Перед виставою «Тілі-мілі-трямді-я!» у Запорізькому театрі молоді ми помацали декорації… Вибачте нам. По-перше, хотілося привітатися із головним художником театру Тетяною Власенко, художником-постановником Катериною Пахомовою та їхніми вправними майстринями, хоча б віртуально, доторкнувшись до тканини, з якої створені величезні квіти. По-друге, хотілося зрозуміти, як це зроблено – а вся команда, що побувала 18 березня у театрі, за мирного життя мала стосунки із творчістю. Це гуляйпільчанки, які й самі створювали вистави у рідному місті, виходили на сцену у рідному КСК – Тетяна Кошелєва та її актриси, Ірина Головач та доньки Люба та Лєра. Були у нашій компанії майстрині любительського об’єднання «Шедеври Гуляйпілля». Валентина Жовніренко – методист центру народного мистецтва [вона вміє створити геть усе, від ляльки до шкарпеток, які плете нині на передову]. Таіса Шкабарня розуміється на алмазній мозаїці, плете гачком та спицями дитячі іграшки, Наталя Шамрай нині закінчує вишивати карту України. Долучились до культпоходу і волонтерки нашого гуманітарного центру «Завжди разом» – саме там і познайомились ми із дружніми жінками із Гуляйполя.
І от, завдяки дружньому запрошенню Театру, всі ми попали на виставу.
«Тілі-мілі-трямді-я!» – подія інтерактивна. Тож, через п’ять-десять хвилин реагувати на репліки, стрибки та веселі запитання акторів почали не тільки молодші глядачі, а й дорослі. Діти ж почали танцювати чи не з першої хвилини. Особливо розчулив малюк у першому ряду, який скакав, тримаючи маму за руку. І енергійне двійко дівчат, які намагались покласти на край сцени цукерочки. Мабуть, для Зайки. А малюк, до речі, так захопився грою акторів, що відірвався від мами та поплазував до сцени. Вхопила його матуся, а дівчат обережно відвела привітна адміністраторка.
…А ми дивились на сцену, наче гортали улюблену книжку дитинства. Наче забули про все. І жалкували, що не кожна може посадити поруч з собою дітей чи онуків, що рятуються вони десь від війни.
Тож, дуже важливою здається думка сучасного філософа Андрія Баумейстера про те, що нині особливо потрібно створювати позитивний внутрішній клімат у нашій країні – простір творчої взаємодії та солідарності між людьми.
Побувавши вперше на цій виставі, мене, пам’ятаю, торкнула репліка Вовка, мовляв, повісили ганчірочку [чудова мапа Тілі-мілі-трямді-ї], і думаєте, що вже все зробили для своєї країни?..
Нині маємо розуміння, що для порятунку своєї країни робимо якнайбільше, кожен на своєму місці… З думкою про тих, хто захищає нас щодня.
Бо… “ніби ковдрочка, а як подумаєш та розміркуєш – ціла країна…” – і це розуміють і діти, і дорослі.
Тож, коли у суботу, в театрі, ми дивились на сцену, слухали дотепні та влучні репліки, ми занурювались у дитинство, намагаючись зрозуміти мову казкової країни, співчували Вовку, який – ну дуже гарний, але самотній! “Бо всі кепські та скушні!!!”
Робили гімнастику із Їжачком, згадуючи, коли ж ми таку корисну річ робили вдома???
А Зайка нічого така, кмітлива!
А Трям – це привіт. Тілі-мілі-трямською.
І тут же, серйозно: “У Тілі-мілі-трямді-ї вовків немає!” – “Як вовків нема? А я хто?”
“У нас вільна країна!” – “Я тобі покажу вільну країну!”
“Створив країну – рятуй”
Довелось запакувати агресивного Вовка у діжку. Непогане рішення, гаазьке.
Які ж сонячні посмішки понесли до свого тимчасового дому після вистави наші гуляйпільські гості. Це враження надовго, воно незабутнє, воно нас тримає на поверхні, не дає занурюватися у самотні – як там жалівся Вовк? – думки.
До речі, ми попросили про маленьку зустріч із акторами, подякували їм особисто. І навіть сфотографувалися, на фоні тих самих квітів, що помацали перед виставою.
А режисерка вистави Олеся Плохоткіна огорнула усіх нас чарівною посмішкою, поєднавши тим, що, як виявилося, наш Вовк – із окупованої Василівки, а Ведмідь має бердянське походження… І зайки тимчасово виїхали із Запоріжжя, тому Леся сьогодні – наша Зайка.
Тож, ми разом у своїй біді і радості, ми дуже важливі одне для одного. Бо, як там сьогодні мене вчив філософ: “Повернення цінності кожного – потенціал для країни”.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
