В’ячеслав Твердохліб – корінний маріуполець. Він народився і виріс у цьому місті. Перед початком повномасштабної війни був кореспондентом на місцевому телеканалі “ТВ7”. А потім місяць жив у блокадному Маріуполі, який нещадно бомбили росіяни.
У ці дні безперервних обстрілів і бомбардувань В’ячеслав працював у волонтерському центрі, а паралельно знімав на камеру все, що відбувалося в його рідному місті, – зруйновані житлові будинки, школи, драмтеатр, могили посеред дворів, тіла вбитих цивільних на дитячих майданчиках…
Свої безцінні документальні кадри він не лише зберіг, а й зумів вивезти з окупованої території, щоб увесь світ дізнався про воєнні злочини російських військових.
Зараз В’ячеслав Твердохліб мешкає в Запоріжжі, продовжує займатися волонтерством і знову працює на відродженому каналі “ТВ7” – виїжджає в гарячі точки, “сірі зони” і на деокуповані території.
Він розповів свою “історію війни” і дивовижного виходу з окупованого Маріуполя з інформаційною бомбою в руках. 
Із панікерів – у рятівники
За словами В’ячеслава, до того, як прийти на “ТВ7. Маріуполь”, він встиг поїздити світом – працював у США, Бельгії, Польщі та інших країнах Європи. За цей період вивчив англійську та італійську мови. Коли повернувся в Україну, продовжував слухати новини на європейських медіаплатформах, щоб не забути отриману мовну практику.
– З початку лютого минулого року, – розповідає журналіст. – На всіх європейських інформаційних каналах упевнено стверджували, що вже 16 лютого росія почне повномасштабне вторгнення на територію України. З одного боку, в це не хотілося вірити. Але з іншого, наше місто з 2014 року перебувало поруч із лінією розмежування. Ми часто чули звуки вибухів. Та й у місті бувала стрілянина. У січні 2015-го, наприклад, обстріляли Лівобережну частину. (Тоді з реактивних систем залпового вогню обстріляли блокпости ЗСУ і житловий мікрорайон “Східний”; загинула 31 особа, поранення дістали 117, більшість жертв – мирні жителі, зокрема жінки і діти, – авт.). Я знав, якщо буде вторгнення, то місто дуже скоро залишиться без води, світла, тепла і зв’язку. І вирішив про всяк випадок підготуватися.
В’ячеслав приніс додому побільше баклажок із питною водою, а на сходовому майданчику своєї багатоповерхівки склав дрова. Сусіди відреагували своєрідно – написали колективну скаргу в поліцію – мовляв, зробіть щось, а то в нас тут панікер завівся! Було це рівно за тиждень до початку повномасштабної війни.
До речі, пізніше ті ж сусіди не раз дякували В’ячеславу за ці “запаси”. Вони допомогли їм вижити…
Сам В’ячеслав після 24 лютого у свою квартиру лише зрідка навідувався. Працював у волонтерському центрі “Халабуда” (телеканал “ТВ7” закрився в перші ж дні війни). Там же й мешкав разом з іншими волонтерами.
Без зв’язку, світла і води
Треба сказати, що волонтерський центр “Халабуда” відкрився в Маріуполі ще 2016 року. Тоді в місто прибувало багато переселенців з окупованих територій Донецької та Луганської областей. У “Халабуді” їм надавали гуманітарну та психологічну підтримку. Також на базі центру організували фотоклуб, курси живопису, освітні проєкти з вивчення IT, іноземних мов тощо.
Після повномасштабного вторгнення “халабудяни” стали роздавати місцевим продукти, ліки, воду. Намагалися розвозити по сховищах і підвалах, де люди ховалися від обстрілів. Закуповували товари за рахунок пожертв, які отримували з різних міст України. Допомагали і самі маріупольці, малий бізнес.
Коли в місті практично зник зв’язок, “Халабуда” стала ще й своєрідним інформаційним центром. Волонтери ходили в точки, де ще ловив мобільний інтернет, і так дізнавалися останні новини, які друкували і вивішували на дверях центру.
Одна з таких точок, за словами В’ячеслава, була біля багатоповерхівки, де базувався офіс “Київстар”. Люди приходили, щоб сказати близьким лише кілька слів: “я живий” або “я жива”. І вимикали телефон, щоб не розряджався. Жодних подробиць чи розпитувань.
Поки була можливість, волонтери також координували свої дії з міською владою. Точніше, з тими, хто від неї залишився – перший заступник міського голови, представники поліції та ДСНС.
– Я був присутній на нарадах, – каже В’ячеслав. – Більше за інших запам’ятався начальник обласної поліції Артем Кисько. Він показав себе як абсолютно безстрашна людина, у будь-якій ситуації зберігав спокій. Навіть на цих планірках сідав біля самого вікна – це за постійних обстрілів! У ті дні поліція у нас взагалі виконувала і бойові завдання, і гуманітарні.
Як розповідав пізніше в ефірі телемарафону сам Кисько (нагадаю, що в серпні минулого року його призначили керівником поліції Запорізької області), поліцейські в Маріуполі, незважаючи на безперервні обстріли, наскільки могли, патрулювали вулиці, збирали поранених, рятували людей з відірваними кінцівками, відвозили їх до лікарень, які ще працювали; набирали воду та розвозили по бомбосховищах, привозили продукти та теплі речі…
Убитих городян стягували на дитячі майданчики…
Але ситуація дуже швидко погіршувалася. Обстріли з кожним днем посилювалися – били з мінометів, танків, скидали авіабомби з літаків. Будинки горіли, а гасити пожежі було нікому. Уже до 10 березня на все місто залишалося всього дві пожежні машини. Не було зв’язку, світла, води. Не вистачало їжі. І всюди – вбиті цивільні.
– Поки було холодно, вбитих наприкінці дня стягували і складали на дитячі майданчики, – каже В’ячеслав Твердохліб. – Вранці приходили люди і намагалися знайти серед трупів своїх родичів. Ховали багатьох просто на подвір’ях житлових будинків, іноді по кілька людей в одній могилі або траншеї. Але не завжди могли одразу поховати, особливо коли земля була ще мерзлою. Тоді просто залишали записку з ім’ям. Я бачив загорнуту вбиту людину на санчатах, де була записка: “труп, адрес…”.
До війни в Маріуполі проживало близько 450 тисяч осіб. І всього за півтора місяці активних бойових дій, на думку В’ячеслава, у місті було вбито близько 100 тисяч цивільних. Але це дуже приблизна цифра. Точну поки що неможливо встановити. Є лише непрямі дані та окремі факти. Зокрема, маріупольська міськрада спільно з операторами мобільного зв’язку перевірили за білінгом, хто виходить на зв’язок, а хто ні. Орієнтовно на зв’язок не вийшли 120 тисяч абонентів-маріупольців.
֪- На одній із нарад, коли вони ще проводилися в маріупольській міськраді, – зазначає журналіст, – було сказано, що тільки за добу і лише в лікарні швидкої допомоги було 62 загиблих. І того ж дня на кладовищі поховали 162 вбитих маріупольця. Я також знаю, що в одній із багатоповерхівок після прямого влучання з 210 жителів вижили 11. А скільки загинуло під руїнами драмтеатру, скільки було поховано просто біля житлових будинків! Цього ніхто не підраховував.
Нині, за найоптимістичнішими даними, у Маріуполі мешкає близько 200 тисяч осіб, включно з 30-40 тисячами “відновників-будівельників”, яких, як рабську силу, росіяни завезли з віддалених куточків “ерефії”.
“Я був у драмтеатрі після вибуху, але людей не знайшов…”
Саме місто вже в середині березня перетворилося на руїни. За словами В’ячеслава, були повністю зруйновані, а пізніше знесені окупантами 370 житлових багатоповерхівок. Це не рахуючи тих, де “склалися” один або два під’їзди, але частина будинку встояла. Або тих багатоквартирних будинків, де вибухами знищено тільки верхні поверхи. Наприклад, завдяки окупантам, колишня дев’ятиповерхівка “перетворилася” на шестиповерхівку. І там продовжують жити люди.
Також дуже постраждав і приватний житловий сектор: із 40 тисяч приватних будинків дві третини повністю зруйновано.
Було знищено і більшу частину інфраструктурних об’єктів – школи, лікарні, дитячі садки, пологовий будинок, драмтеатр, де ховалися від обстрілів близько 600 – 1300 маріупольців (зараз уже не дізнаєшся, скільки точно), зокрема мами з маленькими дітьми.
– За дві години після потрапляння авіабомби в драмтеатр, я був там, – каже В’ячеслав. – Заходив усередину. Бачив багато речей, особливо дитячих. Але людей не знайшов. А в підвал доступ був завалений.
19 березня 2022 року на територію волонтерського центру “Халабуда” зайшли російські військові й під дулами автоматів повели волонтерів на допити. Окупанти перевіряли мобільні телефони, татуювання на тілі, речі, але найбільше були зациклені на пошуку “азовців”. Повернутися в центр волонтерам уже не дозволили. Після цього багато хто з них вирішив виходити з Маріуполя.
Шлях до свободи: 17 блокпостів і флешка в цукерці
Більшість маріупольців, які хотіли покинути своє місто і вийти на підконтрольну Україні територію в Запорізькій області, виїжджали через Мангуш. Але В’ячеслав вирішив виходити іншим шляхом:
– У Мангуші вже була комендатура й обов’язкова фільтрація. Особливо лютували колаборанти, які всіляко хотіли вислужитися перед окупаційною владою. Тому я і ще кілька моїх колег-волонтерів пішли в північному напрямку, через село Нікольське, Бойове – на Вільнянськ.
Йшли обережно, петляли, більшу частину шляху пересувалися пішки (поки ще працював мобільний, то, згідно з крокоміром, пройшли 82 кілометри). Але іноді вдавалося під’їхати на попутках. Одного разу підвезли якісь “лісоруби”, дізнавшись, що люди йдуть із Маріуполя. Також підвіз на своєму авто без номерів (у цій зоні більшість так їздить ще з 2014 року) якийсь чоловік, який і до повномасштабного вторгнення постійно мотався до фермера за молоком у так звану “ДНР” і назад. Потім біженців підхопив волонтерський вантажний бусик. Одним словом, майже всі, хто траплявся на шляху, не відмовляли в допомозі.
Завдяки такій допомозі В’ячеслав також роздобув додаткову SD-карту для мобільного телефону і злив на неї фото і відео, які зняв після 24 лютого в Маріуполі. А саму карту сховав у цукерку. Ось так разом із солодощами цінну інформацію вдалося пронести через усі російські блокпости. А було їх 17-ть.
За спостереженнями В’ячеслава, російські блокпости організовано за одним принципом: на в’їзді в село, у центрі та на виїзді. Причому не важливо, це село з 200-300 дворів чи всього з 20-ти. Траплялися дуже своєрідні блокпости.
На одному з них, наприклад, чергували “російські вояки”, мабуть, з найвіддаленішого бурятського поселення, які самі не говорили і не читали ні російською, ні, тим більше, українською. Український паспорт для них був, мов китайська грамота. Тому особливо не чіплялися. В іншому місці вартовий був майже сліпий – не допомагали навіть товстезні лінзи (кого там на фронт мобілізують!). Ще на одному блокпосту росіяни звідкись дістали з місцевого складу музейний прапор червоного кольору з написом “Победитель социалистического соревнования” і вивісили його. Повний неадекват!
Проте на всіх блокпостах змушували знімати верхній одяг, щоб перевірити наявність татуювань, і оглядали телефони:
– Пам’ятаю, що 25 березня, коли наш бусик зупинився біля чергового блокпоста, я зняв верхній одяг і вийшов для перевірки. А переді мною – наш український військовий! Такий міцний, підтягнутий, усміхнений. “Слава Україні! – Героям слава!” Виявилося, що ми вже під Вільнянськом. А незабаром і до Запоріжжя доїхали. Загалом до своїх добиралися кілька днів – з 22 до 25 березня.
Весь відзнятий у Маріуполі матеріал В’ячеслав Твердохліб передав у київський Музей історії війни. І ці фото обійшли весь світ. Були організовані виставки в Туреччині, Швеції, Італії, Німеччині, Польщі та багатьох інших країнах.
Маріуполь – це Україна
Будучи вже в Запоріжжі, В’ячеслав знову повернувся на ТВ7 (компанія відновила роботу, і крім Запоріжжя, має також корпункти у Львові, Києві та Дніпрі). Він виїжджав у “сірі зони”, у деокупований, а потім і в затоплений Херсон, супроводжував евакуаційні місії… І продовжує, у міру можливостей, відстежувати все, що відбувається в його рідному Маріуполі.
– На жаль, далеко не всі охочі змогли евакуюватися з Маріуполя на підконтрольну Україні територію, – каже журналіст. – Саме окупанти ухвалювали рішення, скільки людей випустити. І не дозволяли вивозити на жодну людину більше. Тому часто евакуаційні автобуси йшли напівпорожніми. Були випадки, коли вони формували групу для евакуації тільки з мешканців міського центру для безхатченків, занепалих волоцюг, ув’язнених у СІЗО тощо. У них узагалі документів ніяких не було – максимум довідка про звільнення…
В’ячеслав переконаний, що всупереч поширеній думці, у Маріуполі й нині, після всіх фільтрацій, катувань і вбивств, залишилося дуже багато людей, які підтримують Україну й чекають якнайшвидшої деокупації. Ба більше, частина маріупольців, які до війни мали проросійські настрої, після того, що зробили росіяни з їхнім містом і близькими, змінили свої погляди. І молодь сьогодні теж не на боці “русского мира”. Взяти хоча б випадок, коли підлітки в Маріуполі в громадському транспорті поставили на місце окупанта. Вони заявили йому: “Ми вас просили сюди приходити? Ні! Через вас війна почалася! Скільки людей, дітей загинуло!”.
До слова, ті маріупольці, які все ж змогли евакуюватися, створюють по всій Україні волонтерські хаби для підтримки земляків. Є такий центр і в Запоріжжі. Називається “Я – Маріуполь”. Нещодавно В’ячеслав Твердохліб на волонтерських засадах разом із представниками цього центру відвіз десять тон гуманітарної допомоги для жителів затопленого Херсона.
Волонтер каже, що в центрі спочатку збирали допомогу для підтримки своїх переселенців-маріупольців. Але не могли не відгукнутися на біду херсонців, і віддали гуманітарний вантаж постраждалим від підтоплення внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС.
Світлана Шкарупа,
фото авторки, з архіву В’ячеслава Твердохліба та відкритих джерел
*Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
