Наприкінці минулого тижня волонтери гуманітарного центру «Завжди разом» та декілька жінок, з якими познайомилися під час роботи [які вимушено перебувають у Запоріжжі у статусі ВПО], були запрошені на екскурсію.
Музей архітектури Запоріжжя – супутник модернізованої центральної міської бібліотеки, перший у програмі оновлення бібліотечної системи міста, яка має на меті з часом кожній бібліотеці додати музейну експозицію.
Бібліотека та музей розташовані за однією адресою, у будинку по вулиці Гоголя, 66, поруч із майже усіма закладами вищої освіти міста. Бібліотека також – місце проведення літературних зустрічей, виставок. І ми ще встигли побачити макрозйомку фауни Хортиці запорізького фотохудожника Ігоря Лаврова.
Та при цьому більшість із нас до Музею архітектури потрапили вперше! Тож, спробуємо навести хоч декілька фактів, наведених істориком Михайлом Мордовським, автором концепції цього закладу та неперевершеним екскурсоводом.
Ще на початку зустрічі він запропонував нам знайти серед декількох поштівок з видами європейських міст початку XX сторіччя наш Олександрівськ [переіменований у Запоріжжя в 1921-му]. Знайшли за схожими контурами старих будинків. Довідались, що археологічні розкопки ще дають знахідки, подивившись на полиці із раритетними предметами побути дореволюційних часів [полиці були знайдені при розкопках на місці торгівельних рядів, що були неподалік від зупинок громадського транспорту «вулиця Базарна». До речі, цікавий парадокс: час іде, назви змінюються, а люди де почали колись торгувати та купувати, туди і ходять, попри все].
Побачили важелезні експонати – камені, вагою кожен 8-10 кілограмів, з яких складали олександрівську бруківку. Дізнались, чому наша бруківка відрізняється від тієї, якою вимощені вулиці портових міст – Бердянська, Херсону, Одеси… Бо та бруківка не місцева, імпортна. Її привозили в якості баласту торгівельні судна, з Європи!
Згадали історію завода «Комунар», який поглинув декілька дореволюційних підприємств, зазіхнувши на свою першість у виробництві сільськогосподарської техніки, а між тим – «до основанья» пам’ять стерти не вдалось. Прізвища підприємців Гіндельбрандта, Вальмана та Коппа залишились в історії нашого міста.
Як і імена архітекторів. І хоча з будови земської управи [нинішній краєзнавчий музей] щезли леви, а на фасаді земської лікарні [обласна дитяча лікарня] сховані від людського ока янголятка-путті, вони є у музеї. Їх можна роздивитись та ще більше забажати повернути на рідне місце. Те, яке їм призначив архітектор Яків Делант.
Ось про нього довідка: Розпочав свою творчу діяльність ще до революції. У 1900-1910-х роках архітектор Делант обіймає посаду техніка Олександрівського повітового земства. Сліди його діяльності на цій посаді, напевно, і досі в великій кількості можна зустріти на теренах колишнього повіту. А найзначніші з об’єктів, виконаних ним на замовлення земства: повітова лікарня (1903) та земська управа (1916), – і досі входять до десятки найкрасивіших будинків міста Запоріжжя. Ці неокласичні будівлі засвідчують, що в Олександрівську формувався талановитий і цілком самостійний архітектор, який вмів працювати і з формою, і з деталями [цитую Валентина Старостіна, дніпропетровського історика, який бував у нашому місті на книжкових Толоках]…
Щодо архітекторів, то треба ще не раз прийти до музею та краще зрозуміти запорізькі башти. А Іван Козлінер, як пояснив нам на цей раз Михайло Мордовський, дуже розважливо розставив ці прикраси у нашому місті. Є логіка і зв’язок: башта на розі вулиці Хмельницького та проспекту Металургів схожа на башту на розі Тургенєва і Соборного. А та, що височіть на Базарній, перемигується із баштою на Металургів…
Треба знати місто, щоб його берегти і любити.
Тому було щемно знати, яких руйнувань та втрат зазнала Лиманщина, рідна для Віри Саржевської… І разом із Тетяною Кошелєвою чекати відповіді від волонтерів із Гуляйполя, де під час обстрілу знову постраждав її будиночок…
Були вражені фотоісторією Запоріжжя – ледь пізнавали знайомі місця!
Нас поєднує не тільки спільна робота у гуманітарному центрі. Нас поєднує наше місто Запоріжжя. Ми почали частіше помічати його неповторність та важливість для нас. Ми почали його більше любити.
А те, що ми встигли запам’ятати, – це тільки перші уроки історії Запоріжжя. Вчимося далі!
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
