Станіслав на бойове псевдо «Кент» знайшов себе у піхоті. Нині він – головний сержант роти. За плечима – 4 роки війни, 6 контузій…
Попри те, що війна його добряче потріпала, воїн не втрачає духу. Надзвичайно мотивований та енергійний.
— Чому ви «Кент»?
— Це якось само прийшло. Сиділи, пам’ятаю, з хлопцями у восьмій споруді за Нікополем, палили цигарки «Кент». Початок війни, побратими – на позитиві. «А ти будеш «Кентом», – кинув хтось. «Кент», так «Кент». Так і пішло.
— Розкажіть, будь ласка, про себе.
— 38 повних років. Зараз навчаюся у виші. Раніш закінчив технікум, комп’ютерник, програміст. Тепер здобуваю економічну освіту. У цивільному житті працював дальнобійником. 24-го лютого 2022 року зустрів прильоти за кермом. Їхав з Києва, і о четвертій ранку бачив, як летіла балістика по Дніпру. А 25-го вже був в Нікополі. Ми з хлопцями озброювались, заривалися, злагоджувалися…
І зараз собі нагадую кожного дня ті злочини, які вчинила росія вже з перших днів вторгнення.
— Ви прийшли в ТРО по суті цивільною людиною. З чого починався ваш бойовий шлях?
— Довго вчився. Строкова служба була, але давно, довелося пригадувати, напрацьовували. Спочатку потрапив у зенітний підрозділ. Навчився. Був і водієм, і старшим розрахунку. А потім мене перевели в мінометники, де теж навчалися, працювали. Зрештою, потрапив у піхоту. Саме тут я себе знайшов.
— Деякі люди кажуть, що піхота – не для мене…
— В піхоті – повнота. Чим ближче до «нуля», тим все чесніше і по-справжньому. Розумієте? Справжні чоловічі стосунки. Я не можу сказати, що міномет там десь далеко, але в піхоті якось все інакше. Все на ногах. Все зрозуміло, ясно. Ти бачиш ворога, чуєш, відчуваєш все. Згодом командування довірило відділення, потім – взвод. Ну, і от зараз я – головний сержант роти, вже мабуть, як рік. Багато добрих хлопців і навчив, і сам вчусь кожного дня, тому що війна не стоїть на місці – розвиваємось. Ну, і маємо результати.
— Розкажіть, будь ласка, що найбільш запам’яталося на війні?
— Є багато моментів. Багато з хлопцями пережили. Передислокації, різні села, різні люди, напрямки різні: від Херсонського – до Запорізького. Були й на Донецькому…
Багато є, що згадати – і добрих моментів, і не дуже. Це цікава тема. Якщо чесно, запам’ятовуються добрі люди. Наші командири, можу сказати, професіонали своєї справи. Є офіцерський склад, що навчається.
— Що ви цінуєте в людях?
— На війні, мабуть, найбільше цінується справжня людська сутність. Не люблю брехунів, інтриганів. Справжні, чесні люди – ось кого шаную. Таких у нас достатньо. З ними будь-яка праця – у натхнення: від облаштування нових позицій – до відбиття штурмів. А таких людей, як «то… та, я там піду, там закосю, та я не хочу, а там боюсь», не люблю. Так, ми всі відчуваємо страх. Я таких не бачив, хто не боїться. Але треба працювати! Запам’ятовуються моменти, які переживаєш з достойними людьми… Наші хлопці – патріоти! Всі! Знаєте, навіть ті, що ось крайні, буду вже так казати, як є, навіть ті, що «бусифіковані», яких піймали, привезли, теж проявляють себе мужньо. Ми з ними пропрацьовуємо моменти, і люди розкриваються: видно, що люблять і свій край, і рідних, і Батьківщину. Це – козацький дух, він виявляється у людей. А коли ти розкриваєш його, то починаєш аж кайфувати від того, як ми працюємо, як у нас відбуваються злагодження, як спілкуємось. Це те, що нас об’єднує і те, що рухає вперед. І наша бригада, як ви ж знаєте, метра рідної землі не втратила.
— Чи є у вас життєвий девіз?
— Та який девіз? «Тільки вперед» — це єдине гасло. Тому що, коли будемо сидіти, будемо, як у трясині. Рятує тільки рух. У русі все зрозуміло, все ясно. Тут варіантів, насправді, небагато. Або нас посунуть, або щось прилетить тобі на голову. Так що тільки рух!
— Хтось каже, що вже він тривалий час на війні, і є втома. Чи для вас це знайомо?
— Тут усі втомились, але втома є різна. Знаєте, ось у мене хлопці в окопах по 16, 20 діб. Це – втома. Він виходить, каже: друже, я втомився. Я кажу, без питань, не чіпаю. Ми підійшли до вищого командування – відпускаємо бійця у відпустку. Він з’їздив додому, дивлюся, а у нього аж очі заблищали. Каже: «Давай, брате, погнали далі!». Звісно, і я втомився, четвертий рік, хіба не втомишся? Ну, немає, немає ким нас замінити, а кинути неможливо! Тому і сидимо, і працюємо, і розвиваємось. Основна задача – бити ворога, бити ворога якісно. Виходимо на новий рівень. Перестаємо воювати людьми. Йдемо вперед. Мусимо і навчаємося, щоб воювати технікою, розвиватися, впроваджувати в підрозділи нові технології. Так що втома, вона є, але якщо про неї думати кожну секунду, то легше не стане. Чи вже звикли? Хтось із хлопців, дивлюсь, і повростав. Були навіть такі, що списалися, а потім дзвонять через місяць: «Я не знаю, як себе тут знайти. Давайте, може назад мене у бригаду». Кажу: «Якщо є бажання, то, будь ласка, ми тобі завжди раді».
— Як ви знаходите підхід до новачків, особливо мобілізованих?
— Я кажу, тоді казав і зараз кажу хлопцям: «Ви – вільні люди, не раби! Прийшли сюди, коли вас там піймали, я вже розбиратися не буду, як ви там уникали цих моментів. Але раз потрапили, друзі, все, давайте доєднуйтеся до нас, ставайте поруч». Втлумачую кожному: «Ти – вільна людина, як би не було, я тебе тут не буду тримати силою. Так, є правила, є статут Збройних Сил, звісно, є певні внутрішні моменти. Ми живемо в колективі, від цього нікуди не дітися. Я завжди ставлю себе на місце іншого бійця. Я ж сам з піхоти, не пройшов сюди одразу командиром, я з солдатів. Втомився, давай вирішимо, хочеш, посидь, відпочинь».
Треба підходити до різних життєвих ситуацій адекватно. А в нас, як бачимо, ситуації такі бувають, що… ух!
— Розкажіть про досвід бойової роботи.
— Було всього… Штурм у минулому році в липні потужний відбили. Запам’ятався дуже яскраво. На старих позиціях у нас відстань від ворога вимірювалася сотнями метрів – 350-400, не більше. Перемовлялися з окупантами.
— Так просто?
— Ну, вони мені зранку о 4-00, і я їм в відповідь.
— З автомату?
— Так, було діло. І в мінометці було. Ми як насипали їм, за добу вшмалили 86 мін з 2 позицій. Спостерігали з «Мавиків» це все, ну здорово вийшло.
— У вас багато контузій, це…
— Тому що це ж піхота, ходимо всюди, десь то тут, то там щось піймаю. Запам’яталася минула зима, багнюка… Ми на «Ниві» виїжджали з хлопцями, і FPV залетіла нам в авто. То був важкий момент. Кожна людина переживає ці моменти по-різному. Ну я там, допустимо, так пережив, один там в лікарні провалявся місяць… Слава Богу, що всі живі, це були перші ворожі FPV. Ще пам’ятаю «беха» давала нам копоті, ну потім наші хлопці їх порозбирали, стало полегше. На старих позиціях, зранку як починаєш – з 4-00 АГСи, міномети, «сапоги», артилерія і цілий день FPV. Ну, звісно, щось можеш не почути, десь пропустити, десь гаву піймати, десь щось залетить, вибухне…
— Які для вас першочергові завдання як для головного сержанта?
— Це – люди, які приходять. Вони приходять і, як я бачу, чому людина сильно переживає, так це від нерозуміння. Коли вона починає щось усвідомлювати: як ми заходимо на «нуль», як ми працюємо в посадках, у селах, заспокоються. От чим більше ти людині пояснюєш та інформації даєш, вона тоді зізнається: «Я зрозумів, а так боявся…». І оце, напевне, основна задача. А ще – озброєння, слід добре попрацювати на полігонах, щоб людина, коли заходила на бойові, вже розуміла, що у неї є, і зі всього могла працювати. По-друге, головний сержант це така посада цікава, що і психологам теж маєш бути. Кожна людина різна, з одним треба десь трішечки більше попрацювати, десь її психологічно підтримати, другий – вже рветься в бій, його треба притримати за футболку, щоб ніде не знайшов пригоди на свою голову. З особовим складом слід постійно проходити навчання, тому що є хлопці, які забуваються, є деякі моменти, які потрібно регулярно відпрацьовувати: від снаряги – до заходів безпеки. Ми ж бачимо – КАБи прилітають і туди, і сюди – слід правильно закопуватися. Оце все лежить на плечах сержантів і командирів.
— Ви вже думали, чим будете займатися після війни?
— Ну, якщо чесно, за війну я перестав так далеко загадувати, тому давайте доживемо, там буде видно. Зрозуміло, певні штрихи є. Однак остаточно ще не визначився, але по собі відчуваю, що вростаю тут. Навчаюся, розвиваюся. Не знаю, може підвищать, якщо буде потреба, стану офіцером, взводником, ну, як командування побачить.
— А мрії є?
— Звісно, мрії є. Хочеться, щоб у дітей все в житті вийшло. Хочеться, щоб дружина «не здалася», тому що воює вона разом зі мною.
— Дружина з вами?
— Ні, у неї свій фронт, в неї там в тилу теж не мед, будьте впевнені. Ми з нею одружилися вже на війні, і доця народилася вже на війні. Все встигаю. Я шустрий, я кругом! Тому, мрії звісно, є. Щоб вдома був порядок, щоб все вийшло. Найголовніше, мабуть, для мене – діти. Це основна причина, чому я тут знаходжусь. Не хочеться, аби цей весь тягар перекладати на них. Хочеться, щоб війна на мені закінчилася. Тому я працюю, працюю кожного дня. Впевнений, аби у нас так кожен думав, кожен так робив, було б набагато легше. Ми мали б більше успіху.
Телефони рекрутингу 108-ї бригади ТрО: 0 800 337 803,
+38 066 447 6906,
+38 067 9974526.
Фото з архіву бригади
