Днями трошки занедужала. Голова важка, кістки ломить… Гарячий чай, ковдра, в руках – свіжий номер «Музейного вісник», який отримала за день на презентації цього науково-теоретичного видання у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї (ЗОКМ). Думала, погортаю історико-археологічно-краєзнавчі розвідки, а там задрімаю…
Найцікавіше, що поки я не прочитала усі 30 статей 39-ти авторів із Запоріжжя та Запорізької області, Києва, Василькова, Харкова, Маріуполя, Нікополя, Тростянця, я так і не заснула. Навіть голова перестала боліти. Бо хіба можна було відірватися від цікавезних фактів, викладених на сторінках альманаху?
Ну, наприклад…
Про індіанців з козаками та сільських чепурух-модниць
Чи знаєте ви, що спільного мають козаки та далекі індіанці? Ті та інші важливі рішення скріплювали тютюнопалінням. От тільки в індіанців незмінний атрибут цього процесу мав назву «люльки миру», а в козаків він звався «обчиською», або ж «товариською люлькою». При тому, що в кожного козака була своя глиняна або дерев’яна улюблениця.
Захоплення тютюном, як і кавою, набуло популярності у мешканців зимівників завдяки торговельним зв’язкам зі Сходом. Проте козаки вирішили не імпортувати тютюн, а самим його вирощувати – швидко зрозуміли, що з цього можна мати неабиякий зиск. І не прогадали: продаж тютюну став одним із головних джерел доходу Гетьманщини. Про це розповіла Анна Татарко (Запоріжжя) у статті «Історія розвитку козацьких зимівників на прикладі сучасної експозиції ЗОКМ».
Дещо цікаве довідалася з «МВ» і про свою… прабабусю. Вона була першою на селі, хто ще до революції придбав і вправно користувався швейною машинкою. Про це я знала і в дитинстві навіть за машинкою посиділа. Та не знала, що прабабуся була надзвичайною чепурухою і затятою модницею)))
Чому дійшла такого висновку? Бо зберігаю її вишиту хрестиком сорочку. Виявляється, хрестиком почали вишивати не так уже і давно, у середині ХІХ століття, до того ж у великих містах. А на селі хрестик набув популярності, коли тут почали продавати недороге мило французької фірми «Брокар і К», до якого додавався рекламний буклет з хрестиковими орнаментами усередині. Мабуть, прабабуся не лишилася байдужою до духмяної новинки, а за зразком «сюрпризу» її творча натура створювала нові візерунки, додаючи їм наддніпрянського колориту. Підстави так вважати мені дала стаття Ольги Чайки (Запоріжжя) «Українські жіночі сорочки в експозиції ЗОКМ».
Залізничники – взірець тверезості та творчості
Зі шкільної програми (радянської) пам’ятаю, що залізничники в Олександрівську були пригнобленим пролетаріатом, бо ж під час першої російської революції страйкували. Мабуть, радянські підручники говорили у кращому випадку напівправду. Бо у статті «Історія Південної та Катерининської залізниць в експозиції ЗОКМ» Світлана Козиряцька, спираючись на джерела, розповідає: службовці залізниць брали активну участь у діяльності Попечительства про народну тверезість Олександрівського повіту, грали на музичних інструментах та виступали на аматорській сцені.
“У залізничному сквері, поблизу майстерень та вокзалу станції Олександрівськ Південної залізниці проводилися народні гуляння, працювали літній театр на 340 місць та їдальня. З квітня по листопад, у святкові дні, в сквері грав духовий оркестр, до складу якого входило 40 робітників залізничних майстерень. У 1901 році тільки на пригощання музикантів та закупівлю нот було витрачено 507 рублів 30 копійок”.
До речі, робітникам для під’їзду залізницею до місця роботи видавалися безкоштовні квитки.
Чому упосліджували робітників і науковців
Ну, а якщо мова зайшла про робітничий клас, то дуже цікавою є розвідка Володимира Лінікова «Вибухотехнічні роботи на будівництві Дніпрельстану. 1927-1933 роки», у якій, зокрема, розповідається і про умови життя і праці свердлильників і підривників, далекі від ідеальних, про їхні вимоги з підвищення зарплати, які навіть були частково задоволені.
Проте, зазначає Володимир Лініков, описані події відбувалися на фінальному етапі НЕПу, коли радянська влада ще не придушила робітників остаточно, і боротьба за власні права була подекуди можливою.
“Не варто думати, що зростання зарплати привело до покращення матеріального становища робітників. Додаткові гроші були винятково інфляційними і не забезпечувалися товарами”, – пише автор. І додає, що у 1929 році почалася форсована індустріалізація, а разом із нею і наступ держави на робітника. Для чого уведено у дію соціалістичні змагання, встановлення персоніфікованих світових рекордів, які мали стати нормою для звичайних працівників. Без належної оплати, звичайно.
Власне, упосліджувався (при офіційному звеличенні та уславленні) не тільки пролетаріат, а й вихідці із нього – винахідники, науковці, дослідники. Зокрема, і за національною ознакою. Про непросту долю видатного ученого родом з німців–менонітів Токмаччини Івана Вібе розповідає Наталія Деркач у статті «Вібе І.І. та його формула згорання». Авторка підкреслює, що багато років визначні ідеї науковця стосовно моторобудування не знаходили позитивних відгуків у вітчизняних вчених. У той час, коли в Чехії та Німеччині у вишах уже викладалися курси з новими підходами до розрахунків двигунів, зроблених за допомогою формули Вібе. Але до тріумфу своєї теорії вчений не дожив.
Про наші втрати, збитки…
Боляче читати статті дослідників про наші втрати. Про знищення окупантами у 2022 році фондів та експозицій Маріупольського краєзнавчого музею (Ольга Шакула, Маріуполь). Про те, як нелегко створювався, розвився, а потім був пограбований російськими загарбниками Балківський історико-краєзнавчий музей. Його очільниця Оксана Миргородська у статті, присвяченій 55-літтю установи, яку довелося відзначати поза тимчасово окупованими територіями, сподівається. що загарбники вивезли експонати не дуже далеко… Не мають змоги дізнатися, що робиться зараз у Розівському районному краєзнавчому музеї, його очільниця Оксана Подпрятова та в.о.заступника директора Українського степового заповідника НАН України Олексадр Подпрятов, які перед повномасштабним вторгненням організовували експедиції, що досліджували природу Північного Приазов’я. Проте і в евакуації науковці не скалили руки, а опрацьовують і систематизують результати попередніх експедицій.
“Обстежені ділянки з великою долею ймовірності можуть зазнати непоправної шкоди внаслідок бойових дій, а матеріали довоєнного стану цих ділянок можуть бути використані при обчисленні нанесених російською агресією збитків природному середовищу Розівської ОТГ Пологівського району Запорізької області», – зазначають науковці.
…і – перспективи
Про збитки, але не тільки говорилося на науковій Всеукраїнській конференції «Історична спадщина та природа України: розвиток, збереження та перспективи відновлення», яку Запорізький краєзнавчий музей провів у вересні минулого року. Частина матеріалів конференції представлена у «Музейному віснику», і їхнє читання зміцнює надію на майбутнє. Бо засвідчує готовність і здатність інтелектуалів працювати у надскладних умовах.
Доказом цього є, зокрема, і видання 24-го «Музейного вісника» (виходить безперервно з 2001 року), який побачив світ у надважких умовах завдяки Збройним силам України. Наші захисники та захисниці дають можливість музею (і не тільки) продовжувати діяльність, проводити екскурсії, ставати локацією міжнародних мистецьких фестивалів (наприклад, ГогольФест Покрова), залучати до пізнання історії вимушених переселенців, мешканців та гостей міста.
Насамкінець – приємна новина: уже скоро наш краєзнавчий музей підвищить статус. Департамент культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації підготував усі необхідні документи, і є сподівання, що Міжнародний день музеїв (18 травня) наші хранителі старовини відзначатимуть як співробітники «Запорізького обласного історико-краєзнавчого музею імені Якова Новицького».
Хай щастить! Здоров’я, сил і наснаги! Нових наукових відкриттів і, звичайно, чекаємо на 25-й «Музейний вісник»!
