У Запоріжжі, у Незламному хабі ЦКП «Титан», минулого тижня представили книгу «Коли не стукають у двері». Це 25 історій про війну, яка триває одинадцятий рік: про втрачене мирне життя, страшний досвід окупації та намагання вижити попри все.
Презентувати книжку в наше місто разом із керівником ГО Східноукраїнський центр громадських ініціатив Володимиром Щербаченком, за ініціативи якого здійснене видання, приїхали три авторки, для яких Запоріжжя стало містом порятунку. Це Тетяна Черепанова із Бердянська, оріхівчанка Дарія Швець, Тамара Комлик – із Василівки, важливого евакуаційного пункту, через який у 2022 році рятувалися від російського окупанта тисячі людей…
Лаконічно видану книжку в червоно-чорному оформленні приємно тримати в руках.
Прочитати онлайн можна за посиланням https://totalaction.org.ua/books/49, там можна й завантажити pdf та мати примірник на своїх гаджетах.
Півторагодинне спілкування під час презентації показало, наскільки важливі розмови про пережите. Без сумніву, кожен тримає свій біль, має свої спогади. Розповіді авторів отримали щирий відгук – до сліз, які крадькома витирали усі… Реалії війни торкнулися кожного. Представляємо авторів.
Чому українцям не все одно, під яким прапором жити
Володимир Щербаченко – автор оповідання «Книжки і сонце малої батьківщини»:
– Я сам із Луганська. З 2014 року наша правозахисна організація усвідомлено документує злочини війни. Це ознака будь-якої війні, і у 2015, 2016, 2017, 2018 роках ми збирали інформацію про факти насильства росіян, в тому числі сексуального, про руйнування, про знищення майна. Збирали насамперед правові факти для того, щоб їх надати міжнародним організаціям, щоб задокументувати ці злочини.
Бо тоді далеко не всі розуміли, що значить війна… І зараз, на жаль, не всі розуміють. Державна система ще важче працювала, ніж зараз, треба було доводити, змушувати реагувати, допомагати людям.
Але прийшов 2022-й рік, восьмий рік війни, і держава й правоохоронна система були більш підготовлені. І перед нами – ми невелика організація, постало нове завдання: чим можемо бути корисні, коли держава взяла належну роль і робить значно більше.
Є у нас німецький партнер, організація «Kurve Wustrow – центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях», і ми з ними обговорювали цю ситуацію. І наш колега Штефан, який живе і Німеччині, каже: «Володимире, тут, у Німеччині, не всім людям зрозуміло, чому українцям як би не все одно, під яким прапором жити. От, наприклад, ти цивільна людина, ну, прийшли росіяни… Так ви ж перед цим жили в Радянському Союзі разом? Нікого не чіпаєш, прапор перевісили – і все добре?»
Насправді він розуміє і знає, чому ми не хочемо жити під російським прапором. Але – каже, у нас в країні не всі це розуміють. І не всі вже пам’ятають і знають, а, може, хтось і не хоче знати, що таке війна.
І він надав ідею: «От ви берете інтерв’ю, розпитуєте людей про злочини, надаєте правову допомогу. Вам розповідають прості моменти: доводиться виїжджати з дому й обирати – взяти фотоальбом чи зайву пляшку з водою для дитини чи бутерброди. Бо більше нема куди взяти. Або розповідають про зруйнований будинок – власний або сусідський. Чи про те, як забирають на підвал або чинять інші форми насильства. Про загибель близької чи знайомої людини. І про те, коли хтось сидить у підвалі, і не було що їсти, що пити. І помитися нема де – іноді день, а іноді й місяць. І холодно. Через такі прості людські речі, і не тільки про загибель на полі бою, а й страждання цивільних, можна передати те, що люди в іншій країні на якомусь чуттєвому рівні скоріше зможуть зрозуміти. Напишіть ці історії”, – порадив Штефан.
І ми зробили заклик на таку роботу. Когось із людей, які відгукнулися, знаємо, бо працювали з ними з 2014 року, частина була абсолютно нова, незнайома. Це дуже різні автори – чоловіки, жінки, різні за професією, за віком.
Авторам – на початку вони були автори ідей – допомогла менторка Слава Світова, письменниця, тренерка зі словесної майстерності та творчості. Провели навчальні триденні сесії. Власне, Слава й надихала розповідати про те, що авторам довелося пережити. Так і були написані 25 історій з Чернігівської, Запорізької, Луганської, Донецької областей, з Харківщини, Херсонщини. З усіх областей, які, на жаль, охопила ця російська пошесть.
Первісна ідея була створити книгу для закордону. Щоби там люди більше розуміли нас, більше підтримували, зокрема, військо. Та коли вже історії були написані, ми запитали авторів: чи треба видати їх українською мовою? І відповідь була: «Так. Однозначно так».
Моя мотивація в підтримці цього рішення – що ми перебуваємо в дуже складній ситуації, як народ, як держава на лінії фронту, і дуже багато вирішується саме зараз.
Ця книжка – про нашу реальність. Про те, як важко людям, у кого близькі на фронті, або тим, хто на фронті, і тим, хто переселився, хто зводить кінці з кінцями важко заробляє цей шматок хліба, хто виживає в складних умовах. І про те, як важливо підтримати себе, лишатися при силі. Це заклик до того, щоб кожен із нас знайшов додаткову хвилину в своєму житті, трошки сил – щоб допомогти країні в цілому, нашому війську. В різний спосіб, в той, який може.
Для того, щоб ми все-таки вистояли як народ.
Щоб ця гидка агресія вона відкотилася назад.
І дякуємо Василівській громаді за те, що допомогли в організації цього заходу.
«Я дивилась на наших військових і розуміла, що я вдома»
Тетяна Черепанова, вчителька української мови та літератури, уродженка Бердянська, авторка історії «Місто, у яке я не повернусь»:
– Мої діти кажуть, що я вирощую нове покоління бандерівців, і я цим пишаюся. Коли люди чують назву моєї історії, вони зазвичай починають сумувати. Бо думають, що сенс цієї назви в тому, що мого міста немає. Та Бердянськ є, він буде. Просто він ніколи не буде таким, яким був для мене… до 27 лютого 2022 року.
Бо саме 27 лютого в Бердянськ заїхали перші російські колони. Ось маленький фрагмент про те, як я зустріла окупацію:
«Через три дні після повномасштабного вторгнення Бердянськ було окуповано. Поневолення міста я зустріла під дверима гуртожитку педагогічного університету. Нас було багато, але порівняно з кілометровими чергами російських танків, нас не було взагалі. Над головою почувся гуркіт літака.
‒ Авіарозвідка! Можуть скинути снаряди! ‒ крикнув якийсь хлопець із натовпу.
У цей момент люди кинулися до дверей гуртожитку, а я стояла. Більшість моїх друзів та чоловік теж стояли, бо від дверей ми були надто далеко.
«Я не помру. Не сьогодні», ‒ думала я, дивлячись на тінь літака. Треба збиратися додому. Хлопці кричали про бензин і спирт, збиралися робити коктейлі Молотова. У той день коктейлів було два і кидали їх не хлопці, а молода дівчина ‒ з вікна своєї машини. Російський БТР зупинився, але не згорів. Дівчина встигла втекти і скинути відео свого подвигу в чати міста.
Наступний БТР з піхотою і танком я на власні очі побачила у дворі своєї багатоповерхівки. Російська мова і до цього звучала у дворі нашого будинку, але в той момент вона вперше зазвучала як чужа. Ми стояли на балконі, знімали відео на смартфони і відчували лютий як ніколи. Страху не було. Лють зароджувалася під шкірою…»
Власне моя історія велику кількість емоцій. Та лють була одна з найбагатших емоцій, яку я відчувала. Навіть зараз, хоча пройшло багато часу, є емоції, які я не розумію, як пояснити.
Кожна історія в цій книзі вона несе свій стогін про своє місто, своїх рідних, про втрати. Але, як ви знаєте, моя історія – від вчительки. І на уроках літератури – а тут присутні мої учні, які можуть вам довести це – я постійно дітям кажу про те, що історії не повинні бути простими. І, насправді, буде страшно, якщо емоції у вас не буде. Те, що вони викликають біль, це не страшно. Це нормально, ми живемо в такий час.
Володимир вже сказав, що наш збірник був створений для закордонної аудиторії. І дійсно, ми писали, розповідаючи історії читачу в Германії. Проте, чому ми хочемо повернутися додому. Про те, що руський мір не приніс нам нічого хорошого.
Але навіть тут, в Україні, у людей, в яких ніхто не воює, нічого не втрачене, – дуже розмиті поняття про те, що втратили, я думаю, багато хто в цьому залі. Тому я хочу, щоб українці також читали ці історії. Щоб підтримували армію. Мали мотивацію для боротьби. І говорили про те, що сталося. Це може бути боляче, це може бути важко. Але важливо, що ці історії записані ще й для того, щоб не втратилося нічого з того, що сталося з нашими людьми.
В моїй історії є мій собака, шарпиня на ім’я Ніса. Їй було три роки на початку повномасштабного. Ми її вивезли з окупації. Четвертого січня цього року вона померла. Власне, померла від обстрілу. Два дні підряд обстрілювався в Києві, вона дуже переживала. Ми розуміли, що собака помре, нам ветеринари прямо це сказали. Тобто ми вивезли собаку з окупації, але росія її і в нас забрала.
Ще додам, що моя історія має фінал. В кінці задаю питання: що буде далі? Виїхавши з Бердянська, ми потрапили під російський обстріл, стояли три години, колона не могла рухатись: обстріл, вибухи. Ми стоїмо. І оці три години я просто сиділа і думала: «Ну, якщо ми помрем, то краще одразу і всі разом».
Але, як бачите, я тут. І це, знову таки, завдяки нашим військовим.
Коли ми доїхали до наших, перший український військовий відкрив автобус, чоловіки вийшли. Жінки і діти сидять, вісім малих було в автобусі. Він це побачив – і передає пакет, звичайний, напівпрозорий. В ньому – яблука, цукерки. Наші військові, які самі тут стоять в полі, під обстрілом, віддають дітям, що у них є. І тоді сталися мої другі сльози за це повномасштабне вторгнення. Я дивилась на наших військових і розуміла, що я вдома.
І я дуже хочу, щоб ми їм дякували. Шоб завжди дякували тим військовим, яких ми бачимо на вулиці. І тим яким, на жаль, уже не повернуться.
Тут всі встали на хвилину мовчання.
«Ми нікого до нас не запрошували. До нас просто увірвалися»
Історія начальниці відділу освіти культури, молоді та спорту Василівської міської ради Тамари Комлик «Я ще трошки потрібна тут»:
– У збірки «Коли не стукають у двері» – символічна назва, тому що до нас у двері не стукали. Ми нікого до нас не запрошували. До нас просто увірвалися.
У своїй розповіді я говорю про те, що окупація – це насамперед приниження людей. Це приниження тих, хто живе у себе вдома, стоїть на своїй землі і говорить своєю мовою. Та ворог знущається над українцями 11 років. Ми застали цю історію три роки. Це наша Василівська громада, я пишаюсь тим, що родом звідти. До війни, може, пам’ятаєте у нас була така збірочка «Василівщина туристична і мистецько-поетична». Ми говорили про своїх родичів, розповідали про свої туристичні магніти. А після війни… Я вірю про те, що Василівка залишається і буде такою ж мистецько-поетичною, туристичною, привабливою…
Але на сьогоднішній день – це громада-форпост. Це дорога життя. Це просто неймовірна громада, яка прихистила близько мільйона біженців.
Це територія села Кам’янське, де відбувалися обміни військовополоненими. Де по сьогоднішній день відбувається ротація місії МАГАТЕ.
Я дуже радію, що потрапила до цього проєкту, що я в команді цих 25-ти людей. Так, це було непросто. Згадую наші сесії: звучить слово – і всі плачуть. Слово – і всі просто ридають. Тому що говорити про такі складні речі дуже-дуже важко. Але треба, надзвичайно треба. Ми всі свідки «російської культури», жахіття російської окупації, обстрілів і втрат. Про це говорити потрібно. Ми бачимо, що Україна тримається, і ворогу не вдається забрати у нас найцінніше. Нашу любов до Батьківщини і наш патріотизм.
«Пишіть свої історії, навіть якщо не готові їх публікувати»
Голова Василівської міської ради Сергій Анатолійович Каліман
– Розумію, що не кожен насмілюється писати історію, не кожен хоче говорити її публічно. Згадати Голодомор – про трагедію лишилися лише поодинокі свідчення людей, які вижили. Відомі цифри, ніби вже знаємо кількість смертей, є документи. А де те, як люди це переживали, що означало це для конкретної людини? Мені баба розповідала, хоча все життя мовчала. Лише тоді, коли Україна здобула незалежність, розговорив я її, вона трохи розповідала. Наш народ пережив багато трагічних подій, але вижив і залишається сильним.
Я ж намагаюсь зберегти історію власної сім’ї. Є багато речей: хто коли народився, коли помер, до якого стану належали – козаки чи селяни. Але коли людина відійшла, вже не можна це відновити.
Тому пишіть свої історії, навіть якщо не готові їх публікувати. Залиште їх в сім’ї, передайте дітям, онукам. Хай вони знають, що означає ця російська агресія. Хай вони про це дізнаються безпосередньо від вас. Перечитають цю історію через 10-20 років. І залишиться у вашій сім’ї історія родини. Про те, що вам довелося пережити. І це зробить набагато складнішим потім зробити нам підміну пам’яті, перекручення, нав’язування чужих якихось ідей, розповідей про те, що там зі сходу до нас несеться благо – в такій кривавій формі…
«Інколи між життям і смертю – одна-однісінька стіна»
Дарія Швець, журналістка, оріхівчанка, історія «Моя правда: війна, про яку не можна мовчати»:
– Почну свою розповідь з таких деталей: 2023 рік, я навчаюся на третьому курсі Харківського національного університету на журналіста. І отримую лист з університету: чи не хочете взяти участь у київському тренінгу, де ми будемо описувати історії війни?
Насправді? Дякую, Боже. Це, напевне, шанс один на мільйон. І мені, чесно, трішечки соромно зізнаватися, але на той момент моєю головною мотивацією було те, що на деякий час я поїду із Запоріжжя. І три-чотири дні не буду чути сирени та обстріли, не буду спускатися в укриття, де читати новини про те, що в моєму місті знову хтось загинув. Я поїхала на тренінг. І я довго буду із вдячністю згадувати нашу тренерку Славу Світову.
Головною умовою організаторів було писати правду – про свою війну. Я задумалася. Я не була в окупації, як, наприклад, мої колежанки. Я не була в полоні. Не виїжджала за кордон. Про що мені писати? Знаєте, такий комплекс меншовартості. Ніби ж я нічого страшного не пережила.
Так здавалося мені на перший погляд. Але потім я сіла і почала, слово за словом. І коли моя історія була завершена до крапочки, зрозуміла, що це, напевне, той текст, який – я б дуже хотіла – прочитали мої діти в майбутньому.
Як повномасштабне вторгнення почалось для мене? Мені «не постукали в двері», ще коли я знаходилася у Харкові. Батьки сказали: ну, що тобі ж там робити? Переїжджай краще до нас. В Оріхів, маленьке місто. Кому воно ніби потрібне? Хто за нього буде боротися?
І я поїхала. Буквально на другий чи на третій день я зрозуміла, що це було точно не найкраще рішення. На початку були труднощі примітивні: відключення світла, буквально хвилин на 40. Проблеми виникли з водою, газопостачанням. Далі постали проблеми зі зв’язком. Було дуже тривожно розуміти, що я не можу дізнатися, як там, наприклад, почуває себе моя бабуся чи дідусь, родичі, знайомі, які знаходяться в інших містах. Це такий стан, коли ти тривожно намагаєшся залізти на якусь вишню, щоб можна було до когось зателефонувати: «Як ти?» – і сказати: «А я жива».
Чим далі, моє місто перетворювалося на такий, мені здається, живий щит. Ми розуміли, що ворог близько. До окупованої території від міста Оріхова лишалося 11-12 кілометрів. Місто обстрілювали щодня.
І коли говорю – обстрілюється, я маю на увазі, що там помирають будинки. Щодня там руйнується чийсь дім. Просто перекреслюється все життя. Приліт, обстріл – і він склався. І в тебе немає будинку. Тобі нема куди повертатися.
З’явилися військові. Їх ставало все більше. З’явилися перепустки. Блокпости. Вперше по моїй рідній вулиці проїхав танк. На щастя, український. Місяць тому тут зробили ремонт. Цією дорогою мене постійно возив шкільний автобус. Тут я вперше сіла за кермо авто. Агов, які танки?!
І, до речі, щоб розуміти, які, я почала в паузах між обстрілами вивчати російську зброю. Усі можливі різновиди ворожої техніки, їхні габарити, дальність звуки пострілу. Ну, таке собі заняття для дівчини. Чи не так? Але я гуглила і читала. Бо розуміла, що ворог близько. А мені треба знати, чи мене хочуть вбити. Насправді, я прожила в Оріхові лише декілька місяців. Я вже просто не могла там знаходитися, постійно сидячи у двох стіночках і спускаючись періодично в погріб.
Переїхала до Запоріжжя. Як ви розумієте, теж не найбезпечніше місце. На початку не спускалася в укриття. Думала, в Запоріжжі буде спокійніше. Тут, принаймні, є супермаркети. Не потрібно обводити червоним кружечком дати на календарі, коли з іншого міста завезуть продукти. Тут у будь-який момент можна спуститися в аптеку…
Та і тут трапився день, точніше, ранок, коли я прокинулася від обстрілу. Десь поруч зі мною. У сусідній дім. Розбивається вікно орендованої квартири, вилітають двері з балкона…І коли закінчився ранковий обстріл, все довкола мене опинилося в якомусь червоному тумані.
Я вибігла на вулицю і побачила, що сусідній дім …склався. П’ять поверхів. Там спали люди, там жили люди, там посміхалися люди, готували їсти, навчалися, працювали… І я зрозуміла, що інколи стіна між життям і смертю – це одна-однісінька стіна.
Я, на щастя, залишилася живою, а моїй сусід – вже ні.
Тому важливо не мовчати. Мені здається, найкращий варіант для такої книги – стати приводом для розмови. Якщо вам важко говорити, можна просто написати. Я закінчила нешодавно магістратуру з психології і знаю, що є навіть така арт-терапевтична практика: писати листи собі, навіть нікому не даючи читати – і стає трішечки легше.
Зцілити може слово. Це так просто, як потеревенити на кухні з кимось. Або з колегою, під час обідньої перерви. Це може допомогти. І нотувати історії теж потрібно. Коли була скомпонована ця книга, я перечитала декілька історій, і вони страшніші за мою. Коли читала, не вірила, що це реальність, що через це реально люди перейшли.
Згадую одну з історій – Валентини, журналістки з Херсонщини, яка писала передсмертні записки своїй доньці, бо думала, що не вийде з окупації. Але, на щастя, вона виїхала з окупації. продовжує працювати на журналістській нині.
Кожна історія – це пам’ять. Пам’ять про те, як проживало біду це село, це місто. Це найболючіший фрагмент життя очевидців.
І хочу сказати, що об’єктивним фактором всіх цих історій є оптимістичний фінал. І це дійсно те, що може за секунду змінити твою емоцію. Коли після описаних трагічних подій ти розумієш, що людина вижила і вона ще щось пише на оптимістичному. Боже, який захват відчуваю від того!
Всі ці історії можуть слугувати мотивацію і натхненням для того, щоб продовжувати боротися.
Ми зараз і знаходимося в Запоріжжі, і розуміємо що ворог все ще близько. Це недоокупована територія. І дуже хочеться дожити до того моменту, коли над окупованою територією Запорізької області та інших областей буде нарешті український прапор.
І ми зможемо нарешті назвати мирне небо «мирним», і знати, що все це, і умовно Крим – все ж таки наше.
– Дар’я, мені запам’яталось, як жила ваша родина під час окупації. Можете про це сказати? – модерує Володимир Щербатенко.
– Так, звісно. Я маю відчуття, що дім – це не географічна фортеця. Це може бути ваша улюблена чашка, або плед, якісь жовто-гарячі фіранки, які купувала моя бабуся… Ми розуміємо, що залишитися без дому означає дещо більше, ніж просто залишитися без відповідного будинку, зруйнованого чи захопленого.
Дім – це твоя родина. Це мій дідусь, пенсіонер, який ходив на риболовлю на Кінську річку, карасиків там ловив. А потім бац і війна, і все. Йому говорили: переїжджайте в Запоріжжя. Відповідає: «Ні. Як я переїду? Це мій будинок, я його придбав. Як я можу його залишити якимсь кацапам, та не дай Боже…»
Мій дідусь виїхав з Оріхова наприкінці літа 2022-го. На той момент я вже знаходилася в Запоріжжі, ми не бачилися декілька місяців. І наша перша зустріч була німою. Я побачила його з величезною бородою, і довге волосся майже нижче плечей спустилося. Бо він весь цей час не голився і не ходив до перукарів. Які перукарні? І що можна сказати йому? Привіт? Чи як ти? Чи що? І в той момент дідусь дивним поглядом дивився на нас. Він розумів, що виїхав зі прірви. І, може, не треба буде проживати всі свої дні просто у підвалі? І йому буде що поїсти де взяти ліки. І тато тоді говорить: «Ти що, розівчився посміхатися?» Тоді він посміхнувся. Але що там було за тією посмішкою? Я думаю, ви розумієте.
– Ще хтось в залі хоче поділитися своєю історією, задати питання, висловитись, – питає Володимир Щербаченко.
Слово бере засновниця Спілки караїмів України Олена Арабаджі:
– Я з Мелітополя, за фахом освітянка, проректор університету. У мене велика громадська організація – Спілка караїмів України, тому я представляю не тільки особисто себе. Хочу сказати, що з Мелітополя, тікаючи з окупації, виїхало біля 70 тисяч. Мабуть, цифра вища, тому що люди виїжджали й через Крим.
Так-от, може, буду хвилюватися… та хочу вас, василівці, обійняти, дозвольте мені. Тому що для мене дорога життя пролягла через Василівку. Ми їхали з дому, сподівалися, що повернемося.
Десять років тому ми приїняли в Мелітополі п’ять тисяч переселенців Донбасу. Ми їм допомагали, та не уявляли, як це – покинути власну оселю.
І ось війна прйшла до нас. Я багато їжджу наразі, і бачу, як в різних містах подалі від лінії фронту люди не чекають, що до них прийдуть. Та насправді ж нічого не закінчено. І всі ми маємо готуватися до довгої війни. Навіть якщо припиняться активні бойові дії, не варто сподіватися на захист, на схід, на прибульців. Просто подивіться на тих, хто поруч з вами. Це єдине, на що ми можемо спиратися. Самі на себе. Тому що, ну інакше за нас ніхто воювати не буде. Нашому війську за нас ніхто допомагати не буде. Це треба пам’ятати.
Представниця Василівської громади розповідає:
– На початку війни я була в Запоріжжя. І ми з колегами кожного вечора зідзвонювалися. Я була ніби зв’язковою між людьми. З друзями разом ми шукали гуманітарну допомогу. Доставляли її до Кам’янського. Разом шукали можливості підказати, як виїхати.
Та хочу згадати один із моментів. На Василівському блокпості стояла велика черга. Автобуси з Маріуполя. Дуже багато людей, маленькі дітки. Пропускали повільно. Стояли четвертий день. Холодно.
Сергій Каліман разом із колегами міської ради залишався ще у Василівці. Приїхали до автобусів, чай гарячий привезли. Василівські школи тоді організовувалися, приймали на ночівлю, готували. І Сергій Анатольович розповідає: підходить до мене манесенький хлопчик, років чотирьох. Гарно і тепло вдягнений. Але ручки, – каже, – як глянув, – дуже грязні. І трусяться. І я йому наливаю чай в стаканчик, а він каже: «Дяденька, хватіт». Дивлюсь здивовано, а він пояснює: «Там ще люди є».
Тобто ця дитина, у чотири рочки, переживає, що поруч в автобусі ще люди є. І потрібно, щоб їм теж вистачило гарячого чаю, щоб не замерзнути… [Тут всі тихо плачуть у залі].
Таких історій безліч. І про них потрібно писати. Бо згодом ми згадуємо подробиці та розуміємо: а чи є в цього хлопчика мама? Бо якби поряд була мама, то чай у цей стаканчик набирала б цій дитині вона. І ці ручки мама б витерла…
Тому я закликаю вас, усіх – писати, розповідати. У нас безліч історій, у кожного особисто. Про цю війну не мають забувати. Ми маємо передавати свої емоції. Ми маємо тримати свій дій. І ми дійсно маємо виховувати українців. Лише ми.
Тому що пропаганда пропаганда Росії була і є дуже сильною. Мені зараз трішечки за сорок. Я народилася в Радянському Союзі. І я пам’ятаю, як нас вчили в школі. Та ми перевернули цей усталений російський світ. І зовсім по-іншому дивимося на історичні події, які відбувалися в нашій країні, та надавалися нам у радянських книжках.
Тому я вас усіх закликаю: пишіть, пишіть! Говоріть у соціальних мережах, в книгах, всюди, де тільки можна.
«Нас янгол затулить крилами»
Слова попросила запоріжанка Валентина Вісленко:
– Хочу привітати всіх вас в нашому місті. Хочу підтримати, тому що, напевно, найстрашніше жахіття, яке може стати реальністю, – це знати, що твого дома немає. Я все життя прожила в Запоріжжі, дитинство провела в Шевченківському районі. І досі не наважилася поїхати в місце останніх прильотів та побачити наживо те, що там відбулося.
Мама, сестри, знайомі розповідають, скидають відео. Я ж дивлюся на це, і мені досі здається, що це неправда.
Я хочу зачитати вірш, який присвятила Запоріжжю, яке, думаю, ви могли б присвятити своїм містам.
Тримайся, моє рідненьке,
Як же за тебе боляче…
По вулицях мого серця
Гатять ракети щоночі.
Ти вистоїш, дивовижне,
З тобою нас не зламати.
Найкраще моє Запоріжжя
Ніколи їм не здолати.
Ти вистоєш, моє миле,
Розквітнеш з новою силою.
Нас янгол затулить крилами,
Є й будемо Україною.
«Росіяни зі зброєю в руках боялися нашого мирного населення більше, ніж зброї»
Розповів своє й представник «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» Сергій:
– Я ветеран. Воюю з 2014 року. Це такий, знаєте, інший бік медалі. То скажу, що наразі звучать дуже лайтові версії історії. Трагічні, але ще дуже лайтові.
Я бачив людей, яких звільняли на Харківщині з-під окупації. Є процедура перевірки-зачистки населених пунктів. Переважно ті, хто не зміг втекти з окупації, виїхати – літні люди. По два-три місяці вони були голодні. Над ними знущалися. І робив це не путін, звісно, це робили росіяни, звичайні ніби люди. Робочі, вчителі вчорашні. Просто путін їм дозволив бути такими, якими вони були завжди. Колаборанти, з мого досвіду звільнення Куп’янського, всі виїжджають до росії. І все, більше ніхто їх не бачить.
Та ми не маємо це забувати. Через ці історії також.
Знаєте, в чому парадокс? Росіяни зі зброєю в руках боялися нашого мирного населення більше, ніж збройних. Це говорить про те, що є в нас стрижень і маємо існувати й боротися, поки б’ється серце.
А ще ці історії для мене – про єдність наших людей. Маловідомих, незнайомих. Завдяки цьому українська нація виживала століттями, кажу це, як історик за освітою. Маленькими громадами, допомагаючи один одному, ми вижили як нація. І ми можемо зараз бути на політичній карті світу. Тому я всіх закликаю бути єдними.
От, всі ми маємо пам’ятати, що єдність і допомога один одному нас рятує. Бо насправді, війна – страшний час, але це і час, коли кожен з нас розуміє, на що він здатен. І бачить, хто поруч з нами. Всі зайві люди довкола, думаю, відпали, і всі ті, хто мали залишитися, залишилися з нами.
Щодо міст, сел, які я бачив за ці роки, на жаль, треба звикнутися з думкою, що навряд чи там залишиться щось ціле в процесі звільнення або в процесі наступу. Така правда, правда війни. Але варто мати надію на те, що це все можна відновити. І будувати заново. Якщо не для себе, то для наших дітей, для наших майбутніх поколінь.
І важлива пам’ять, яку ми сьогодні привезли до вас. Яку ви бережете. 25 історій – це добре. Та краще, щоб було 250. 2500…
***
Книгу «Коли не стукають у двері» підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow – центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).
Наклад книжки – півтори тисячі екземплярів. Кілька сотень буде передано бібліотечній мережі по всій Україні. Решту роздають учасникам презентацій. Шукають можливості додрукувати додатковий тираж.
Книга вже перекладена англійською мовою, це зробили потужні перекладачі із Гарварда, з української діаспори, на волонтерських засадах. Є ініціатива перекласти тексти німецькою.
“Будуть гідні переклади, і видамо книжку. Будемо й через інтернет доносити правду до людей за кордоном. Є ідеї, як можна розвивати проєкт в плані запису аудіоподкастів та представлення історій на радіо та телебаченні. Щоби всюди знали, розуміли, в яких умовах ми живемо. І лишалися нашими союзниками, допомагали нам боротися з потужним ворогом”, – змалював перспективи Володимир Щербаченко.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
