Розповіді людей, що покинули рідний дім
Втеча з-під російської окупації. Перетин лінії вогню та десятки блокпостів из обох боків фронту… Щоб вирішити перейти цю межу, треба й самому дійти до межі, до рішення, що це життєво необхідно зробити.
У розмовах із людьми, які приїхали до Запоріжжя недавнім часом, – різні обставини життя. Та спільною є радість від повернення до території, де панує Україна. Та надія – що Україна повернеться до рідного міста. До Бердянська. До Василівки. До інших міст та сел. Туди, де ми маємо право сказати: це Україна, мій рідний дім.
Тетяна виїхала з Бердянська менше місяця тому. Я залишу нашу розмову такою, як є, російською – як додаткове свідоцтво тому, що нема чого рятувати окупантам на наших теренах. Та останньою краплею для Тетяни стала перспектива віддати онука до школи, де першим предметом вказаний саме «русский [родной] язык». Цього Тетяна не витримала. Зібрала онука, звільнилась з роботи, замкнула квартиру та поїхала до родичів у Запоріжжя.
Отож, пряма мова.
“Знаете, каждый день звоню домой, и когда задаю вопрос: «Как вы там?» – получаю один ответ: «Ну, как ты думаешь? Ждем».
Мы надеемся на лучшее. Настоящее всех угнетает. Первый раз я собиралась выехать в марте. Но меня тогда остановило то, что пошли первые случаи, когда нас могли завернуть на Крым. И я боялась, что ничего не смогу сделать, если мы попадем в фильтрационные лагеря. Я бабушка, у меня могут отобрать ребенка, и… я этого не переживу.
Сколько русские насильно вывезли наших детей! Я даже думать боюсь, как будут относиться там к нашим детям. А возьмут ребенка в приемную семью потому, что у них будет куча льгот на него.
И ребенок, который здесь, в Украине, жил счастливо с родителями, там несчастным будет. Вот что страшно.
И в обстановке оккупации жить очень тяжело. 9 мая, глядя на все эти пафосные бигборды, ленточки, у меня было ощущение, что я в чужой стране, где нас заставляют жить по чужим законам. Нас, народ, который любит свободу!
А ведь мы не любим, чтобы нам указывали, как нам жить и что нам делать. По статистике, 52 процента жителей Бердянска уехали. А сейчас уедет еще больше: приближается осень, школа. Я решила: мой ребенок не будет учить историю россии! Он будет учить историю Украины.
Мы решились и уехали. Я не могу в этой обстановке жить. Я в чужом городе. Мы пытались гулять с внуком, прошлись к морю. Людей нет. Окна магазинов забиты. Кафе не работают. И внук говорит: «Бабушка, помнишь, как в прошлом году мы здесь были? Что случилось?» Он видит, как все изменилось, когда пришли русские оккупанты и говорит: “Бабушка, это они виноваты!”
От прежней жизни остались лишь воспоминания. И, поверьте, так себя чувствует большая часть населения.
Да, есть такие, которые нам рассказывают, что все будет хорошо. И я задаю вопрос: «А что будет хорошо? Пока здесь была Украина, мы работали. В банкоматах снимали деньги, когда нам было нужно. Товары в магазинах были. И у нас было самое главное – у нас было завтра”.
А сейчас его у нас нет. И вам каждый скажет: у нас сейчас нет завтра. И это самое страшное.
Были какие-то планы, мы рисовали себе то, то, то… Зять всегда говорил: я тебя обязательно повезу в Мариуполь. Он очень любил Мариуполь. А теперь некуда ехать.
Я не думала, что буду так воспринимать происходящее, что буду столько плакать. Почему-то надеялась, что я сильнее.
Мы, когда заезжали в Запорожье, плакали от радости. От горя мы плакали, когда проезжали разбитые села.
Да, мой дом там, в Бердянске. Но на данный момент он стал чужим. Я приехала сюда. Я вижу флаг у райисполкома… Мы в Украине!
Поэтому – я не понимаю тех людей, которые на что-то надеются от оккупантов. А когда «гости» спрашивают, как мы жили, мы все говорим: а мы хорошо жили!
Я у себя дома, в Украине, здесь родилась, как и мои мама и папа, бабушки, дедушки, прадедушки…
Почему я не могу делать привычные вещи, которые были естественными до ЭТОГО? За что и почему?
По какому праву россия забрала нашу историю и приписала себе? По какому праву замазала ложью всех наших лидеров, которые были за Незалежну Україну?
И вот сейчас, мы, привыкшие к свободе, говорим друг другу в Бердянске: «Тише, не говори громко, там солдаты стоят…»
Мы этой жизни хотели? Как ее можно приветствовать?
Как ее можно хотеть?
Я говорю внуку: «Подожди, придет Украина, и все станет на свои места. Мы вернемся домой, будем опять дома, будем ездить на море, будем ходить в город, будем в школу ходить. У нас все будет так, как раньше».
У нас все будет Украина. Я не просто верю, я уверена в этом”.
Тамара виїхала з Василівки у червні.
Пам’ятаєте, як завжди, коли їдеш з півдня до обласного центру, побачивши Василівку, знаєш: менше години – і вже у Запоріжжі. Зараз ця дорога – години між життям та смертю.
Розповідає мені: “З південного напрямку до Запоріжжя їде стільки людей! Діти, літні люди, мами з немовлятами – вони їх тримали в руках, не відпускаючи.
Дорога розбита. Обабіч трупи автівок, ніхто їх не прибирає… на василівській горі у напрямку на Дніпрорудний досі лежить одна з перших трьох машин, що потрапили під обстріл градами. Це автобус, в якому згоріли люди. Там і наш молочник загинув, він віз молоко продавати, тому що на початку окупації люди намагались хоч якось жити довоєнним життям…
Та швидко люди принишкли. Діти реагували інакше. Це покоління якесь геть не інше. Не те, щоб безстрашне… Ні. Вони думають, що війна – це гра, комп’ютерна гра. І що вони мають дев’ять життів.
І діти, і підлітки. І молодь.
Таке ставлення дуже дорого коштує: ті, хто так думає та йде до пекла необачливо, – не повертаються. Ні «дорога життя», ані війна цієї самовпевненості не вибачає.
Старші люди, особливо найстарші, дуже бояться. Найбілше лякаються зброї в руках окупантів.
Бо Василівка давно мирне місто. Військової частини у нас не було. Люди жили тихо.
Та все їм не так було. Влада не та, ціни не такі, хліб не той спекли – або солоний, або кислий, або не солодкий… А коли вперше жахнув обстріл, коли вимкнули електрику, воду, гас… І стало так, що навіть хліба немає! Запасів немає. Навіть якщо у тебе є мука, ти не маєш, на чому спекти… І хліб відразу став класним – навіть малесеньки хлібинки по 25 гривень, з невибродженого тіста. По п’ять буханок брали, і собі, й сусіду. Поки готівка була. Бо зараз вже й готівки ніхто не має.
Щодо обстрілів, у мене одна відповідь на те, звідки прилетіло. Не настільки ми багаті, щоб витрачати снаряди абияк – при тому, нам дають зброю у борг, за інших умов. А цим росіянам – абсолютно байдуже [тут було більш доречне слово, – авт.]. Вони стріляють просто так. Їм байдуже, куди влучили, хто загинув, що буде з нами.
…Коли ми виїхали з Василівки, проїхали два та чекали на третій орківский блокпост, побачили штучну гору. Орки примусили людей розвантажити фури із овочами та фруктами. Гниє величезна купа огірків, капусти, горою лежать ящики-бананки із фруктами… До сюреалістичного пейзажу російського «щастя» додався террикон сміття, на який перетворилась тяжка праця селян…
З нами їхали родини з дітками.
У нашому автобусі везли навіть маленьких папужок! Дівчинка років шести опікувалась песиком чіхуахуа.
Біля неї ми розплакались, коли нам дозволили йти поруч із автобусом до наступного блокпоста. Люди винесли діточок, комусь треба було в туалет, хтось курив. Душно було, жарко.
А ця дівчинка присіла та вмовляє собачку: «Скоріше, давай скоріше, бо від автобуса відстанемо, і нас тут залишать… А тут стріляють!» Ми ж стоїмо, чекаємо на неї та душимось слізьми.
Коли ж ми під’їхали до Запоріжжя, зрозуміли, що вирвались, такий рев почався в автобусі! Плакали чи не всі.
На нашому блокпості віськовий приклав долоню до вікна автобуса, і всі, як діти – а першими діти – почали притискати долоні до скла, а він кожному відповів. Ми хотіли відчути: ми вдома. В Україні”.
Новокаховчанка Валентина з подругою виїхали з Нової Каховки у липні. Тримались до останньої можливості за свої домівки, дачі, за рідні могили.
“24 лютого російські війська у нашому місті ми побачили об 11 годині. Біля Каховської ГЕС були встановлені камери, вздовж дороги, і люди бачили, як йшла російська техніка… І тим, хто не бачив, розповіли: як пройшла колона техніки через плотину, зупинилася, військові вийшли з танків та потягуються… Після марш-броска.
Дамбу Північно-кримського каналу росіяни розбомбили у перші дні окупації.
Я приїхала з дачі у той день, і мені сусідка розповіла, як йдучи з базару, зустріла російських військових на вулиці та запитала їх здивовано: «Долго вы здесь собираетесь быть? Когда вы уйдете отсюда?» – і молодий солдат їй дулю під самий ніс тицьнув і засміявся…
30 березня, вже в окупації, помер мій чоловік. Вночі помер. А зв’язку вже у нас майже не було. Я о четвертій ночі зателефонувала до поліції, мені відповіли з Тернопіля. Кажуть: давайте прізвище, ми повідомимо, куди треба. Так і зробила. Зателефонувала до швидкої – та вони, звичайно, не приїхали: ніч надворі.
Ранком звернулась до похоронного бюро – вони кажуть: довідку дайте про смерть. До сімейного лікаря йдіть. Сімейного лікаря немає. Приходжу до лікарні – питають, де протокол? Так як смерть спіткала вдома, треба скласти протокол… Хто складе протокол? Пишіть самі. Беріть свідків, кого зможете, з сусідів, та представника похоронного бюро.
Ледь випросила бланк того протоколу. Заповнила. І треба було везти його до похоронного бюро. Зупинила машину, що проїжджала повз будинку. Питаю, скільки треба, щоб ви мене довезли – називаю район… А він каже: аніскільки. Я з вчителя свого грошей не беру….
І це єдина була світла пляма того страшного дня.
Я хотіла, щоб мені біля могили мого чоловіка залишили місце – не дали. На цвинтар не пустили. Біля ритуальної служби у той день п’ять гробів стояли. Привезли священика, він почав відспівувати, а сирена за сиреною йшла, і так бахкало, що я кажу: Господи, дай хоча б провести рідних в останню путь!
Заколотили гроби. Забрали. І відвезли.
Кажуть, наступного дня прийдете до цвинтаря. Видали справочку, де мого чоловіка поховали, і я цілий день ходила, шукала його. Біля самого лісу. Розстроїлась спочатку. А потім кажу йому: родився ти біля лісу, у Володимирській області, біля лісу будеш і спочивать”.
Спілкувалась Інеса АТАМАНЧУК