Перший заступник міського голови Енергодара Іван Самойдюк пробув у російському полоні майже рік – з 19 березня 2022-го по 16 лютого 2023 року
. Про те, що довелося пережити за ці страшні 333 дні неволі, Іван Гнатович розповів в ефірі програми «Звільніть наших рідних» на Громадському радіо, на яке посилається Медіа Центр Енергодар.
«Напевно, кожна людина, яку орки беруть в полон, потрапляє в мішок, причому не тільки в той, що на голові – ти відчуваєш себе в ньому постійно. І я в такому «мішку» знаходився 333 дні: 138 днів – в одиночній камері в слідчому ізоляторі Мелітополя і 195 днів – в господарській будівлі на території Запорізької області, в звичайній господарській будівлі, яка взимку не опалюється, в якій немає освітлення і т.д. Це катівні. Це сформовані катівні, в які якщо потрапляють цивільні люди, то більшість із них зникають – з точки зору закону та можливості надати хоч якусь інформацію. Моя родина до останнього не знала, живий я чи ні, де знаходжусь, які є шанси на повернення. Напевне, це найстрашніше – відсутність можливості дати вісточку хоча б рідним, аби вони знали, що їхня близька людина жива», – каже Іван Гнатович.
За словами Івана Самойдюка, подібні катівні для цивільних створені в звичайних господарських будівлях по всій окупованій території, тому що в слідчих ізоляторах у відділках поліції просто не вистачає місць – там тримають по 10-15 людей в невеличких кімнатах, причому є такі громадяни, яких утримують в таких умовах і по півроку. Іван Гнатович каже, що через такі катівні на окупованих територіях рашисти пропустили десятки тисяч людей – «напевно, не менше 50% наших громадян».
«Найбільше мене дивує одне – як окупанти можуть отримувати задоволення від катувань. Вони ставляться до цього не як до роботи, а як до розваги, отримуючи задоволення від знущань над іншими людьми», – зазначив колишній полонений.
Увесь час, що Іван Гнатович перебував у неволі, інформації з зовнішнього світу майже не було.
«За винятком 5 днів (з 4 по 9 липня), коли мене вивозили в реанімацію в лікарню Мелітополя – там можна було уривками отримати інформацію з російського телебачення. Це було єдиним джерелом, адже я був під цілодобовим наглядом двох російських військових в окремій палаті. Тоді я з окремих уривків телепрограм зрозумів, де проходять бої, на яких позиціях знаходиться Україна. Для всіх міжнародних правозахисних організацій, Червоного Хреста, для будь-кого ми були зниклими, нас не було, і ми розуміли, що перед окупантами стоїть завдання тримати в таємниці той факт, що ми взагалі знаходимось у них в полоні. Але при переведенні в інше місце, тобто в катівні на базі гаражів на території одного з підприємств у Василівському районі, вже могла надходити інформація про те, що коїться в Україні і світі, яку ми отримували від нових людей, яких кидали в катівню», – пригадує Іван Самойдюк.
Щодо звільнення, то до останньої хвилини він та інші полонені не знали, що їх готуються обмінювати.
«Зрозумів це тільки тоді, коли ми сіли в автобуси і російські військові сказали нашим полоненим: «Вы ж не вздумайте возвращаться в армию, потому что в следующий раз мы вас на обмен не отдадим». Перед цим, коли після восьми годин перевезення зв’язаним, в мішку і в наручниках, я побачив, що знаходжусь в Ростові, то подумав, що це дорога в росію. Потім, коли літак приземлився вперше і я побачив сніг, а потім ми ще раз злетіли, я подумав, що це вже летимо за Урал. Була, звичайно, надія на обмін – вона не полишала ніколи, але все ж думав, що це перевезення в інший бік», — розповів Іван Самойдюк.
Зараз Іван Гнатович проходить медичну реабілітацію і вже став до роботи.
«Кожен день я розцінюю, як додатковий подарунок, тому з цієї точки зору почуваюся цілком нормально. Я повернувся до роботи у команді, зараз перебуваю в Запоріжжі, в перервах між лікуванням зустрічаюсь і спілкуюсь з командою. Ми опрацьовуємо проблемні питання, які є сьогодні. Ми готуємось повертатись в місто і розуміємо, як ми будемо це робити», – зазначив посадовець.
