Олександр Павлов багато років очолював сектор закордонних зв’язків гуманітарно-інформаційного центру, був керівником «Агентства регіональних ініціатив» у Запоріжжі та редактором кількох національних та регіональних видань. Але з перших днів повномасштабної війни він, за його словами, поставив на паузу усі свої проєкти та став співпрацювати з фінською газетою «Iltalehti» та іншими закордонними медіа як звичайний воєнкор. За більш ніж рік війни Олександр побував в усіх гарячих точках фронту та багатьох деокупованих населених пунктах України.
Нещодавно, перебуваючи у Запоріжжі, він зустрівся у Центрі журналістської солідарності з місцевими медійниками та переселенцями і розповів про свій досвід роботи воєнним кореспондентом.
Про свій вибір
– У перший же день повномасштабного вторгнення росії на територію України, 24 лютого минулого року, я подзвонив знайомим фінам із газети “Iltalehti” [дуже авторитетна у Фінляндії, з накладом три млн примірників], з якою співпрацював ще 2014 року, коли почався збройний конфлікт на Донбасі, і запропонував стати їхнім воєнкором. Вони одразу ж погодилися. Наступного дня сів у машину і поїхав до Києва. Уже тоді побачив спалену техніку, зруйновані мости та будинки. Психологічно було дуже важко. Мені стало ясно, що все це дуже серйозно і, на жаль, надовго.
Наступного дня в “Iltalehti” вийшов мій перший репортаж. Відтоді ця газета опублікувала близько 60 моїх матеріалів практично з усіх гарячих точок фронту. Я підрахував, що за цей час дев’ять разів був на Донбасі, стільки ж у Харківській області та кілька разів усією лінією фронту від Одеси, Миколаєва, до Кривого Рогу та Києва, у Херсонській області, Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській, Сумській, Чернігівській, – скрізь, де йшли бої.
Про роботу з іноземними журналістами
– Іноземних журналістів на війні дуже багато. Вони великі професіонали, але не завжди орієнтуються в українських реаліях і політиці.
Тому для мене співпраця з іноземними журналістами – це не просто привезти їх на місце подій, а розповісти про реалії українського життя, запропонувати цікавих спікерів, якісно перекласти коментарі, не додаючи нічого від себе. Також вирішити питання комунікації з місцевою владою та військовими. Насамперед із прес офіцерами, без супроводу яких найчастіше неможливо потрапити на лінію фронту. До того ж забезпечити правильну логістику та безпеку.
Мені довелося попрацювати, наприклад, із легендарним іспанським журналістом Гав’єром Еспінозою. 2013 року його разом із фотокором викрали терористи ІДІЛ і посадили до в’язниці. Лише через півроку іспанська влада змогла викупити журналістів за 10 млн євро. Загалом Гав’єр побував у 17 гарячих точках по всьому світу, а коли в Україні почалася повномасштабна війна, приїхав до нас. Ми кілька разів працювали разом із ним і проїхали територією України понад 30 тисяч кілометрів.
Писати про війну – це не тільки передавати зведення з фронту. Гав’єра насамперед цікавили людські долі, українська ідентичність у контексті війни. У Львові ми навіть зустрічалися з українським істориком і філософом Ярославом Грицаком.
Ще одна цікава тема – чому російськомовний Харків геть відкинув “русский мир”, і це було несподіванкою для загарбників. Харків для мене взагалі став символом непохитності. Ми кілька разів зустрічалися з мером Харкова Ігорем Тереховим. Він із перших днів війни зміг утримати місто, там відчувався порядок і присутність влади. Центр уже був майже повністю зруйнований – будівлі СБУ, обладміністрації, університету тощо. Місто безперервно обстрілювали. Але комунальники та всі міські служби працювали, як годинник. І в цьому виражалося ставлення влади і харків’ян до всього, що відбувається, до війни.
На моє глибоке переконання, патріотизм – не тільки в мові, якою говорить людина, не в гаслах. Він насамперед у вчинках, у тому, що ти робиш щодня. І яскравий приклад тому – патріотичний російськомовний Харків.
… Окрема тема – деокуповані території. Те, що залишили після себе росіяни, – це розруха, руїни і свідчення безглуздої жорстокості. Стародавнє купецьке місто Ізюм – його буквально зрівняли із землею. Усі адміністративні споруди, банки, школи, багато житлових будинків зруйновано. Жахлива картина зруйнованих міст Харківської області, Київської, Донбасу б’є по очах. За моїми підрахунками, на Донбасі зокрема залишилося приблизно 15 відсотків населення. Це гнітюча картина.
Про місцеве населення на Донбасі
– Чи чекають росіян на Донбасі? Думаю, що після жаху, який вони там влаштували, практично ніхто не чекає. Російська пропаганда переконує, що це ЗСУ стріляють по їхніх містах і домівках. Але місцеві жителі прекрасно розуміють і знають, що це не так. Ця брехня не проходить. Причина того, що частина населення, насамперед похилого віку, не хочуть виїжджати і продовжують залишатися під бомбардуваннями, не в тому, що вони чекають приходу росіян. Багато хто просто боїться залишити те, що наживали протягом усього життя – свою квартиру, майно. Але ніхто не викрикує проросійських гасел. Вони вже наїлися цією пропагандою. І бачать, як “старший брат” лупить щодня по їхніх містах зі всіляких гармат.
Про рівень професіоналізму ЗСУ
– Думаю, що порівняно з початком війни, сьогодні рівень підготовки та професіоналізму ЗСУ змінився докорінно. А мотивація до перемоги після деокупації захоплених росіянами територій і свідчень їхніх воєнних злочинів, стала ще сильнішою. Українці воюють, на відміну від ворога, не за гроші, а за ідею, за свою землю. При цьому дуже серйозно вчаться. Захід не шкодує ресурсів на навчання наших солдатів і офіцерів. Я розмовляв із багатьма з них. Вони знають, що роблять і для чого. У них відчувається така спокійна впевненість.
Пам’ятаю один епізод. У Херсонській області ми разом із французькими телевізійниками приїхали на “нуль”. І там командир батальйону, такий молодий майор, раптом заговорив з іноземцями гарною англійською мовою. Виявилося, що він і його заступник проходили стажування у США, у військовій академії у Вест-Пойнті.
До слова, в Україні воює досить багато іноземців. Нещодавно зі швейцарським телебаченням були під Лиманом, і там в одному з підрозділів ЗСУ практично всі були іноземцями – словаки, португальці, англійці, американці, французи… І вже гроші, які у нас платять солдатам, для них точно не мотивація. Американець, з яким я розговорився, на запитання про мотивацію відповів коротко: “Жінки і діти…”
А ще запам’яталася зустріч з англійцем Дейвом. Він не був військовим. Він вивозив біженців із гарячих точок на Донбасі. Влітку минулого року був поранений у Лисичанську і втратив одне око. Але і зараз двічі-тричі на тиждень приїжджає на своєму багаторазово простріляному Фольксвагені до Бахмута і сусідніх із ним населених пунктів, щоб вивезти людей.
Про інтерес Заходу до української теми
– Інтерес західних країн до української теми не вщухає, але йде хвилеподібно. Одна з моїх місій сьогодні – підтримувати інтерес західних медіа до України. Європейська і загалом західна аудиторія має бути весь час у тонусі. Їм потрібно нагадувати, що відбувається в Україні, і яке майбутнє їх може чекати, якщо вони перестануть допомагати нашій країні. Західні політики дуже залежать від громадської думки, і це теж слід враховувати.
У липні минулого року мене, як українського воєнного журналіста, запросили взяти участь у щорічній конференції в Нормандії (Франція), на якій були присутні лідери багатьох європейських країн. І навіть надали можливість висловитися. Я довго не добирав слів. Просто показав фотографії зі свого смартфона – страшні картини зруйнованого Харкова і Донбасу. А потім сказав: “Якщо ви припините допомагати Україні, не дасте зброю, то це ж чекає всю Європу”. Судячи з оплесків, мій меседж дійшов до аудиторії.
Підготувала Світлана ШКАРУПА,
фото з відкритих джерел
*Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
