Наш автор – Микола Єременко – весною минулого року вимушено покинув Україну.
Разом із дружиною Іриною вони нині мають прихисток у Бельгії.
Звідти ми отримуємо від них цікаві матеріали – статті-роздуми, статті-спогади.
Ось маємо враження від Франції. Та у кожному реченні відчувається зв’язок із рідною Україною.
Париж….Франція… Ці слова завжди асоціюються з красою, вишуканістю, величчю, модою, світовою богемою, культурою, поезією, Ейфелевою вежею, Лувром, собором Паризької Богоматері, Діснейлендом та іншими принадами цього величного міста. Вислів: «Побачити Париж і померти!», мабуть, найкраще відображає мрію багатьох людей відвідати це місто. Для людей, які жили в СРСР, ця мрія була недосяжною, крім незначної частини «небожителів».
Після відновлення незалежності України, а особливо отримання нею безвізу, це стало доступним. Багато хто іронізує: «Не з нашими доходами!», на це відповім словами Кузьми Скрябіна: «Не жалкуйте грошей на подорожі. Яка різниця, скільки років твоїм кедам, якщо ти гуляєш у них по Парижу!». Для нас із дружиною це була друга поїздка до Парижа. Декілька років тому ми перебували там усією родиною влітку чотири дні, а цього разу вирішили побачити різдвяно-новорічний Париж та виконати редакційне завдання. Їхали автобусом, на один день. Незважаючи на досить прохолодну погоду, Париж знову милував нас своїми красотами. Узимку він такий же прекрасний, як і влітку. У центрі Парижа, на набережній річці Сена, поблизу Ейфелевої вежі, ми розгорнули прапор України. Присутні вітали нас як представників країни, яка виборює свободу. Відвідали кафе, де смакували ароматною кавою та відчули хрускіт французької булки. А ще, і це мабуть важливо, Париж – місто закоханих, і відвідати його з жінкою, серце якої б’ється в унісон із твоїм уже багато років, це мабуть саме те. До нових зустрічей, Париже!
Дорога до міста Мехелен тривала близько трьох із половиною годин, і я вирішив проаналізувати, наскільки близькими є наші країни й народи.
Україна і Франція мають дуже давні й тісні зв’язки. Рідко хто не чув про Анну Ярославівну (бл.1024-1075 рр.), доньку Київського князя Ярослава Мудрого – «тестя Європи», яка стала дружиною Французького короля Генріха І, а потім українська кров розійшлася по більшості королівських родин Європи унаслідок династійних шлюбів. Вона вчила французів нашої культури. У Франції і в Бельгії Анні Ярославівні встановлено пам’ятники.
А участь запорозьких козаків у 30-річній війні у Європі, коли 2600 українських козаків звільнили французьке місто Дюнкерк, яке французька армія десять років не могла звільнити від іспанців. Це було в 1645 році, а керували козаками гетьман Богдан Хмельницький та кошовий отаман Іван Сірко. Козаки отримали грошову винагороду й ордени, а на узбережжі Ла-Маншу Івану Сірку пізніше встановили бюст. Деякі дослідники ставлять під сумнів факт участі козаків у цих подіях, як і достовірність відвідин могили кошового Івана Сірка президентом Франції Шарлем де Голем. Попри це у 2017 році в Дюнкерку на Тріумфальній арці XVII століття відкрили меморіальну дошку на честь легендарного кошового Запорізької Січі Івана Сірка та українських козаків, які брали участь у звільненні міста в1645 році. На могилі Івана Сірка ми побували 2021 року, а до Дюнкерка збираюся найближчим часом, на місці дізнаємося більше.
Після поразки у Північній війні до Франції прибув гетьман України Пилип Орлик, син якого – Григор Орлик, став державним і військовим діячем Франції (1702-1759). Він став генералом, здійснив низку успішних дипломатичних місій за дорученням Людовіка XV, утворив із мазепинців військовий підрозділ у французькій армії. Помер через поранення, отримане в бою. За однією з версій, на його честь названо аеропорт «Орлі» поблизу Парижа. В університетах Парижа і Страсбурга за козацьких часів навчалося багато молодих людей з України. До речі, сьогодні теж українці навчаються у Франції.
Своєю чергою французи зробили великий внесок у розвиток українських земель, особливо південних. Одеса, Херсон, Миколаїв – це міста, до становлення та розвитку яких вони долучилися. Французи утворили потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Їхні заслуги у виноградарстві, вівчарстві, суднобудуванні, торгівлі вражають.
Велика організаторська роль у цих процесах належить французькому послу в Санкт-Петербурзі графу Луї Філіпу де Сегюру, негоціанту барону Сент-Жозефу Антуану, офіцерам французького торгового флоту: Ребо, Рейно, Жова, Готьє. Комерц-радник Вільгельмін Рувьє розвивав вівчарство. У 1873 році на Донецькому кряжі підприємці з Франції заснували «Гірничопромислове товариство на півдні Росії», яке видобувало і скуповувало вугілля. Пізніше утворили товариство «Криворізьких залізних руд», а згодом почали інвестувати в ливарну промисловість. Генерал-губернаторами південних земель України стали: герцог Еммануїл Йосипович Рішельє, граф Олександр Федорович Ланжерон, херсонським губернатором був граф Сент Прі, херсонським міським головою – Людовік Альбрант, а командувачем південним морським флотом став маркіз де Траверсе. Особливо активно французька аристократія активізувала освоєння південних українських земель після Французької буржуазної революції кінця XVIII ст., коли там їх почали переслідувати. Французи не селилися колоніями, а отримавши землю, створювали маєтки. Винятком була Одеська французька промислово-торговельна колонія. Були і плани залучення переселенців із Франції у приазовські степи, навіть виділили землю…, але «Дартаньян з мушкетерами» так і не доїхали.
У кінці ХІХ – початку ХХ століть у портових містах північного Приазов’я – Маріуполі та Бердянську – консульські й торгові представництва Франції. Французька міграція стала фактором розвитку Півдня України наприкінці XVIII – першій половині XIX століть.
Яким же був «український» Париж у наступні роки.
У кінці XIX ст. певний час у Парижі жила і творила Марія Башкирцева (1860 –1884) з Полтавщини. Будучи тяжко хворою, за короткий термін життя створила 150 картин, малюнків, етюдів. Її «Щоденник», перекладений багатьма мовами, уважається найціннішою книгою ХІХ ст.
Український математик, фізик Михайло Васильович Остроградський (1801 – 1865) з Полтавщини у1818 – 1826 роках навчався і працював у Парижі.
Ілля Ілліч Мечников (1845 –1916) з Харківщини, біолог, Нобелівський лауреат, з 1887 р. працював у Парижі.
Киянин Сергій Михайлович Лифар – Серж Лифар (1904 – 1986), «бог танцю», всесвітньо відомий танцівник і хореограф ХХ століття, жив і творив у Парижі. Поставив більше двохсот балетів, виховав 11 зірок балету, лауреат багатьох нагород, зокрема, премії «Оскар».
Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська (1833 – 1907) – українська письменниця, перекладачка, видавниця російського походження. З 1859 по 1867 роки проживала і творила в Парижі. Була у дружніх стосунках із письменниками Берном, Флобером, Жорж Санд, Меріме, Жуль Верном, видавцем П.- Ж. Сталем, співавтором повісті-казки «Маруся», яка вийшла з друку у 1878 року і мала велику популярність у Франції та перевидавалася двадцять разів, здобула нагороду Французької Академії. Тарас Григорович Шевченко називав Марко Вовчок своєю наступницею і донькою.
У різні часи у Парижі бували: 1853 –1856 рр., під час Кримської війни, Адам Чарторийський і Микола Чайковський намагалися мобілізувати Задунайських козаків на боротьбу з Росією. У1870 році Михайло Петрович Драгоманов на міжнародному літературному конгресі в Парижі під головуванням Віктора Гюго під час інформації про Україну протестував проти Емського указу. У 1903 році в Парижі Михайло Сергійович Грушевський викладав у Російській вищій школі суспільних наук.
На початку ХХ ст. трудова еміграція українців до Франції була переважно із західноукраїнських земель. Під час Першої світової війни частина українців російського експедиційного корпусу (450 тис. вояків, переданих в обмін на зброю та боєкомплект), що воював на Французькому фронті (1916-1917), залишилася у Франції, а переважна більшість повернулася. Серед земляків: Мина Носко з Пологівщини та Йосип Сохань із Чернігівки Бердянського повіту, які воювали з болгарською армією, яка була союзницею Німеччини, на Солонікському фронті в Македонії. Вони носили гарну французьку форму, а Сохань, який служив в одній кулеметній команді з майбутнім маршалом Родіоном Малиновським, отримав між земляків прізвисько «француз».
Сам майбутній маршал-українець з Одеси за мужність і героїзм у боях отримав Георгієвський хрест та французький воєнний хрест (Круа-де-Герр.) Після розпуску корпусу з грудня 1917 по серпень 1919 він воює у Французькому іноземному легіоні (утворено в 1831 р.), інша назва – «армія смертників», де за мужність у боях отримує такі ж нагороди. До речі, цей легіон функціонує і сьогодні, у ньому теж служать українці, зокрема і з наших країв.
Після закінчення громадянської війни в Росії, поразки Української революції (1917-1921) до Франції прибула нова хвиля політичних емігрантів.
Назвемо декого з них. Симон Васильович Петлюра (1879-1926) з Полтави, Головний отаман армії УНР, а після від’їзду за кордон Винниченка став Головою Директорії (11.02.1918). Працював у Парижі, очолював уряд УНР в Екзилі. Убитий агентами кремля, похований на паризькому кладовищі Монпарнас.
Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951) з Кропивницького, український прозаїк, драматург, художник. Перший голова Директорії УНР, голова Генерального секретаріату та генеральний секретар внутрішніх справ. Проживав з 1918 р. у місті Мужені, де й похований.
Нестор Іванович Махно (1888-1934) з Гуляйполя, український політичний і військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918-1921 років, відомий анархіст і тактик ведення партизанської боротьби. У Парижі проживав з 1925 року. Урна з прахом знаходиться у крематорії-колумбарії Пер-Лашез.
Частина махновців, білогвардійців, представників духовенства, дворян, заможних українців теж вимушені були емігрувати, в т.ч. до Франції. Так, Петро Вербоноль із Чернігівки, син місцевого підприємця, воював у «білих» арміях, емігрував до міста Ліон, одружився з француженкою та заснував ткацьке виробництво.
Цікаво, що кількість українців у Франції є сталою завжди: 35 – 40 тисяч. Українці мають свої церкви, школи, культурно-мистецькі товариства, громадські організації. Переважна більшість із них є нащадками емігрантів з України.
Під час Другої світової війни українці, які проживали у Франції, знаходилися там на примусових роботах чи перебували у полоні, брали участь у французькому Русі Опору. Василь Васильович Порик (1920-1944) з Вінничини, лейтенант Червоної армії, потрапив у полон до нацистів і перебував у таборах на території Бельгії та Північної Франції, командир партизанського загону, що боровся проти нацистських окупантів. Розстріляний нацистами. Посмертно (1964) присвоєно звання Героя Радянського Союзу, вважається героєм Франції (1964). Після війни до Франції прибула нова хвиля політичних емігрантів.
З 2014 року Франція, як і інші країни світу, підтримувала Україну, яка боролася проти московії. Чого тільки варта відмова Франції від продажу московитам двох майже добудованих універсальних десантних кораблів типу «Містраль». З початку повномасштабної агресії Франція входить до п’ятірки кращих світових донорів України, виділила допомоги на 550 мільйонів євро із запланованих трьох мільярдів. А саме: 18 гаубиць САУ «Сезар», ЗРК Grotale, французькі РСЗВ LRU (ракетні системи залпового вогню Lance Roquette Unitaire), паливо, протитанкове та зенітне обладнання, боєзапаси різних калібрів, екіпірування, бронежилети, пайки, прилади нічного бачення, медобладнання. Крім того, незабаром в Україну будуть поставлені французькі бронемашини АМХ-10 RC (колісні танки). Оборонний бюджет країни на 2023 рік – 44 мільярди євро і є найбільшим із часів Другої світової війни. Франція, яка головувала в Євросоюзі в першій половині 2022 року, сприяла наданню Україні статусу кандидата 23 червня. Це вивело європейську інтеграцію України на новий рівень. І тепер наступний крок за переговорами про вступ нашої держави до ЄС.
Франція прийняла більше 125 тисяч українських громадян за 2022 рік, надавши їм тимчасовий прихисток. Громадяни Франції, її українська діаспора постійно надають гуманітарну допомогу українцям. Надають таку допомогу й державні та приватні, волонтерські, благодійні організації. Президент Французької Республіки Емануель Макрон заявив у новорічному зверненні, що Франція продовжить допомагати Україні «без відмови» і «до самої перемоги».«Ми (Франція і Україна) будемо разом будувати справедливий і міцний мир. Розраховуйте на Францію і розраховуйте на Європу». Дякуємо, Франціє! Разом переможемо!
І ще про те, наскільки «українським» є Париж. У 2019 році, перед нашим приїздом, донька Тетянка забронювала місця в одному з готелів Парижа, щоб познайомити нас із містом. Виявилося, що ми оселилися у готелі «Одеса» на вулиці Одеській і тут же пили смачну каву в кафе «Одеса». Відвідуючи могилу Симона Петлюри на кладовищі Монпарнас, ми побачили пам’ятний знак учасникам Руху Опору, серед учасників якого були й українці. Добираючись на метро до кладовища Пер-Лашез, ми проїздили станцію «Севастопольська».Як же ми могли не відвідати останній прихисток Батька Махна, керівника могутнього селянського повстанського руху(1918-1921), який виник у Запорізькому краї, командувача Революційної повстанської армії України, тим більше, що дід моєї дружини Тихон Кузьмич Яковенко з села Бегим-Чокрак та мій дід Ларіон Олександрович Іщенко з Прокопівки, як і багато наших земляків, воювали в цій армії. Після поклоніння праху Нестора Махна вирішили ознайомитися з кладовищем та натрапили на склеп Оноре де Бальзака. А хто в Україні не чув про його кохання до українки Евеліни Ганської під час відвідин ним Верховини та Житомира у 1847-1850 роках! Митець залишив нотатки про подорожі Україною.
Проходячи біля Паризької національної опери, ми з гордістю і сумом згадуємо Василя Ярославовича Сліпака (1974-2016) – всесвітньо відомого українського оперного співака, соліста цієї опери, волонтера, учасника Революції Гідності та бойових дій на сході України. Псевдо «Міф». Загинув у бою від кулі снайпера. Кавалер ордена «За мужність» І ст., Герой України, кавалера ордена «Золота Зірка».
Пропливаючи по р. Сена Олександрівський міст, ми бачимо два великі будинки-близнюки. Я знаю, що їх збудовано для проведення Всесвітньої виставки 1900 року. Я вже про це писав, дуже пишаюсь, що менонітські школи Гальбштадтської та Гнаденфельдської волостей Бердянського повіту Таврійської губернії отримали там гран-прі.
Про Французьку Республіку, Париж і відносини між нашими країнами та народами можна говорити довго й багато. А висновок такий: Франція і Україна – це одні з найбільших європейських країн, які мають давню та добру історію відносин і співпраці.
Чому пишу за це? Хтось скаже: «Не на часі», іде війна, тут не до подорожей, історії культури».
Відповім так: під час війни прем’єр-міністра Великобританії Вінстона Черчилля спитали про можливість скорочення виплат на культуру. Він відповів: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?”. І наші захисники-герої сьогодні ведуть справедливу боротьбу за Україну, не шкодуючи здоров’я та життя. Вони воюють і за те, щоб їхні діти й рідні були в безпеці, могли навчатися, відпочивати, а мільйони тих українців (переважно жінок і дітей), які змушені перебувати за кордоном, вчилися європейській культурі, ознайомлювалися з культурною спадщиною, вивчали передовий досвід, щоб після повернення, застосувати його в Україні. Тарас Шевченко говорив: « І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!».
На одному з символів Франції – Ейфелевій вежі – викарбувано напис: «до Києва – 2485 кілометрів», подібний вислів знаходиться на п’єдесталі пам’ятника Архистратигу Михаїлу на площі Незалежності в Києві. Хоча й чимала відстань для майже 40 тисяч українців Франції від землі їхніх предків, але головною є не територіальна, а духовна присутність у Батьківщині.
Для переважної більшості 125 тисяч українських біженців у Франції та майже вісім мільйонів українських біженців у Європі ця відстань взагалі не має значення. Якби була можливість, вони б сьогодні чайками летіли до рідних країв, де могили предків, домівки, коріння їхнього роду. Туди, де сьогодні кращі сини й доньки українського народу, не шкодуючи життя та здоров’я, героїчно захищають Україну, саме туди, де після Перемоги вони збудують демократичну, європейську Україну.
Дехто з європейських друзів запитує: «Чому так?». Відповідаю словами філософа Григорія Сковороди: «Кожному мила своя сторона» та поета Василя Симоненка: «Можна вибирати друзів і дружину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Однак думаю, хто не пізнав цього сам, той до кінця не зрозуміє.
До зустрічі в УКРАЇНІ!
Микола ЄРЕМЕНКО