Здається, діти грають ролі не за віком. Думається: який досвід вони можуть вкласти в слова пристрасті, ревнощів, взаємних покусювань та зізнань, які зібрав автор для п’єси «Оркестр»?
Француз Жан Ануй в дитинстві міг споглядати репетиції оркестру, де грала його мати. Тож, добре знав, про що розмовляють музиканти під час репетицій…
“Роман – це не для мене. Я не бажаю його писати. Я люблю лише діалоги. Сенс діалогу – це таємниця. Що робить діалог живим чи ні? Стиль. Стиль – це дуже важливо. А також те, щоб фрази було легко вимовляти акторам!” – з інтерв’ю Ж. Ануя 1986 журналу «Фігаро магазін».
Ось і тут: Патрісія грала соло в оркестрі й поважні критики їй цілували ручки, Сюзанна – фальшивила у гурті Руху опору спеціально для німецьких офіцерів. Мадам Ортанс у розпал безробіття відмовилася від сезону у Віші – це теж з патріотичних міркувань. А її месьє був першою скрипкою у віденській пивній та грав для окупантів. Бо “музика – як суп, вона завжди смачна”.
Вплетені в контекст Другої світової війни, історії учасниць оркестру кабаре й нас питають: чи ми діти у цій війні? Чи дорослі? Чи не ховаємося за слова? Чи розуміємо, коли слово вбиває – або байдужістю, або приниженням?
Вистава «Оркестр», яку грають та в якій шукають сенси актори всього світу – з моменту її появи у 1959 році – це екзамен випускників рівня бакалавр кафедри акторської майстерності факультету соціальної педагогіки та психології ЗНУ.
Червень 2025 року.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
