Хто це сказав? Наївний Маленький принц? Чи військовий льотчик Антуан де Сент-Екзюпері? Чи, може, запоріжець Олег Лубенець? Хоча йому цього боятися якраз не варто: адже він уже багато років живе серед… ляльок.
28 січня Олег Валерійович відзначить ювілейний день народження. Причому, добрих дві третини із солідної вже низки літ і зим головний режисер Запорізького академічного обласного театру ляльок дивиться на світ очима юні. Навіть зовні він нагадує легендарного чарівника-характерника.
«Я боюся стати таким, як дорослі, котрі нічим не цікавляться, крім цифр»,
– цитата з повісті «Маленький принц». Це одна з улюблених книг Олега Лубенця – і його вимріяна постановка, яку він здійснив 2016 року. Літературознавці так і сяк препарують слова Маленького принца, сперечаючись, що вони означають. Мовляв, Екзюпері «критикує дорослих за їхню надмірну зацикленість на матеріальних цінностях». Мабуть, правильно. Але, подібно до всіх простих висловлювань, ця фраза багатозначна. Мені більше подобається думати, що Маленький принц боїться втратити здатність вірити у дива, фантазувати і, зрештою, творити.
А що як Екзюпері передбачав час, коли за «цифровим контентом» людина не підніматиме очі до зірок?!
Але коли працюєш у театрі ляльок і любиш свою роботу, хоч-не-хоч маєш дивитися на світ світлим поглядом дитини.
Правда, спочатку Олег Лубенець віддавав перевагу «залізним іграшкам».
Навчаючись у Запорізькій ЗОШ №35,
їздив із Шевченківського району Запоріжжя (де народився, виріс і живе досі) до Комунарського – на дитячу залізницю. Ще б пак, адже там підлітки «гралися» зі справжнім потягом! У команді юних залізничників хлопець знайшов товаришів, з якими вступив до Дніпропетровського залізничного технікуму. Саме тоді він завів ще одну «залізну іграшку», склавши іспит на водійські права категорії «А» – мотоцикл.
Але якось студент Лубенець, котрий досить вправно грав на гітарі, зайшов із другом у магазин музичних товарів. Поки хлопці підшукували інструмент, до них підійшов незнайомець і запропонував Олегу стати… цирковим музичним ексцентриком. Він обіцяв юнаку гучну славу і гастролі мало не навколо світу. «Мистецтво перемогло», – усміхається Олег Валерійович. Технікум він покинув. Але з цирком тоді не склалося.
Сімнадцятирічний хлопець мав чимось зайнятися, поки настане час іти в армію. Його батьки, чимало рідних і знайомих працювали на заводі «Моторобудівник» (зараз «Мотор-Січ»). Олег теж став «моторівцем»: робітником транспортного цеху. Гасав територією підприємства на моторолері, розвозив вантажі… Юнаку це було дуже до вподоби!
Коли проминули три роки строкової служби на Чорноморському флоті, Лубенець знову повернувся до Запоріжжя. Хоча спочатку зробив невдалу спробу вступити до ВДІКу, а через рік до «Щукинки», та українців і тоді непривітно стрічали на московській землі…
Олег знову гасав «Мотором» на моторолері, а запорізькими вулицями – на власному мотоциклі «Ява». Аж поки «двоколісного друга» не вкрали. Рік по тому Олег знайшов крадіїв: помітив на чужому мотоциклі деталі, виготовлені власноруч. Гроші повернули… Але тоді йому вже було не до «залізних іграшок».
Знову – «мистецтво перемогло!» Олег займався в народному театрі БК імені А.Жданова (нині БК «ЗАЗ»). Сильний аматорський колектив не раз ставав «донором» для професійних труп. Якось на репетицію завітав тодішній головний режисер Запорізького обласного театру ляльок Анатолій Галімон. Він розшукував для своєї трупи «штани» (так у театрах жартома називають акторів-чоловіків). Лубенець погодився на пропозицію Анатолія Андрійовича, і відтоді вважає його своїм «хрещеним батьком» у театральному мистецтві.
Першою роллю Олега на професійній сцені став… хвіст Риби-Кит. У казці «Коник-Горбоконик» актор-початківець був «на подачах» (ще один термін із театрального жаргону): тобто допомагав за ширмою в різні моменти вистави. Найважливішою його «подачею» став хвіст, що рухався, заганяючи кораблі до роззявленої пащі Риби-Кита.
Поступово в Олега з’явилося багато помітних ролей. «Та я сам відчував, і Анатолій Андрійович мені казав: треба пройти серйозний професійний вишкіл, – згадує Лубенець. – Якщо актор драми працює тілом й емоціями, то актор театру ляльок має, крім того, досконало опанувати ляльку. І не одну, бо існує багато їхніх систем».
Він вступив на стаціонар Харківського інституту мистецтв імені І.П.Котляревського. Коли хлопець влаштовувався на роботу в театр ляльок, то сприймав його як сходинку до драми і кіно. Але попрацювавши там два роки, зрозумів, що не хоче нічого іншого. Тож, свідомо зупинив вибір на цій акторській спеціалізації. Оскільки Олег був найстаршим на курсі, його обрали старостою. Організаційна й адміністративна робота не обтяжували: адже він і на флоті був командиром відділення.
Саме у студентські роки Олег знайшов подругу життя. Чарівна Надійка Лесик, родом із села на Івано-Франківщині, стала його дружиною та соратницею на театральній сцені. До речі, їхня дочка закінчила той же харківський виш, що її батьки. Вона схожа і на маму, і на тата, а працює акторкою Львівського академічного обласного театру ляльок.
Після інституту подружжя Лубенців поїхало на «самостійні хліби» до Миколаєва. Та Галімон настійливо кликав улюбленого учня додому, в Запоріжжя. Молодятам навіть пообіцяли житло. Пообіцяли… але не дали. У Запоріжжі вони довго жили з мамою Олега. Тільки на початку 2000-х Лубенець спромігся купити квартиру. Заради цього залишив театр і приєднався до друга, котрий займався ремонтом та продажем автомобілів. Утім, для Олега ця робота теж була творчою: адже він не просто чинив, а реставрував авто. Можна було залишатися в цьому бізнесі, заробляючи непогані гроші.
Але… «Мистецтво перемогло!» 2004 року Олег Лубенець повернувся у Запорізький театр ляльок.
На його сцені він загалом зіграв у понад ста виставах (як то часто в театрі ляльок трапляється, у кожній по дві-три ролі): від Івана Царевича – до Вовка, від Карлсона – до Людожера, від Принца – до барона Мюнхгаузена… А ще Олег залюбки ставив капусники й окремі лялькові номери. Тож, не дивно, що на нього почали «тиснути» Анатолій Андрійович Галімон і директор театру Анатолій Михайлович Колб (а «дотискували» друзі й колеги): «Треба рухатися далі».
Олег удруге вступив до своєї альма матер, яка в той час уже стала університетом. Цього разу навчався у ХНУМ заочно: опановував режисуру театру ляльок. Рідний театр на той час був без головного режисера, а Лубенець – ще на останньому курсі. Але Анатолій Михайлович Колб запропонував йому цю посаду. У 2013 році Олег Валерійович очолив трупу.
«У мене немає улюблених ролей або улюблених постановок. Усі улюблені! Хіба можна не любити власну дитину?» – принципова позиція Лубенця. І все ж існують постановки, що хоч-не-хоч стають знаковими. Як от «Маленький принц», про якого Олег мріяв не один рік. Або «Микита Кожум’яка».
Коли режисерка Марічка Власова (котра тоді працювала у Запорізькому театрі ляльок) згадала легендарного героя, Лубенець відреагував миттєво: «Ставитиму!» Хоча навіть п’єси ще не мав. В інтернеті у пошуку набрав «Кожум’яка» – й одразу натрапив на твір Олександра Олеся. Українська класика! Хоча все одно довелося відстоювати вибір. Йому заперечували: мовляв, віршований текст складно сприймається… Або: хто там пам’ятає того Олеся…
Але вистава мала такий успіх, що Лубенця запросили повторити її у театрі ляльок Житомира. Запропонували «перенести» і в Херсон, але тут режисер запротестував. Лубенцю не до вподоби тиражування, тому в Херсоні він поставив виставу з іншим художнім рішенням.
Ще один принцип Олега Валерійовича: у виставах, де використовується живий план або відкритий прийом, актори мають співати наживо. Іноді лялькарі стидаються себе на сцені, воліють сховатися за ширмою, просять записати фонограму. Та Лубенець наполягає: тільки наживо! А потім виконавці зізнаються, що живий спів, нехай і недосконалий, дозволив їм зміцнити контакт із залом. От і в фіналі «Микити Кожум’яки», коли актори співають наживо, публіка мимоволі підхоплюється на ноги, вигукуючи: «Браво!»
У 2021 році Олег Лубенець поставив «Курочку Рябу». Але не просту, а… «in steampank show». Отакої! «Стімпанк» – вид фантастики, дія якої відбувається у світі, де парові машини («залізні іграшки»?) замінюють електроніку. Тож, антураж цієї постановки – із часів королеви Вікторії. А курочка – циркова суперзірка. Цю п’єсу Олегу Лубенцю порекомендував харківський композитор Ігор Гайденко, з яким вони часто співробітничають. Але Олег Валерійович не знав, як до неї підступитися, щоб уникнути банальності. Аж допоки вночі не наснилося (так, саме уві сні!), що треба ставити казку в стилі «стімпанк».
– Вистава вийшла динамічна, весела, молодіжна. У ній були акробатичні трюки, пісні, танці, лялькові номери… Та зараз ми не можемо її грати, – зізнається Олег Лубенець. – У нас є міцний кістяк досвідчених акторок. Справжні аси! Але потрібні свіжі сили. З огляду на перспективу я шукав молодих акторів, просіюючи їх, мов крізь сито, й удосконалюючи їхню майстерність. Але спочатку накапостив ковід, а потім усі зусилля зруйнувала повномасштабна війна. Хлопців мобілізували, дівчата виїхали із Запоріжжя у більш спокійні місця, ба навіть за кордон… Нема кому грати «Курочку Рябу». І не лише її. Ми залучаємо до участі у виставах студентів театрального відділення ЗНУ, сумісників з інших театрів міста… Але, на жаль, це не для серйозних проєктів.
«Steampank show» було режисерським й акторським експериментом. Як і «Лялькова симфонія» 2014 року – спільний проєкт театру ляльок та Запорізького симфонічного оркестру під орудою народного артиста України В’ячеслава Реді.
А не так давно Олегу Лубенцю пощастило опинитися у вирі створення… нового театру ляльок
. Цей проєкт вирішила здійснити напрочуд енергійна й ініціативна директорка-художня керівниця академічного музично-драматичного театру імені Л.Українки міста Кам’янського Маргарита Кудіна. Вона добилася, щоб їм віддали приміщення старого музею. Там планувала відкрити малу сцену. Третю! І фактично новий, відмінний від драми, театр для дітей.
Коли у травні вона запропонувала Олегу Лубенцю, щоб він допоміг у цій справі, то визначила: прем’єра має відбутися на початку осені. Режисер оглянув приміщення і розвів руками: «Нереально!» – «Реально, ви не знаєте Маргариту Андріївну», – запевнили співробітники театру імені Л.Українки.
Для початку обрали п’єсу Олександра Олеся «Лисичка, Котик і Півник», яку Лубенець тоді тільки-но поставив у Запоріжжі. Щоб прискорити процес, він порадив замовити матеріальну частину (декорації та ляльок) у цехах запорізького театру. Поки їх виготовляли, їздив на репетиції з ляльками і реквізитом із власної постановки. Успіх перевершив очікування.
Та ще більше зворушила дорослих і маленьких глядачів Кам’янського новорічна прем’єра у постановці Олега Лубенця – історія самовідданих сніговичків «Здрастуй, Сонечко!»
«До постановок потрібен науковий підхід. Режисура – це наука», – зауважив мені Олег Валерійович.
А я йому… не повірила. Бо наука – наукою, але ж є ще творча фантазія…
Пам’ятаєте? «Я боюся стати таким, як дорослі, котрі нічим не цікавляться, окрім цифр…» І ще: «Спостережливе тільки серце. Найголовніше – те, чого очима не побачиш».
…Олег уже мав автомобіль, коли у 2009 році йому раптом спало на думку згадати юність: «Чи можу я купити мотоцикл?» Вирішив: «Можу». Спочатку придбав легенький китайський. Думав: задля розваги. Мало! Поміняв його на більш серйозного «японця». Але і того не вистачило. У 2012 році купив «Ямаху» з двигуном 1100 кубів. Гадаєте: «Залізна іграшка»? Олег каже: «Друг, член родини, навіть ніби… якийсь мій орган». Лубенець легко увійшов до байкерського братерства. Сила! Міць! Швидкість! Пружний ритм хард-року! Енергія! Як ви гадаєте, чи може така людина у творчості спиратися виключно на наукові постулати?
У театрах ляльок нечасто створюють вистави для дорослих. Певне, якраз тому, що дорослим не вистачає фантазії. Вони не вміють силою думки оживити ляльку, як роблять діти. Але ж усі дива відбуваються лише тоді, коли ми в них віримо.
2018 року Олег Лубенець поставив для дорослих «Стійкого солдатика» за казкою Ганса Крістіана Андерсена. У моновиставі грає його дружина Надія Лубенець. Вона зворушливо розповідає історію кохання солдата і танцівниці. Історію про війну. В чомусь – пророчу історію, бо троль із табакерки (зовні точнісінько московський диктатор путін) оскаженіло кидається ракетами. Він може захопити, убити, спалити. Але… не перемогти. Бо ми – віримо.
Фото з архіву Олега Лубенця і з відкритих Інтернет-джерел
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО
