Тренінг для представників запорізьких громадських організацій мав складну назву «Підвищення професійних компетенцій фахівців, що працюють з людьми зінвалідністю» та дві складові.
Провели його харківські спеціалісти з БО «Координаційний гуманітарний центр».
Досвід Харкова у війні, мабуть, навіть жорсткіший, ніж у Запоріжжі. Важливим було те, що Ольга Бакуліна та Дмитро Ляховецький ані миті не витрачали на сумні роздуми, а вели дві команди запорізьких учасників із оптимізмом – Ольга та дотепними коментарями – Дмитро.
Допомогу не спричиняти, а надавати її там, де вона необхідна
Перша частина, яку провела Ольга – історія ставлення сіспільства до людей з інвалідністю, а також сучасні тренди, за якими людина у будь-якому стані може залишатися активним членом суспільства, а не ставати тягарем для родини та соціальних служб. Учасники тренінгу дотичні до теми за різних обставин сучасного життя. Це і робота з дитячими травмами війни, і психологічний стан військових, і стан здоров’я ВПО та й мешканців Запоріжжя і сільських громад Запорізької області. На деякі з проблем за можливості реагує і наш фонд «Меморі86».
Та пані Ольга вивела цю проблему на вищий рівень.
Необхідно вдаємодіяти з людьми з інвалідністю. Важливо розуміти, чи потрібна допомога?
Перш за все варто запитати: “Чи можна тобі допомогти? Чи потрібно тобі допомогти?” І тоді вже допомагати. Не спричиняти допомогу, а надавати її саме там, де вона необхідна. Не забирати в людей можливість діяти так, як вони спроможні, підтримувати самостійність, радіти успіхам.
Важливими стали й аспекти термінології, й неупередженість сприйняття реальності, і позитивне ставлення до всебічної адаптації людей з інвалідністю до повсякденного життя суспільства. Цікавість викликала модернізація бачення інвалідності як такої у трактовці світових трендів, зокрема спорту.
В якості фінального аргумента пані Ольга показала ролік із слоганом YES I CAN – “Так, я можу” створений для Паралімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро у 2016 році.
Paralympics RIO 2016 – We’re The Superhumans! – YouTube https://m.youtube.com/watch?v=vzjuQoNM534&pp=0gcJCfwAo7VqN5tD
Видовище надихаюче.
Мені ж згадався художник Гнат Шило, народжений у 1876 році в Британах [нині Дніпряни, неподалік Нової Каховки, на Херсонщині]. Маючи, здавалося б, безнадцйну ваду – він народився з нерозвиненими верхніми кінцівками, він своєю наполегливістю добився уваги, отримав худоджню освіту, і все своє життя малював, тримаючи олівця та пензля пальцями ніг. Та ще й викладав у Народній школі в Британах, виховав багато учнів. Вразив свого часу нашого художника Олексія Матюшенка, якого мама хлопчиком повезла на Херсонщину – побачити унікального майстра. Роботи Гната Шило зберігалися в Новокаховському музеї історії міста. Вкрадені російськими загарбниками.
Згадалася й сестра бабусі, яка осліпла з віком. Та продовжувала до кінця життя плести потрібні в родині речі. Це вона вміла та не полишала цю справу, маючи можливість бути корисною…
Зрозуміло, що до енергії людей, які зазнали втрат здоров’я, варто додати суспільну підтримку, розуміння, вчасну допомогу. Але ж – спричиняти її, цю допомогу, там і тоді, коли в ній є озвучена потреба і сенс.
Купити калоші и приклеїти до підлоги, щоб контролювати свої рухи…
Саме такий рецепт – і не для когось, для себе, з усміхом сформулював військовий психолог Дмитро Ляховецький. Чи звернетеся ви по допомогу до людини, яка позіціонує себе як психолог, а сама не в змозі впоратися із своїми руками, жестами, почухуваннями… Швидко та невпевнено говорить… Звісно, що ні. Як свідомо контролювати свій стан? Як допомогти собі подолати критичний стан? Купити калоші и приклеїти. До підлоги, щоб контролювати своє дії, рухи!
Прозвучали різні щирі відповіді від учасників:
“Розмовляю з собою”.
“Співаю”.
“Їм солодке”.
“Вмиваюсь свіжою водою”.
“Можу поплакати”.
“Мені треба побути на самоті”.
“Вмикаю музику”.
“Важливо зайняти руки…”
“Помити, прибрати”.
Так, – посміхався наш тренер, слухаючи наші напрацювання саморегуляції. – Робити, робити, робити. Не треба адреналіну, дайте дофаміну!”
І запропонував декілька практик регулювання порозуміння – чого варта вправа вишикуватися за датою народження, при цьому не вимовивши жодного слова!
Долучилися ми й до практик вміння тримати діалог, регулювати темп та ритм мови.
Важливими стали вправи для того, щоб вивести людину зі стресу. З того стану, в який, за словами тренера, працює лише «рептильний мозок».
Наші тихі пропозиції, що робити в такому разі, Дмитро прокоментівав: “У вас телефон зависав? Було? То полийте його водою. Погладьте. Допоможе? Кажуть, вдарити варто. Ну, це радикально помічне”.
Вдарити, якщо у ступорі перебуває не телефон, а людина – ні в якому разі. Зворотня реакція може бути страшною. Бо адреналін – то дурна сила.
“Пам’яті немає в такий момент. Очі скляні. Мозок сховався. І при цьому треба діяти негайно. Людину в такому стані далеко не можна відпускать. Виводити із ступору одразу.
Перше – знайти відчуття заземлення. Сісти принаймні так, притулившись спиною до опори, щоб тіло мало відсуття захисту.
Дихати, квадратом, можна малювати його по долоні. І рахувати: один, два, три, чотири…
Дати ковток води чи хоча б проковтнути слину – бувають й такі обставини.
І ще потрібне тепло: одяг, ковдра, вогнище.
Емоції, з якими Дмитро тримав, злегка притискаючи, руки волонтера Олексія, розчулили усіх.
Дякуємо за можливість долучитися та відновитися!
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Інни МИГУЛІ
