У кожне вічко плетива теплої шкарпетки закладені думки про чоловіків на війні, їхній побут суворий та здоров’я. І про дітей – щоб росли у теплі та за любові.
Я вже мала історію цієї суто жіночої роботи. У 2014-2015-му сформувалось коло жінок, плели для ЗСУ шкарпетки мама Люда Щербань – найстарша, тому ми так її називали, Олена Каспер та Ірина Половкова.
Кожна у своєму стилі та ритмі. Моєю роботою було знайти сировину. Допомогла Маріанна Рубан, передавши залишки трикотажного виробництва. Та знаючи якість матеріалу з практики роботи у Maribo, я завжди вміла знайти міцні та – головне – теплі нитки.
І мама моя розуміла. Тому нині, майже два роки війни, останні в її житті, вона розбирала речі на клубочки. Колись у дитинстві, під час Другої світової, вони у Забайкаллі сушили у печі картоплю та моркву: “Зеркало было черным от копоти”, – згадувала вона. Думаю, була якась норма: території, далекі від фронту, годували фронт…
Нинішньої ж жахливої війни мама, оговтавшись після вторгнення колишніх рідних, мама сказала: “Что они тут делают? Неужели они не понимают, что мы совсем другая страна?”
Не розуміють. І мама розпускала та складала моточки.
Плела мама Люда. І ми передали шкарпетки біженцям, які приїхали до Запоріжжя з нашої рідної окупованої Нової Каховки. Потім Люда наплела шкарпеточок хлопчикам, народженим у 2023-му. А біженка Ліля наплела своїми музичними пальцями [завуч покинутої музичної школи!] кофтинок малюкам. “Я у кожній речі відчуваю стільки любові!” – писала нам мама хлопчика Давида Саша, теж біженка, до речі, з Одеси.
Ниток від розібраних речей, які надавали волонтери благодійного фонду «Ветерани Чорнобилю», зібралося декілька десятків мотків.
І тут до мене звернулися по сировину для шкарпеток гуляйпільські майстрині. Валентина та її подруги – мистикині справжні. Вони вели студії у рідному Гуляйпільському КСК [зруйнованому російськими окупантами у жовтні 2022 року], робили виставки своїх вишуканих творів, тепер тк саме роблять у Запоріжжі.
Кажу: “Тут і червоні, і рожеві нитки є, дівчачі”. – “Та давайте будь-які, аби теплі!”
На вовні я розуміюся, тож нитки справді м’які та теплі.
А плетуть і жінки, що живуть нині у Запоріжжі, і передають якимсь дивом до рідного Гуляйполя, де у підвалі свого будиночку сидить їхня подруга, і під обстрілами – плете, плете невпинно теплі шкарпетки… Безупинна нитка Аріадни, міфологічна… Та міцна ж!
“Дякую за матеріал для роботи, аби не сидіти без діла в той час, коли цінна кожна хвилина, що наближає нас до перемоги”, – написала мені, отримавши нитки, Валентина Жовнівренко. Вона ще й обереги робить, і мотаночки.
Що ж, збираємо нитки та переробляємо їх на речі, сповнені любові та піклування.
Інеса АТАМАНЧУК, фото надані волонтерками та з архіву газети “МИГ”
