Місяць тому запорізький театр VIE вивів на лаштунки театру п’єсу Ніни Захоженко «Сім перших робіт Аліни». Головну роль, власне Аліну, зіграла Анастасія Гусліста, яка стала актрисою театру вже у часи повномасштабної війни. [Влітку 2022-го театр VIE оголосив конкурс на акторські вакансії. Тож, побачивши Настю на сцені, я після почутого під час конкурсного екзамену, зрозуміла …«не випадковість випадку»].
Настя Гусліста, Аліна Алінівна з вистави «Сім перших робіт Аліни»
Згодом зустрівшись на ТЕРЕВЕНьках у театрі, сказала їй, що вона грає у найсучаснішій п’єсі нинішнього Запоріжжя. «Сім перших робіт Аліни» Ніни Захоженко мають за «дату народження» 2019 рік. Настя сказала, що вона з того відчуває себе щасливою.
До речі, п’єси на сторінці драматургині доступні, їх можна читати-перечитувати.
https://ukrdramahub.org.ua/nina-zakhozhenko
«Я норм», «Я, війна і пластикова граната», «24 години 24 лютого» створені вже у 2022-му, коли до важкості професійної самореалізації Аліни додалась іще й війна.
Та й проблем із роботою ніхто не відміняв! Тож, для чесного погляду на ситуацію глядачу пристане у нагоді вистава «Сім перших робіт Аліни». За визначенням авторки, – це “Профорієнтаційний концерт для тих, хто загубився у світі відкритих дверей і скляних стель”. Музику – дотепні пісенькі “з елементами стендапу і тед-виступів” створив одеський композитор Андрій Бесєда. Лаконічна сценографія у стилі постів та reels із соцмереж – авторства Христини Повшик, івано-франківської за походженням художниці.
Глядач на виставу – у квітні було декілька прем’єрних показів, реагує по-різному. Щоб приміряти на себе сукенку Аліни, треба мати, як на мене, сміливість подивитись на сучасну молодь безупереджено, з гумором та співчуттям, згадати й себе беззахисно юним. Я згадала свої «сім робіт», до яких мене спонукали вулканічні 90-ті, і моїх дітей у 2000-ті – пошук заробітку та намагання не втратити себе, своїх бажань, свого змісту. І спитала про досвід, який привів Анастасію Гуслісту до ролі Аліни. Бо без внутрішнього завантаження вихлюпнути нема чого.
– Що своє ви змогли докласти до цієї ролі
– Те, як вона протистоїть …світу. Ну, принаймні, обставинам.
– Ваша героїня вам подружка?
– Ні, я сама Аліна. Після школи поступила у медичний університет, і, як тільки почала навчатися, якось відразу відчула, що я не на своєму місці. Мені не хотілося йти на пари, вивчати науки, що нам давали… Я боролася з цим, казала мамі, що мені не подобається. А потім вирішила: “всьо, я не буду витрачати своє врем’я, свою енергію, потрібно щось змінювати у житті!”
Тоді й поступила на театральний, і мама підтримала моє рішення. Татові спочатку ми не казали, що я навчаюсь на театральному, а потім він все ж дізнався. І зараз говорить, що він мною пишається, що я молодець, іду до своєї мети…
– А чому ж ви пішли до медичного вишу, хто на цьому наполягав?
– Ну… не те щоб наполягали, але тато і мама радили: “о, врачі, хороша професія, допомагають людям, добре заробляють”. Їм хотілося, щоб я теж була лікарем.
– Тато був на виставі?
– Ні, не був. Він зараз ще в окупації.
– Звідки ж ви?
– З Пологівського району.
Ділюсь із Настею своїми спостереженнями, що через воєнні обставини у Запоріжжі зросла кількість людей, і причетних до мистецтва, і не байдужих до мистецтва. Бо приїхали люди, здатні на спротив, здатні боротися. Є й такий сенс нинішніх подій.
– Тобто, маєте декілька місяців медичного досвіду?
– Ні, два роки. Я намагалася вчитися.
– Ось нам і героїня-Аліна: при чому спроба отримати освіту за бажанням батьків була, на відміну від власне Аліни – іноземні мови вона так і не вивчала. І ви мали ще й досвід роботи, може й, не сім, а скільки?
– Ну, спочатку я декілька місяців працювала кальянщицею…
– Оце так досвід. Не розчарувались у людях?
– Ні. Люди приходили відпочивати, там весело було.
Потім працювала у приватній лабораторії, робила загальний аналіз крові.
– Це ваш медичний виш так відгукнувся.
– Так. Але мені там зовсім не подобалося, я запізнювалася на роботу і мені навіть штрафи виписували…
– Коли ноги не йдуть, запізнюєшся обов’язково…
– Потім, коли поїхала на літо додому у село, працювала у нашій Воскресенській громаді – з дітками, хореографом.
– Маєте хореографічну освіту? Займалися танцями?
– Так, з першого класу на хореографічному відділенні у Пологівській школі мистецтв. Мені й у роботі над виставою допомагала хореографія. Я краще та точніше розуміла, яка саме має бути моя Аліна.
Тобто, жодне вміння не буває зайвим… Якщо до цього докласти ще й власну цікавість, інтерес, то досвід нікуди не дінеться. І – якщо пощастить, то приведе до бажаного результату. Як-от Настю – на сцену. Залишивши навчання у медичному виші, Настя поступила на кафедру акторської майстерності факультету соціальної педагогіки та психології ЗНУ. Там її спіткав карантин, а потім почалася війна… Та попри, здавалося б, непереборні обставини – Настя на сцені, в головній ролі.
– А куди ж пошуки мали б вивести Аліну? Що б її втішило? Ви знаєте її зсередини, тож, яка б робота її заспокоїла?
– Ну, вона ж себе знайшла. Аліна стала астрологинею. Вона себе побачила здатною на щось вагоме. Переборола те, як на неї дивилися люди. Побачила, що той її не цінить, той не цінить… а потім, сама це й змінила.
О, згадала, – каже Настя. – У мене була ще одна робота, я працювала у нашому ЗНУ в деканаті, секретарем!
– Звідки така завзятість? Ви не зупиняєтесь. Це родинна якість чи потреба триматися самостійною? Бо ж як часто люди перед труднощами складають лапки.
– З самого початку, коли я пішла кальянщиком працювати, мені хотілося чогось нового. Двіжу хотілося, я не могла сидіти в медичній общаге та постійно вчити ту анатомію… [сміємось, – авт.]
– Яку професію мають батьки?
– Мама у мене швачка, а тато інженер. Мама поруч, у Запоріжжі. До речі, костюм Аліни шила мені вона.
– Як вам працювалося із режисеркою Марічкою Власовою?
– О… дуже вона мені подобається. З першого дня вона так надихала кожного дня, що хотілося бігти на репетиції, покращувати себе і все, що ми робимо. Марічка проводила тренінги, щоб навчити нас відчувати одне одного – це нас дуже поєднало.
– З ким із акторів склалися добрі стосунки?
– З усіма легко було, всі класні актори і веселі люди. Але найбільше я здружилася із Артемом Ушаковим, тому що ми з самого початку, коли прийшли на конкурс і коли нас взяли на роботу до театру, були разом.
Треба час, щоб зрозуміти, що заробіток та призначення – не завжди одне й те саме. Ми відчуваємо своє призначення, та життя або не завжди дає шанс – або ми його не бачимо.
І варто зрозуміти, що нема коли чекати кращих часів. Треба сьогодні робити те, що хочеш… Щоб бути богинею свого життя.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”
