Українське міграційне відомство просить держави, які надають тимчасовий прихисток українцям, що рятуються від російської агресії, не створювати місцевих інтеграційних програм для наших громадян. Про таке в інтерв’ю Цензор.нет заявила голова Державної міграційної служби Наталія Науменко.
Зокрема, вона зазначила, що “за кордоном справді перебувають до 8 млн наших громадян”, але, на її думку, “ці дані трохи завищені”.
“Це дані передусім УВКБ ООН, вони розглядають таких осіб як біженців. Ми їх не розглядаємо як біженців. Ми їх розглядаємо як людей, які вимушено виїхали з України. На щастя, колеги з міграційних служб інших країн мене також підтримують, коли я прошу не розглядати наших громадян як біженців, і не створювати програми для їхньої інтеграції в країні перебування”, – говорить Науменко.
На правах українки, яка ось уже понад півтора року перебуває під тимчасовим захистом у Німеччині (навесні 2022 року я отримала тимчасовий прихисток за параграфом 24 й офіційно працюю у німецькій громадській організації, що надає допомогу українцям), дозволю собі висловитися.
Давайте за пунктами.
“Ми їх не розглядаємо як біженців”. Так, офіційно ми потрапили, наприклад, до Німеччини не за процедурою Asyl, а за §24 закону про правовий статус іноземців. Українці одразу отримали право на працевлаштування, доступ до медичних послуг, можливість поселення у квартири та купу інших переваг.
Але ці офіційні документи та визначення понять регулюють лише юридичний бік ситуації.
А хто ми за фактом? Ми перебуваємо у чужих країнах, не маємо власного житла та чітких перспектив, у нас вдома страшна руйнівна війна. Ми не називаємося біженцями, але проживаємо життя біженців:
- соціальний вакуум через незнання мови, психологічну дезорієнтацію, і нерідко – ідеологічні розбіжності з місцевим населенням;
- черги до місцевих соціальних установ;
- перевірки доходів;
- практично неможливість отримати кваліфіковану роботу через стереотипи щодо “дешевої української робочої сили”, необхідність підтвердження документів про освіту (а ще отримати гарний контракт заважає часове обмеження дозволу на проживання);
- нерозуміння місцевого законодавства тощо.
І найголовніше – ми не контролюємо власного життя. Будь-які плани може зруйнувати лист у поштовій скриньці. Нескінченні виклики до держустанов, вимоги надати у 100500-й раз пакет документів, співбесіди… Це не просто “маленькі незручності, подумаєш”. Це зранку до ночі от уже рік і сім місяців з’їдає якість життя.
Офіційно нас можуть називати хоч марсіанами. За фактом це досвід біженства. Тобто перебування у чужій країні, бо на твою країну напали. І великого болю завдають бадьорі висловлювання на кшталт “ну ви ж не біженці, у вас стільки можливостей, все у ваших руках”. Ні, не все. І не лише у наших. Це ж очевидно.
“Не створювати інтеграційних програм”. Це смішно й страшно водночас. По-перше, інтеграційні програми у тому самому Євросоюзі існують попри бажання чи небажання урядів інших країн на це вплинути. По-друге, це для українців чіткий сигнал небезпеки та додатковий стрес.
Уявіть, що може відчувати людина, яка бачить таке повідомлення від своєї держави, на тлі того, що вона чекала черги на інтеграційний курс упродовж року, бо без знання мови вона не зможе підтвердити диплом про вищу освіту, а відтак не отримає гарної роботи, щоб утримувати себе та родину?
У Німеччині є гарні інтеграційні програми для всіх іноземців, які через різні обставини опинилися у цій країні. Непогана фінансова подушка, доступ до ринку праці та медичних послуг, можливість безоплатно вивчати мову, переважно – можливість жити у хорошому житлі, супровід державних та волонтерських організацій.
Діти обов’язково мають відвідувати німецьку школу. Інтеграційні класи для українців функціонували неповний навчальний рік. Тепер усі українські діти вивчають усі необхідні дисципліни німецькою.
Чому так? Бо німці розуміють, що доки триває російсько-українська війна, ми не можемо законсервувати себе про запас, впасти в анабіоз. Тому надають нам можливість налагодити нове життя. Це природно.
Ми влаштовуємося на роботу, заводимо друзів, відвідуємо інтеграційні курси, волонтеримо, спілкуємося з новими сусідами, ми як пазли намагаємося доповнити цю поки що не дуже зрозумілу нам мозаїку.
І нам дуже, дуже важко. Щоб відчувати стрес, страх за майбутнє, невпевненість, додаткові пєнделі від рідної країни нам не потрібні.
Тепер про статистику. Насправді ніхто не має даних щодо точної кількості наших громадян у країнах Європи та Заходу. Особисто моє коло спілкування доводить, скоріше, що офіційна статистика неповна.
Є українці, які не реєструються за місцем фактичного перебування, бо не хочуть зобов’язань перед чужою державою через отримання соціальної допомоги (повірте на слово, це ще той квест). Інші наші співгромадяни, на жаль, через різні причини перебувають за кордоном нелегально. Є жінки, які рятують себе і своїх дітей від абʼюзу та побутового насильства. Є представники/представниці національних громад, які не мають документів, що посвідчують особу. Є зниклі безвісти…
Є тисячі індивідуальних кейсів, які, на превеликий жаль, назавжди залишаться невідомими. Про них не знімуть сюжети, звісно, це ж не історія успіху – таке місцеві ЗМІ дуже люблять, часто ставлячи при цьому штамп “невдах” на тих, хто так і не знайшов себе у новій реальності.
Отже, розмірковувати про статистику і, перебуваючи на місці державної чиновниці, робити особисті висновки щодо такої точної штуки, як статистика (людські долі тобто), – не дуже гарно. І ще – несправедливо.
І наостанок.
Емоційно коментуючи дописи про українців у ЄС, наші співгромадяни, які не мають досвіду евакуації та проживання за кордоном, часто виявляють нерозуміння ключових обставин, які формують наше життя тут. Життя українців у Європі змальовують у нереалістичних тонах – ракети на голову не летять, бомби не рвуться, виплати отримуєш, ночувати є де – ну і що тобі ще потрібно?
Насправді мені потрібне моє повноцінне життя з можливістю обрати житло, роботу, коло спілкування та реалізувати себе.
Відсутність війни та фізична безпека – не одне й те саме. У місті Баутцен (Саксонія), де я проживаю разом із родиною, минулого року намагалися спалити хайм (гуртожиток для біженців). Лише цього року правопорушникам висунули обвинувачення.
Через проросійських і місцевих радикалів ми часто боїмося одягатися у вишиванки. Через побоювання наразитися на небезпеку ми не завжди можемо вільно висловлюватися щодо війни, політичної ситуації в Україні та світі тощо.
Є багато чого, крім війни, що може нести загрозу безпеці, фізичному та ментальному здоров’ю людини.
Мене і мою родину разом із приблизно 200 людьми евакуювали рятувальники КамАЗом вдень 2 березня 2022 року зі спаленої вщент Бородянки – при цьому продовжувалося авіабомбардування.
У 2014-му так само ми вибиралися з Єнакієвого. Евакуацією.
У 2015-му “Град” розбив наш двоповерховий дім.
“Донецьким квартиру не здамо” я чула стільки разів, що навіть реагувати на це перестала.
У нас забрали право голосувати на місцевих виборах. Це право переселенці повертали впродовж семи років.
У 2017-му Турчинов видав розпорядження про додаткові перевірки переселенців при отриманні біометричних закордонних паспортів. І як паспорт отримати, то архіви на окупованій території лишилися; а от ФОП зареєструвати та податки платити – це будь-ласка. Я отримала дві відмови щодо паспорта в Україні. Отримали ми ці паспорти лише минулого року в Польщі – 2,5 години на морозі за мінус 11 заповнювали анкети на нашу родину з 4 осіб, додавши всі документи, що були в наявності, тоді як решта громадян з “правильною” пропискою просто подали паспорт і код.
Після всього, після Бородянки (тиждень сиділи за сто метрів від Центральної), після знущань “зрадники, виїхали”, після всього цього я, хоча і здобула стійкий імунітет проти повідомлень розбрату та отаких заяв влади, але все ще зберегла здатність дивуватися…
Висновок. Можна зрозуміти політику Української держави, яка хоче після війни повернути своїх громадян додому. Але доки триває війна, доки багатьом з українців нема куди повернутися, – не варто залякувати нас перспективами залишитися за бортом ще й тут.
Ми вже не настільки розгублені, як минулоріч, і розуміємо, що навряд чи ЄС ігноруватиме нашу потребу жити повноцінним життям у новому суспільстві. А от меседжів, які дедалі частіше надходять від представників українських держустанов, – не розуміємо.
Марина Курапцева, журналістка, керівниця відділу зв’язків з громадськістю асоціації Neue Nachbarn e.V. (Німеччина)
