З початком війни Костянтин на бойове псевдо «Крук» вивіз дружину і дітей за кордон, а сам повернувся до рідного Києва та вступив до лав «Правого сектора». Спочатку воював стрільцем, потім – бойовим медиком у різних підрозділах. Наразі захищає нашу країну та рятує поранених українських воїнів на Запорізькому напрямку у складі 108-ї бригади ТрО 
Медичної освіти у Костянтина не було. У цивільному житті він отримав вищу освіту за спеціальністю «інженер-механік», а останні 10-12 років працював підприємцем. Однак у «Правому секторі» зрозумів, що не вистачає медиків, тому став навчатись. Допомогли госпітальєри – здобув сертифікат парамедика. Згодом продовжив свій шлях в 67-й окремій механізованій бригаді, але як доброволець, неофіційно. Після чого мобілізувався до 108-ї окремої бригади тероборони.
-Мотивацію мав одну: захистити країну, – каже «Крук». – Загалом, я звик захищати, стояти за правду. У мене навіть на думку не спадало обрати щось на кшталт: виїхати за кордон. Не хотілося б після закінчення війни своєму синові пояснювати, чому я втік.
-Хто ви зараз за посадою?
-Тут, у 108-й Кодацькій бригаді ТрО, так само як і в “Правому секторі”, спочатку я був стрільцем. Воював у піхоті. Потім став взводним медиком. Нещодавно перевівся до медпункту – на «медевак».
-Як обирали бригаду?
-Дізнався через знайомих хлопців, що 108-ма одна з найбільш адекватних частин. Поїхав пересвідчитися в рекрутинг бригади, поспілкувався, подивився… Мені сказали, що потрібні медики. Тому вибір став очевидним. Тим більш, що я родом з Дніпропетровської області. Пройшов «учебку», потім – в стрілецьку роту, де приступив до виконання бойових задач. Працював як піхотинець, але за необхідності був і медиком. На передку не можна просто сидіти і чекати, поки в тебе з’явиться робота. Щоб вижити, треба… копати. Цього тут добре навчають! Виконував також повсякденні обов’язками – те, що наказував старший позиції.
-Як почувалися на «нулі»?
-Щиро, мені дуже подобалося в піхоті, адже тут дружні хлопці, які стараються підтримувати один одного і працювати, як єдиний організм. Коли виїжджаємо з позиції – у кожного починається своє життя. А коли повертаємось на «нуль», знову гуртуємось. І зараз, коли я перевівся до медпункту, мені не вистачає цього піхотинського запалу. Там з’явилися друзі, з якими я готовий піти у вогонь і воду. Пригадую, якось ми підбили ворожий «Мавік», і нас почали інтенсивно обстрілювати з міномета та «кошмарити» FPV. Але хлопці жартували так, що, здавалось, наш регіт після кожного «приходу» розносився сильніше, ніж сам вибух. А ще знімали відео, намагались перетворювати негатив передової на позитив. Це можливо, якщо тебе оточують люди одного духу. З часом цього навіть не вистачає. Ти за цим сумуєш.
-Зараз ви берете участь в евакуаціях. Нещодавно допомагали молодим цивільним хлопцям, які постраждали від російського FPV…
-Так допомагаємо і нашим бойовим побратимам, і цивільним. Крайній раз були просто діти – 16-19 років. Їх же не кинеш. Рятували їх командою. Є відповідальний медик, який керує. Я виконую лише те, чому навчений. Вся робота на «стабіку» керована. Коли ж на «медеваку» або в окопі, там доводиться приймати рішення самостійно.
Був випадок, коли три дні намагалися евакуювати побратима з дальньої позиції. Кожен день до 10 разів пробували вийти і щоразу нас переслідували то ворожий «Мавік», то FPV. Але, на щастя, все закінчилось добре.
-Можете розповісти про цю евакуацію докладніше?
-Наші піхотинці йшли на позицію вранці, прилетіло FPV. Метрів сто до окопів не дійшли – один отримав поранення середньої тяжкості. Його затягнули до безпечного місця. Я надавав консультацію по внутрішньому зв’язку, щоб підтримали його стан, та увесь час намагався добратися до нього. Але вдень це було зробити нереально, тому що постійно курсували ворожі дрони. Якщо ти щось намагаєшся зробити, то розпочинався обстріл з мінометів та артилерії. Довелось пересуватися вночі. Але росіяни моніторили ситуацію і ночі – знали, що в нас є поранений і ми його рятуватимемо. Коли поверталися назад, довелось навіть скористалися димовухою. Пощастило – вітер дув в бік ворога. Затягли пораненого побратима за перевал та чекали на «медевак». Перша машина, яка їхала, наїхала на міну. Друга – прибула на наступний день…Зараз той боєць одужує, під надійним наглядом у лікарні.
-Чи будете й далі, після війни, займатися медициною?
-У мене є бажання стати психологом. Зараз я закінчую відповідне навчання. А ще планую поступати на медичного психолога.
-Ви хочете працювати з військовими?
-Так, я розумію, що є дуже багато військових, котрі потребуватимуть психологічної допомоги. Фах медичного психолога буде дуже актуальним довго. Я сам маю контузії і певний досвід бойових дій, а тому цілком усвідомлюю, як тяжко після стресів, отриманих на полі бою, адаптуватись до цивільного життя.
-Чи є у вас якісь цілі, окрім професійних?
-До війни я мріяв купити літак. Дивився телепередачу про одного хлопця, який облетів всю Європу. Потім в Києві з сином заїхав на спорткомплекс «Чайка» і так сталося, що потрапив на людину, яка очолювала цей заклад. Він – пілот – провів нам з сином екскурсію по літаках. У мене відкрилися очі на те, що це не щось на грані фантастики, і на це не потрібно мільйони. Кошти – як на звичайну автівку. Заправляєш, платиш за «паркування» і на зліт! Отож, маю надію, що після війни повернуся до цієї теми.
Приєднуйтеся до лав 108-ї бригади ТрО. Телефон рекрутингового центру 0 800 337 803.
Фото з архіву 108-ї бригади та з відкритих джерел
