З наближенням лінії фронту до Запоріжжя хтось із місцевих підприємців виїхав з регіону, хтось зайняв вичікувальну позицію і призупинив бізнес. Але чимало і таких, хто у найскладніших обставинах зумів швидко адаптуватися і продовжити роботу, не чекаючи допомоги місцевої влади чи держави.
“Ми пам’ятали, що хліб потрібен завжди”
Мале підприємство «Урожай» (70 штатних працівників) існує у Запоріжжі майже 27 років. І за весь цей час воно жодного дня не припиняло випікати хліб. Цехи працювали і в розпал економічних криз у країні, і в пандемію коронавірусу, і після вторгнення росії на територію України та нашої області.
– У перші дні після початку повномасштабної війни ніхто не знав, що буде далі, як близько і як швидко ворог підійде до нашого міста, – каже директор та співзасновник «Урожаю» Олексій Пучков. – Але ми пам’ятали, що хліб потрібен завжди, і продовжували працювати – жодна людина не відмовилася.
Не відмовилися й ті працівники, зазначає Олексій, хто жив за межами міста, в Оріхівському та Василівському районах. Тоді майже одразу скасували всі приміські та міжміські пасажирські перевезення. Але на підприємстві організували підвіз своїх робітників власними силами. А коли зріс ризик потрапити дорогою під бомбардування, забезпечили їхню евакуацію до Запоріжжя. І таким чином зберегли колектив.
– Раніше ми постачали свою продукцію до багатьох населених пунктів області. У тому числі до Бердянська, Мелітополя, Енергодару, – каже керівник підприємства. – Намагалися доставляти туди хліб і після початку війни. Але невдовзі змушені були припинити постачання на тимчасово окуповані території. А ось у самому Запоріжжі попит навіть зріс. У перші тижні після 24 лютого хліба в магазинах навіть не вистачало. По-перше, його почали купувати у більших, ніж раніше, кількостях. А по-друге, із Дніпра на якийсь час припинили привозити до нас хлібобулочну продукцію. Тому ми працювали на повну потужність. Хоча водночас скоротили асортимент, залишили лише найпростіші сорти хліба з мінімальними витратами на його виробництво.
Загалом проблем, за словами Олексія, навалилося багато. Насамперед виникли складнощі з доставкою сировини. Також зросла її вартість за цілим рядом позицій. Відразу ж почало дорожчати борошно. Врятувало те, що на підприємстві був місячний запас борошна. Одночасно майже повністю зник маргарин, оскільки закрилася більшість маргаринових заводів. Насилу вдалося знайти нових постачальників – тоді полегшало. Потім стався дефіцит солі. На щастя, він тривав недовго. Але про всяк випадок і сіллю запаслися.
А в травні почалися проблеми з пальним, і ціна на нього зросла у два і більше разів. Зате борошно здешевшало. У результаті підприємство поки що утримує відпускні ціни на свою продукцію на довоєнному рівні.
– Після Великодня (24 квітня – авт.) почали знову поступово розширювати асортимент, – каже Олексій Пучков. – Зараз випускаємо близько 20 найменувань хлібобулочних виробів та десять видів круасанів. Також рятує і наш проєкт «Майстерня пончиків». Це окрема торгова точка, де просто на місці готують і продають смачні гарячі пончики. Покупці задоволені, і обсяг продажів не падає.
Також «Урожай» допомагає ЗСУ. Лише у перші півтора місяці війни хлібопіки безкоштовно направили українським воїнам свіжого хліба приблизно на сотню тисяч гривень. Нині щомісяця на фронт віддають трохи менше – щоб самим не потонути у боргах та не збанкрутувати. Співпрацюють із волонтерами – щось передають безкоштовно, а іноді міняють готову продукцію на борошно.
Важливо й те, що за півроку військових дій з підприємства не було звільнено жодного працівника, і зарплату усі отримують вчасно.
«Найбільше боялася, що тепер буде з моїми тваринами»
Ця невелика сімейна молочна ферма знаходиться на приватному обійсті в Запоріжжі, впритул до житлових багатоповерхівок. З’явилася вона понад десять років тому майже випадково. Як розповіла господиня міні-ферми Інна Душна, спочатку вони з чоловіком придбали лише двох кізок. Спеціально, щоб напувати цілющим домашнім молоком своїх онучок-двійнят, які часто хворіли. Потім не встояли і докупили ще кіз – рідкісної для наших країв, але дуже продуктивної англо-нубійської породи. Виглядають вони досить незвичайно – через довгі і висячі, як у бассет-хаундів, вуха. До того ж, не мають специфічного запаху. Що важливо, якщо живеш у густонаселеному житловому кварталі. Через деякий час подружжя придбало ще й корову. Корова привела теличку… Так і пішло. Поступово обладнали теплі приміщення зі стійлами, сироварню, відкрили магазин.
Минулого літа глави сім’ї не стало, і все господарство лягло на плечі Інни. Було важко, але вона вже не могла кинути своїх красунь-кізок, корову з телицею та ферму.
Саме про тварин була одна з перших думок і вранці 24 лютого.
– Про те, що почалася війна, дізналася від близьких, – каже Інна Душна. – І одразу подумала, а як же онучки – їм ледве по шістнадцять виповнилося? Як дочка, син? І що тепер буде із тваринами?
У голові роїлися тривожні думки, а руки на автоматі виконували вже звичну ранкову роботу. Потрібно було дати корм всім тваринам, подоїти кіз, корову, перевірити сир, що дозріває, відкрити магазин.
Вдень зателефонували родичі із Закарпаття та без передмов заявили: кидайте все та приїжджайте, у нас безпечніше. Під боком дочка торочить те саме: мамо, треба їхати і дівчаток відвозити. Але як їхати? А кози, дві корови? Звичайно, можна просто залишити їм сіна, води, але вони без нагляду та турботи все одно довго не протягнули б.
Через кілька тижнів, коли пристрасті трохи вщухли, на сімейній раді було вирішено, що гарячкувати не варто. Місто поки що особливо не бомблять, орки далі Василівки не пройшли. Тож сидимо на місці.
– Тим часом я почала шукати, хто з фермерів, які живуть у більш віддаленій від фронту місцевості, зможе у разі потреби взяти моїх тварин на перетримку, – каже Інна Душна. – Один фермер погодився. Навіть обіцяв дати спеціальний транспорт для перевезення корів та кіз. Після цього я внутрішньо заспокоїлася і сказала своїм: доки орки до східних околиць міста не дійдуть, з місця не зрушу. А потім ми встигнемо виїхати у західному напрямку. Разом із тваринами.
Передумала їхати і дочка, Ольга. До війни вона працювала методистом у школі. Зараз у тій же школі приймає вимушених біженців, влаштовує їхній побут. Син працює експедитором. У вільний час вони допомагають матері на фермі, але головні турботи – на Інні. Щоправда, останнім часом онуки, Поліна та Софія стали відмінними помічницями. Вони дають корм тваринам і вже професійно вручну доять кіз.
– А в мене залишається більше часу, щоб займатися переробкою молока та продажем готової продукції, – каже господиня. І додає: – Сьогодні це єдиний прибуток. Молодняк після початку війни ніхто не купує. Тим більше, таких елітних і дорогих порід, як у мене. З одного боку, люди не мають грошей. З іншого, не хочуть ризикувати після того, як у різних регіонах України внаслідок рашистських обстрілів загинули цілі ферми разом із тваринами.
Поки розмовляли, неквапливо обійшли майже все господарство – відкриті літні загони, двір із допоміжними спорудами та нещодавно реконструйований «євродом для тварин». Тепер у ньому є все: гарне освітлення, утеплені стіни та вікна, спеціальні мати в стійлах, щоб тваринам було комфортно, нові зручні годівниці з підведеною питною водою, гаряча вода для миття інвентарю та ін.
– Те, що молодняк неможливо продати, – продовжує розмову Інна, – збільшує витрати на утримання зростаючого поголів’я. Зараз у мене, окрім двох корів, ще 25 кіз, козлів та козенят елітної породи. За добу вони з’їдають до 100 кг сіна та 30 кг зерна. А малечу ще доводиться й молоком напувати. Плюс чималі гроші йдуть на електроенергію.
Попри усі складнощі, Інна Душна сьогодні виробляє та реалізує понад 20 найменувань різної продукції з коров’ячого та козячого молока. Це тверді та м’які сири; вершково-сирні кульки, залиті олією; масло Гжи з горіховим ароматом, очищене від лактози та козеїну; а також сир, сметану, вершкове масло. Більше того, нещодавно її магазин став частиною місцевої торгової мережі під назвою «Солома», де продається виключно крафтова продукція. Тому сирно-молочний асортимент поповнився натуральними джемами, пастилою, фруктово-трав’яними чаями, ковбасами та іншими смаколиками від запорізьких виробників.
«Ми врятували нашу равликову ферму, а вона врятувала нас»
Чотири роки тому Олексій Сандул у партнерстві з Вікторією Сорокіною з нуля створили у Запоріжжі равликову ферму і першими в регіоні стали виготовляти з м’яса равликів французькі делікатеси. Причому за власною рецептурою. Незважаючи на те, що продукт для українців є більш ніж екзотичним, фермерам вдалося налагодити збут – на замовлення та через ресторани. На старті були і нові проєкти. Так, 23 лютого, за кілька годин до вторгнення росії на територію України, у Запоріжжі запустили проєкт у рамках «стріт-фуд». Відкрили торгову точку з продажу заморожених напівфабрикатів та готових гарячих страв із равликового м’яса власної торгової марки zаp.ravlik.
Наступного дня ця точка вже не працювала.
– Ми майже відразу зібрали речі та переїхали до села, на нашу ферму, – каже Вікторія Сорокіна. – Здавалося, що там буде безпечніше. До того ж з кінця лютого починається найгарячіша пора на равликовій фермі.
Як пояснила Вікторія, наприкінці зими равликів виводять із анабіозу. Їх дістають із холодильних камер та пересаджують у добре утеплене маткове відділення. Равликів поливають і посилено годують. Щодня вибирають із наповнених грунтом горщиків ікру, яку вони відклали, і переносять в інкубатор. Потім мальків, що з’явилися, поміщають у молюскарій, згодом – на «пасовище» і т.д. У середньому час вирощування равлика до товарної ваги займає шість місяців. І тут кожна фаза важлива, інакше вся праця піде нанівець.
– Першого тижня після переїзду ми нічого не робили. Вирішували, чи варто взагалі починати, – зазначає Вікторія. — Але потім зрозуміли, що безглуздо сидіти без діла. До того ж у виробництві зайнято ще десять працівників. І всі вони теж могли залишитися без роботи та без засобів для існування. Тому розпочали працювати.
Паралельно фермери запустили виробничий цех. Добре, що замороженої сировини було ще достатньо. Відновили замовлення через сайт, а наприкінці березня знову відкрили у Запоріжжі кіоск «стріт-фуд».
– Я переживала, чи купуватимуть такі екзотичні страви. Адже за нинішніх умов людям не до гурманства, – зізнається Вікторія Сорокіна. – Навіть розширила асортимент за рахунок звичних продуктів – сирів, ковбас тощо. Але побоювання виявилися марними. Покупці обирали страви саме з равликового м’яса.
Як зазначає продавець кіоску «zap.ravlik», в основному меню пропонується м’ясо равликів із шістьма різними авторськими соусами. Їх добре купують. Але справжній хіт продажів – це гамбургери з равликовим м’ясом.
– З початком війни ми втратили усі ринки збуту за межами Запоріжжя. У Дніпрі, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Харкові, – каже Вікторія. – Зараз вже впевнена, що це тимчасово. Головне, що вдалося зберегти і саму ферму, і наш колектив.
Ці приклади надихають, адже завжди є вибір. Можна опустити руки, втекти від проблем і знайти виправдання своєму безсиллю. А можна крок за кроком ці проблеми долати.
Сьогодні важливо, щоб працювало якнайбільше різних підприємств та ФОПів. Тому що це теж фронт. Тільки економічний. І він також наближає нашу спільну перемогу над ворогом.
Світлана Шкарупа
Фото авторки, Сергія Томка та з відкритих джерел