Це місце у Запоріжжі всі називають просто – “хаб на Епіцентрі”. Саме через Запорізький логістичний хаб пройшли майже 270 тисяч людей, вимушених покинути власні домівки через війну. Саме тут вони отримували й продовжують отримувати першу необхідну допомогу. Як наше місто зустрічає вимушених переселенців, що роблять влада та волонтери задля комфорту врятованих українців?
Це місце нагадує мурашник – на невеличкому п’ятачку, посеред якого стоїть великий намет, багато людей с валізами та сумками, машини, автобуси…
Починаючи з 9 березня, коли запрацював хаб, сюди кожного дня прибувають, часом, і до двох тисяч вимушених переселенців.
Волонтер Інна Лук’янова у хабі з перших днів роботи. Говорить, що за цей час багато що змінилося.
Спочатку їхали люди з Маріуполя – вони пахли димом, порохом, були роздягнуті, босі, діти дуже брудні. Люди похилого віку їхали з пакетиками, у які вмістилося усе їхне життя: у чому вийшли з хати, їх посадили в машину, автобус, у тому та з тим і поїхали до Запоріжжя. Але прибували швидко – за день уже були в нашому місті.
– А зараз інші біженці, інша географія – це Херсонська область (70–75 відсотків), їдуть люди з Донецької та Луганської областей, – розповідає Інна. – Є, правда, в нас чоловік, син якого загинув у Маріуполі, який досі вивозить людей з цього міста. Туди везе гуманітарну допомогу. Каже, що після смерті сина йому нічого боятися.
Дуже мало виїзжають і з Пологів, бо не можуть звідти вирватися. Ті, що доїзжають, розповідають жахливі речі. Це друга Буча.
Насамперед, ті, хто виїхав з окупації, хочуть помитися та нагодувати дітей. Потім запитують про безкоштовну евакуацію до інших регіонів.
Гарячею їжею годують цілодобово. На імпровізованій кухні чергують волонтери, сьогодні – із християнської церкви.
Олександр, який у хабі з березня, розповідає, що за добу отримують їжу до півтори тисячі людей. Їм видають талони на харчування.
Нині в меню – рагу с салатом, каша с рибою, на обід привезуть якусь гарячу першу страву.
Готує їжу для переселенців запорізький ресторан “Белуга” у співпраці з міжнародною організацією World Central Kitchen.
Поруч із “кухнею” – столи, де можна взяти чай, каву, воду, цукерки, печиво.
Дітям волонтери роздають солодощі, соки, іграшки, розмальовки, українські книжки; дорослим – предмети гігієни, від зубних щіток до станків для гоління.
Все це – пожертви громадських організацій та звичайних громадян.
Як і одяг та взуття, у яких є велика потреба, особливо для чоловіків.
Волонтер Оля розповідає, що навіть зараз, коли вже холодно, люди йдуть по теплий одяг в капцях, халатах, у літньому одязі.
– Приїхала дівчина у легкому сарафані. Вибрала у нас джинси, светр, куртку, – каже Оля. – Іноді люди питають: “Скільки треба заплатити?” Дивуються, що все безкоштовно.
Молода жінка з Бердянська вибирає одяг собі та дитині. Каже, що приїхала майже без речей, бо збиралася в дорогу 15 хвилин. З гіркотою зауважує: “Раніше ви до нас у місто їхали на море, а тепер ми їдемо до вас, рятуючись від цих нелюдів”.
Зустрічають людей на парковці або тут, у наметі, представники організації “Лікарі без кордонів”.
– Ми консультуємо з усіх послуг, які тут надаються: де можна поїсти, випити каву, отримати невідкладну медичну допомогу, де можна зареєструватися на евакуаційний автобус. Проводимо до волонтерів, які можуть допомогти з поселенням або оформленням виплат, – пояснює соцпрацівниця Анастасія.
Якщо людина вирішила залишитися у Запоріжжі, представники організації допомагають укласти декларацію із сімейним лікарем, консультують, де зробити вакцинацію дитині, пройти тести до школи.
Також мобільні бригади лікарів їздять по шелтерам (місцям тимчасового перебування), де зупинилися люди, і надають необхідну медичну допомогу.
У невідкланих випадках, коли людині погано, викликають лікарів із розташованого поруч медпункту, де завжди людно.
Буває в день і 130 пацієнтів, залежить від того, як випустять людей на блокпості у Василівці.
Є пацієнти з трофічними язвами, бо люди сиділи по підвалах, і хвороби загострилися. Є з гіпертонією, нервовими зривами. Багато звертаються по допомогу діткам.
Лікарі роблять перевязки після операцій або поранень, кардіограми, заміряють тиск і рівень цукру.
На щастя, серед пацієнтів поки нікого не виявили з температурою або лихоманкою – ймовірними ознаками коронавірусу.
Поки ми ведемо бесіду, до медичного намету заходять люди за допомогою.
Жінці потрібні знеболююче та проносне для 80–річного родича. Дідусь із Курахово, коли бомбили, сидів у підвалі, харчувався всухом’ятку, от і “вилізли” проблеми зі здоров’ям.
Віка з Мелітополя питає ліки для сина, в якого болить горло і піднялася температура.
Вона розповідає, що, дякувати Богові, доїхали до Запоріжжя досить швидко, за добу, бо в машині не було чоловіків.
Але сину стало зле, мабуть, через стрес, бо дорогою за вікном бачили страшні руйнування.
Виїхати вирішили, бо жити в окупованому місті, за її словами, неможливо:
– З кожним днем ситуація стає гіршою. Почалася школа, за два дні до 1 вересня нас попередили, що навчання буде за російською програмою. Повісили к класі портрет путіна, прапори, кожен день будуть їхній гімн співати.
Навіщо це дитині? Син не спілкується з тими дітьми, які ходять з чужими прапорами (є в місті і таке).
А якщо в школі він скаже щось не те? Нас всіх відправлять на “підвал”.
Нам сказали, що після 15 вересня будуть ходити по домівках, шукати дітей, які не ходять до школи. Спочатку штраф 40 тисяч, а потім будуть дітей забирати до інтернату.
Оля з Херсонської області зайшла поміняти памперс маленькому синочку. Каже, що сиділи до останнього, не могли виїхати, бо потрібно багато грошей. На безкоштовний автобус велика черга, і треба постійно бути на зв’язку, а його не було.
І ось ці фрази “велика черга на евакуацію, великі гроші, щоб виїхати з Херсонської області” я чую постійно!
Наталя з містечка Горностаївка Херсонської області їде до Києва до старших дітей. Вона – багатодітна мати, її двоє молодших синів – шкільного віку. Віддавати їх до школи, щоб вчилися за російськими програмами, не захотіла.
А щоб виїхати з окупації, заплатили по шість тисяч гривень за кожного.
Наталя починає плакати, згадуючи своє затишне містечко. Каже, дуже гарно в них. Плаче, бо вдома залишилися собаки. Звичайно, їх будуть годувати родичі, але ж тварини все відчувають.
Ми обнімаємося, я бажаю легкої дороги, а Наталя каже, що вони обов’язково повернуться додому. Вірить в це, бо люди вже бачили не тільки “зетки”, але й наші літаки…
Запитую у Генадія з Херсону, що волонтерить у хабі третій тиждень, як він зміг виїхати з міста.
Каже, випадково. Надії не було, але допомогли баптисти, що вивозять людей із окупації.
Ще у березні–квітні, щоб проїхати 60 кілометрів з Херсону до Миколаїва, потрібно було заплатити за одне місце до двох тисяч доларів.
Багато хто не їхав, бо сподівався, що окупація не триватиме довго.
А потім “зелених коридорів” вже не було, люди їхали на авто, велосипедах, ішли пішки, на свій страх і ризик. Згадує дідуся з Генічеська, який пішки пройшов 200 км, щоб дістатися до вільної України.
Генадій зізнається, що у Херсоні було страшно, бо рашисти непередбачувані, живуть у своєму вигаданому світі.
– Дуже шкода наших людей, шкода дітей, які стали справжніми “дітьми війни”. Дуже багато поламаних життів, – зітхає волонтер.
До Наталі – координатора-волонтера, що займається організацією безкоштовних перевезень до більш безпечних областей України та за кордон, – велика черга.
Автобуси для перевезення переселенців надають міжнародні організації; напрямки – Варшава (через Львів), Тернопіль, Хмельницький, Київ, Умань, Одеса, Чернівці, Ужгород.
У першу чергу, евакуюють жінок з дітьми, інвалідів, людей похилого віку.
Реєструватися на виїзд потрібно за день у чаті соцмережі.
Бажаючих виїхати дуже багато, за підрахунками, на початок серпня волонтери безкоштовно вивезли близко 18 тисяч переселенців.
Люди їдуть далі, бо в Запоріжжі велика проблема – це житло. Його не вистачає і знімати його для більшості дорого. Хтось живе у родичів, арендує дачі.
Волонтери домовилися з хостелами, які безкоштовно розміщають у себе людей на три-чотири дні. Деякі хостели ставлять мінімальну ціну для переселенців.
Ліда з донькою та двома онуками із Каховського району приїхали до Запоріжжя два дні тому. Волонтери влаштували їх у хостелі, поки чекають безкоштовного автобусу на Київ. Їдуть до родичів.
Каже, що тут дуже добре, у хостелі затишно та смачно годують.
І ціни, особливо, на ліки, невисокі. До прикладу, пластинка активованого вугілля в окупації коштує 60 гривень. Ліки для серця, взагалі, у п’ять разів дорожчі.
– Я не знаю, як там далі люди жити будуть. А взимку, що буде? – бідкається жінка.
Волонтери кажуть, що хотілося б отримати від міської влади якесь приміщення для розміщення евакуйованих людей.
– Ми б могли його відремонтувати, в нас є спонсори, і безкоштовно поселяти там людей на тривалий термін, – розповідає Інна Лук’янова. – Поки допомоги у цьому немає.
Так, місто дає житло для тимчасового перебування. Це дитсадки, школи, інтернати.
Але це не дуже зручно, бо, якщо людину привезли туди навіть о 12-й годині ночі, виселятися треба о сьомій ранку.
А є люди, що не можуть їхати наступного дня. До прикладу, треба відновити документи, телефони, зробити виїздні документи для домашніх тварин. Кожного дня виселятися і знову заселятися із того ж дитсадочка, возити речі туди-сюди, це незручно.
Є ще питання, не глобальні, які б могла вирішити місцева влада.
Ніхто не опікується встановленими тут біотуалетами. Вони у жахливому санітарному стані.
Вдень ще люди можуть піти до торгового центру. А якщо приїздять вночі, ніде навіть руки помити перед вживанням їжі.
Не говорячи вже про душ. Рятують вологі серветки, що видають волонтери.
– Зараз ми очікуємо багато людей, бо йдуть холоди, а на окупованих територіях немає газу, світла, води, – каже Інна Лук’янова.
Тобто людей буде їхати все більше, а умови для їхнього прийому залишаться на тому ж рівні.
Мені, як і волонтерам із хабу, хотілося б від влади отримати відповіді на такі питання:
Чи відомо чиновникам, що під час дощів підлога у хабі, тобто у наметі, стає багнюкою?
В морози людей також будуть приймати у цьому наметі, який звели, коли стало спекотно?
Чому за сім місяців війни у великому місті не знайшли стаціонарне приміщення, де взимку будуть у теплі приймати переселенців і де буде комфортно працювати волонтерам, на плечах яких наразі і тримається все це?
Олена Ахінько, фото автора
