Менше за все мені б хотілося, щоб наші стосунки із спадщиною нагадували б слова «Інтернаціоналу», до яких у первісному французькому звучанні не маю претензії.
Qu’enfin le passé s’engloutisse! – приблизно «Нехай нарешті минуле буде проковтнуто!». Сподіваюсь, перетравлене, тобто – засвоєне.
Це ніяк не інтернаціональне звучання, яке пам’ятають усі, народжені в СРСР: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем…» – у трактовці Аркадія Коца 1902 року. Бо, бачте, «до этого переводы представляли собою подстрочники с неудобоваримым текстом». А в «удобоваримом переводе» ці слова стали гаслом людей, які, тією ж мовою, «наломали дров» замість збереження – хоча б заради вивчення та розуміння – історії, культури, архітектури.
Спадщина, яка зараз перебуває у Парижі, наприклад, там, де минуле passé s’engloutisse, збирає мільйони зацікавлених та захоплених красою туристів та мільйони євро.
Боже збав порівнювати масштаб. Та, може, хоч якійсь сотні тисяч йшли б до бюджету від тих, кому хотілось би побачити, наприклад, будинки Ріхтера чи Бера, Куржупова чи Щекатихіна. Почути історії цих родин, узнати, наприклад, як вони жили під час революцій та воєн. Маленькі історії, пов’язані із побутом сторічної давнини, із людьми, які жили тут, поруч, на нашій землі? Чи нам самим це нецікаво?
От, наприклад, будиночок на перехресті вулиць Тургенєва та Поштової, – єдиний, що лишився від кварталу Кравців. Та ласий, як виявилось, для любителів пластикових офісних центрів, прикрашених написом «А ось, кому?»
Між тим, на думку запорізького архітектора Олени Кузьменко, у будинку був би доречним ресторан. Якщо вписати цей шматочок старого Олександрівська у сквер, обігравши як внутрішній простір, так і ворота на вулицю Поштову, і чудове розташування будинку…
Колись цей квартал Кравців мав щільну одноповерхову забудову по периметру скверу, з якого не так давно пішов за постаменту Дзержинський. І цей будинок спочатку був одноповерховим, згодом прибудовані другий поверх та флігель. За описом, складеним запорізьким істориком Кларою Карафін у 2001 році, комплекс “займає кутову гранічну ділянку на у плануванні великого скверу, на фоні зелені якого ефектно сприймається з різних точок перехрестя”.
На 1918 рік у його квартирах, що здавались в оренду, мешкало 85 осіб… А от серед осіб, що мешкали, траплялись такі, імена яких слугували оберегом цьому будинку. Наприклад, Іван Андрі́йович Гаврилов – учасник революційних подій в Олександрівську, політпрацівник та партійний діяч, останню посаду – голова правління Української республіканської спілки споживчих товариств – займав недовго, бо був репресований у 1937 році. Він тут жив і до 1917 року, і деякий час після жовтневого перевороту. Деякий час, до революції, тут у сестри жила дівчина із Полог Перл Карповська. Тато її, до речі, був кравець. У 1920-1921 роках – Перл Соломоновна – завідувачка губжінвідділом Запорізького горкома партії, а з 1921-го – Поліна Молотова, жінка дуже впливової людини.
Є у нашому обласному архіві відомості про розміщення у садибі наприкінці 1918-го – на початку 1919-го військ армії Симона Петлюри.
У цьому будинку у 1991-95 роках недовгий час працював музей народної творчості та етнографії. Алла Пароконьєва, Тетяна Лазарєва, Інга Янкович, Олег Власов, Людмила Травень були співробітниками цього музею. Директорствовав Костянтин Бакуров. Роки існування музею підказала мені провідний співробітник Запорізького обласного художнього музею Людмила Травень: “У нашій місцевості стільки національностей! Чудовий був музей”.
Коли музей закрили, колекцію розподілили між художнім та краєзнавчим музеями. Цінний етнографічний матеріал, зібраний по болгарських селах, перейшов до колекції художнього музею.
Мали прихисток у будинку болгарське товариство, кафе «Запорожець», обласний центр «Запорожець», магазин «Навчальна книга»…
Невже нам не цікавий цей острівець запорізької історії?
Нащо нищити та будувати недолугі споруди, яким потім роками шукати орендарів?
Інеса АТАМАНЧУК, фото із відкритих Інтернет-джерел
