Він очолював районну лікарню майже 10 років, незважаючи на всі складності у медицині, за останні кілька років вдалося дещо осучаснити заклад, придбали нове медичне оснащення, проводили ремонти у відділенях, навчали лікарів по суміжним спеціальностям, працевлаштовували молодих лікарів, впровадили нові методи обстеження, суттєво підвищилась заробітна плата. Це дійсно давало обнадійливі перспективи на вдосконалення медичних послуг населенню і розвиток медперсоналу. Здавалося б, життя з розрахунком на краще майбутнє було на підйомі. Щільно слідкувати за політичними подіями в країні головному лікарю часто бракувало часу, в пріоритеті стояли щоденні турботи про кращу життєдіяльність великого лікувального закладу. У повномасштабну війну лікар не вірив, як і більшість українців. Тому ранок 24 лютого був дійсно шоковим для нього. Роман Кравченко, головний лікар Пологівської БЛІЛ, згадує початок війни так: “Дзвінок із Харкова від сина-студента о 6-й ранку привів у шок. Син питав поради, бо не знав як діяти, в небі над містом літаки скидали бомби котрі одразу вибухали вогнем… Трохи оговтавшись від шокуючої новини, після розмови з сином я зателефонував колезі, донька якого навчалась у вузі Харкова, він повідомив, що вже майже на півдороги туди. Я розумів, що на роботі має бути не простий день. Звісно він не відмовив. Так ми встигли вивезти дітей з перших гарячих точок країни. Але вже за тиждень і самі опинились в повній реальності війни. Звісно на той час ніхто з нас і уявити не міг, що на нас чекало по переду. З того часу місцем мого постійного перебування стала лікарня. Там пройшло все окупаційне життя, яке зараз іноді сниться.”Операційна медсестра хірургічного відділення: Воду носили з криниці, розбиті вікна закривали картоном, а нерви здавали коли…Тетяна Донець, медична операційна сестра хірургічного відділення, 24 лютого зранку пішла на роботу. Вже по дорозі побачила незвично велику кількість автівок, які одна за одною направлялися на виїзд з міста. Тетяна, як і більшість українців, прокинувшись того дня все ще не віривши в серйозність загроз повномасштабної війни, мала надію, що все не так серйозно. Але страшні факти з новин змушували прийняти реальність.Перший робочий день воєнного життя, як і всі подальші, були на межі несвідомого стресу і блокбастерного божевілля. Головний лікар: Перших поранених військових ми прийняли ще до окупації міста, а потім хитрістю рятували від окупантів
Як тільки місто захопила російська армія, стало відомо про перших загиблих та перестали працювати майже всі установи і підприємства, місто стало порожнім. Тоді було відчуття що працювала лише наша лікарня. Зникло світло, опалення, зв’язок.
Якщо ранок був тихим багато людей приходило до лікарні, тоді це було єдине соціальне місце отримання хоч якоїсь інформації. Тоді люди так як і ми помилково вважали що територія лікарні це безпечне місце. Хірургія та реанімація мали працювати цілодобово. Лікарям і більшості медперсоналу довелося жити в лікарні тижнями, дехто взагалі весь час залишався у лікарні. Адже через непередбачувані обстріли та комендантську годину проблемою стало дістатися до роботи. Декому в стінах лікарні було не так страшно, як вдома. Звісно перестав працювати громадський транспорт, раптово починалися такі обстріли, що доводилось повзком лізти бодай якогось укриття якщо це трапилось десь по дорозі. Пам’ятаю, що перших наших військових поранених ми прийняли ще до окупації міста. Їх привезли з токмацького напрямку, там вже точилися бої, але наша оборона не втримала позиції і багато хлопців постраждало. А будучи вже окупованими, щоб врятували поранених солдатів, нам вдавалося їх маскувати (переодягнути у цивільний одяг та ховати форму, загіпсувати де треба) намагалися переправити їх на підконтрольну Україні територію. Тоді ще деякий час машини швидкої допомоги мали можливість курсувати. Під обстрілами, але працювали. Завдяки швидким у нас була можливість привезти медикаменти, перев’язувальні матеріали із Запоріжжя. Тому дефіциту для можливості надання медичних послуг ми не мали. Були й запаси продуктів харчування: цибуля, картопля, олія… Великою проблемою стала відсутність електропостачання і тепла. Після першого масштабного обстрілу міста, приміщення стаціонарного корпусу лікарні лишилось без вікон. Щоб зігрітися ми на буржуйках та під час роботи дтзельного генератора гріли воду, розливали її у пластикові пляшки, і клали їх у ліжка пацієнтів, які лежали у важкому стані, так грілися і самі. Температура в коридорах, де лежали хворі, була занадто низькою +3 – +5.Медсестра: Щоб годувати пацієнтів розгорнули польову кухню, яку разом з дровами нам надали працівники МНС, у такий спосіб харчувався і персонал який перебував постійно у лікарні.
В перший день війни ми оперативно готували засоби для перев’язок та операцій. Перший тиждень війну спостерігали з новин. А в перші дні березня окупанти були у нас. З того часу життя змінилося для всіх. Без світла. Без тепла. Без води. Без зв’язку. Операції та всі інші маніпуляції доводилось проводити під ліхтарями, а згодом при свічках. Генератор використовували за графіком, бо гадки не мали на скільки вистачить палива.
Після масштабних обстрілів, коли лікарня залишилась без вікон, ми чим могли, тим і намагалися закрити їх: картоном, плівкою. Діставали старі дерев’яні рами і закривали ними голі вікна. На той час до лікарні приходили небайдужі люди які пропонували свою допомогу, допомогали прибирати скло, забивали вікна плівкою. Але весна видалася морозною, температура вночі знижувалась до -12. П’ять поверхів будівлі вмить стали не пристосованими до перебування там. Ліжка з пацієнтами придумали перемістити у коридор, там все ж було комфортніше. Хворих, які могли ходити, просили приходили лише на перев’язки. У місті точилися обстріли і бомбардування. У той час медичні працівники звісно працювали не за графіком, деяким доводилось працювати по шість-сім діб поспіль, адже не всі медичні працівники мали можливість добиратися на роботу через небезпеку і страх. Жоден вид громадського транспорту вже не працював. Натомість основні перехрестя вулиць контролювались російськими солдатами. Вони перевіряли кожного, хто потрапляв у поле зору. Коли вичерпались усі запаси води, ходили з баклашками до старої криниці, через дорогу від лікарні. Декілька разів воду змогли привезти працівники МНС. Уявіть собі, лікарня без води! У нас були генератори, але вони обслуговували виключно медичне обладнання, таке як дихальні апарати, стерилізатори інструментів та інше, розповідає медсестра.Головний лікар: Ми лікарі, які ніколи не мали досвіду військової медицини, ми, звісно, бачили пацієнтів з тяжкими травмами, отримані у цивільному житті, але саме від того, що ці тяжкі травмування були від навмисного пошкодження, ставало по-справжньому моторошноВеликою проблемою було тримати у відповідних температурних умовах донорську кров, яка на той час була у лікарні. Тоді у кожного хто залишався у лікарні з’явилися деякі нові обов’язки. Економіст стежила за температурним режимом холодильників з препаратами крові, енергетик став відповідальним за приготування їжі, завгосп контролював генератори. Під час операцій все живлення для медобладнання було теж можливе завдяки дизельним генераторам. В цілому поступово все можна було стерпіти.По-справжньому моторошно ставало від тривалих обстрілів в результаті яких у двір лікарні залітали автівки з пораненими та тими, хто помирав ще по дорозі до нас. Треба зізнатись, що в пам’яті досі стоять ті жахливі спогади від того що відбувалося: важко поранені цивільні люди з відірваними кінцівками або відкритими черепно-мозковими травмами, мороз по шкірі йшов. Персонал тоді тримався мужньо, всі розуміли що крім нас цього не може зробити ніхто. Люди виконували обов’язок гідно з молитвою про те щоб весь цей жах закінчився якнайшвидше. Доводилося триматись разом та працювати. А ще, пам’ятаю, як намагалися одразу ж з’ясувати звідки привезли поранених, щоб розуміти в якому саме районі сталися обстріли, бо постійно хвилювалися за свої родини. Я вів короткі записи у своєму щоденнику про те, що відбувалося, робив багато фото, намагався все фіксувати. Десь із середини березня підвальні приміщення лікарні зайняли окупанти, а господарчий двір та гаражі стали складами для їх техніки та боєприпасів. Декому з них доводилось надавати медичні послуги. Серед них були дагестанці, котрі розповідали, що прийшли воювати за контрактом щоб заробити грошей, і вони нікого не хочуть вбивати, що ця військова ситуація суто політична і вони нівчому не винні. Був серед поранених один бурят 19-ти років, говорив що був призваний на строкову службу три місяці тому, він ледь міг розмовляти російською мовою. Той контингент, який ми встигли побачити, гадаю вразив усіх. Це були молоді і скоріше малограмотні хлопці, брудний одяг, зброя. На той час ми не розуміли як нам взагалі себе вести і які це матиме наслідки. Страху навкруги було дуже багато. Зараз вже усім стало зрозуміло і ніхто не здивований їх поведінкою, якою ці вояки так прославили російську армію крадіжками та насильницькими знущаннями. Мабуть це і є їхня сутність.Медсестра: Минуло сім місяців як ми вибралися з окупації, але й досі оговтуємосьСвій морально-емоційний стан в час окупації красива, тендітна і ніжна Тетяна Донець згадує як абсолютно бойовий. Ми, як роботи, працювали і не зволікали на обставини. Але зізнається, коли в лікарню почали прибувати цивільні люди з пораненнями, маленькі діти з відірваними кінцівками, молодь, котра померала від численних ран по дорозі до лікарні, нерви здавали.Ми продовжували працювати навіть тоді, коли окупанти зайняли лікарню. Спочатку вони окупували підвальне приміщення в якому ми ховалися під час обстрілів. А в останні дні березня забрали всю лікарно. Наступного ж дня ми з чоловіком, склавши речі в рюкзаки, ледь вибралися з окупованого району. Цей день важко згадувати бо шлях був надто ризикованим і не простим. Я вдячна тим незнайомим людям котрі взяли мене до себе в машину. Чоловік їхав іншим транспортом. Шлях у сто кілометрів вимушеної подорожі здавався найдовшим випробуванням. Зустрілися з чоловіком вже на підконтрольній території України. Досі оговтуємось.Головний лікар: Окупанти забирають не лише пральні машини українців, а й тапки лікарівМи думали, що будемо працювати весь час війни у своїй лікарні, навіть до чогось встигли адаптуватися, взагалі не розуміли як, але думали, що скоро все закінчиться. Було страшно за себе, за рідних, за дітей. Тоді всі вже зрозуміли, що для них наше життя нічого не значить. Новини про чиюсь смерть були кожного дня. Першого квітня у нас з’явилися нові “господарі”. До лікарні прибув медичний батальйон з російськими лікарями у складі були жінки, пізніше дізналися, що то медичні сестри. Для нас це теж було зовсім не зрозумілим. Поводилися достатньо порядно. Попросили показати лікарню та обладнання. У кожного була зброя. При спілкуванні прямих поглядів намагалися уникати. Пацієнти, котрі на той час перебували у лікарні, почали телефонувати родичам просили їх терміново забрати. Персонал теж був наляканий, я не мав права їх утримувати. Окупанти відправили нас додому і пообіцяли, що не будуть заважати. Наступного дня, на ранок ми повернулися. Територія лікарні була вже перетворена на військовий об’єкт. Ми відчували ще більшу небезпеку. Вони обмежили входи, встановили камери відеоспостереження, поставили охорону і повісили таблички з повідомленням “об’єкт заміновано”. У дворі стояв їхній медичний транспорт у якому з підлоги змивали кров. Ми зрозуміли, що у них вже теж була нічна робота. До нас не відразу, але вийшли лікарі, розмова була складною. Нам відразу дали зрозуміти, що у стаціонарі будуть працювати лише вони. Орки й в усіх інших окремо розташованих будівлях наводили свій “порядок”. Нам там місця вже не було. Після цього ми вже обговорювали можливість безпечного виїзду на конторольовану територію. Хоча все це просто не вкладалося в голові. Вже тоді говорили, що не всіх випускали, що на блокпостах проводять огляди та обшуки. Страх був не тільки від загрози смерті коли ти залишаєшся вдома, але і від того де ти маєш прокидатися завтра, де ти з родиною маєш жити, що ти будеш їсти. Думки просто розривали голову. Адже там ми вимушені були залишити все. В лікарні лишився і мій воєнний щоденник. Зараз більшість з нас працевлаштувалися в різних містах країни, а дехто з лікарів вже стали військовими медиками. Прикро, що деяка частина колишніх колег, котрі не змогли залишити рідну домівку, залишилась в окупації і співпрацює з ворогом. Я зараз працюю хірургом у лікарні в обласному центрі. На жаль, на кожному чергуванні ми приймаємо поранених військових та цивільних, які страждають внаслідок бойових дій, що продовжуються до цього часу. Не дивлячись на труднощі, військові, з якими вдається поспілкуватись, вражають відвагою та хоробрістю. Серед них теж доводилося зустрічатися з досить молодими які абсолютно без будь якого війскового досвіду 24 лютого добровільно пішли захищати нашу країну. Вони неймовірні і ціна нашої перемоги вже на сьогодні надзвичайно висока. Найголовніше, що саме вони впевнені у нашії перемозі. Вони заряджають оптимізмом. Продовжуємо наближати нашу Перемогу!Спілкувалась Людмила Сова
“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.
