У Києві завершився великий культурний проєкт «Ти як?». Завдяки зусиллям Українського музею сучасного мистецтва і Платформи культури пам’яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво впродовж двох днів выдбувалися два процеси. В Українському домі тривала виставка робіт сучасних українських художників, а поряд – на майданчику Українського кризового медіа-центру відбувалась багатовекторна дискусія.
Мистецтво, яке реагує тут і зараз, фіксує наші переживання, емоції і стан, це певний архів, який нам дуже потрібно мати. Щоб потім до нього повернутися і, можливо, ще переосмислити. Таку думку впродовж розмови висловила заступниця Міністра культури та інформаційної політики України Галина Григоренко. Участь в обговоренні також взяли голова Державного агентства розвитку туризму (ДАРТ) Мар’яна Олеськів, генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні, кандидат історичних наук, заслужений діяч культури Юрій Савчук та продюсер Володимир Бородянський.
Друга панель мала назву «Досвід та пам’ять – мапування майбутнього». Як досвід, який ми зараз переживаємо, перетворює умовну мапу сенсів, в яких ми живемо? Як мапуємо майбутнє і визначаємо кордони нашого світу? Що хочеться забути і що може втратитись?
“Ми почали по-іншому рухатись, дивитись на минуле, – зазначив Павло Гудімов. – Війна для нас стала стимулом передивитись все, що робили до того. Це рубіж, який проходить все суспільство”.
Журналіст «МИГу» долучилася до панелі «Мистецтво як свідчення, мистецтво та свідчення», в якому взяли участь Лариса Денисенко, письменниця, адвокатка, правозахисниця, телеведуча, радіоведуча, членкиня Українського ПЕН; Михайло Алексеєнко, митець, ініціатор і організатор проєкту «Галерея 14» та Ольга Балашова, мистецтвознавиця, кандидатка філософських наук, кураторка Ukrainian Museum of Contemporary Art/UMCA. Модерувала розмову Оксана Довгополова. Розмова йшла про етичність зображення людей в горі, про художнє та документальне зображення мертвих, про мистецьке документування війни.
Лариса Денисенко висловила тези, дуже важливі для спілкування із людьми, які пережили особисті трагедії. Бо на на тлі того, що війна порушила кордони нашої держави мають через цікавість до чужого горя, яка часто стає концентрованою в обговоренні у соцмережах, і це теж порушує приватні кордони.
“Не привноси своє, розповідаючи. Відтворюй чужу історію дуже обережно. Бо люди, які пережили горе, ширші ніж пережите”, – впевнена правозахисниця. І, згадуючи публічність, яку мало прощання із загиблим командиром спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі» Дмитром Коцюбайлом – для рідних та родини, пояснила своє ставлення до обговорення, що заполонило соцмережі: “Не треба… залізати під жалобну сукню вдови”…
І ще важлива теза: переживаючи трагедію сьогодні, ми саємо усвідомлювати, що не горе маж формувати нашу уяву про себе умовним завтра.
Тому, хоча “їз своїм майбутнім ти не можеш працювати”, не треба вважати. що сьогоднішній гострий стан буде таким завтра. А “для того, щоб людина подумала та відрефлексувала пережите, дуже допомагає мистецтво. Мистецтво дає змогу зрозуміти, що з тобою може бути, тож, дивись – та думай про це”.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
Більше читайте на сайті Українського кризового медіа-центру: https://uacrisis.org/uk/ty-yak-myttsi-i-art-menedzhery-prodovzhuyut-poshuk-vidpovidi
Послухати розмову можна за посиланням
