Виставка «Війна. Оріхівський напрямок» почала роботу в Запорізькому обласному художньому музеї у перший день жовтня, у Свято Покрови Пресвятої Богородиці, в День захисників та захисниць України та День Українського козацтва. 
Всі ці свята сплелися в експозиції, яка стала п‘ятою у співпраці учасника бойових дій на Сході України у 2015-2022 роках Володимира Гордійченка та художнього музею. Представлено понад сто робіт в різній техніці, які створені впродовж 2022-2025 років. Кураторка експозиції – Ольга Дворна.
Виставка присвячена побратимам, з якими разом Володимир Гордійченко воював на Донецькому та Харківському напрямках.
Творчо оформлені військові прапори зберігають військову символіку, вірші та важливі слова діячів української культури (ось де філософія та філологія згодилися!). Прапори зберігають найважливіші спогади – підписи побратимів, з якими разом боронили Україну. Хтось із них і зараз на фронті, захищають Україну.
Представлені на виставці макети військової техніки, з якою безпосередньо мав справи старший навідник самоїідної артилерійської установки 2С1 Володимир Гордійченко. Є вирізаний з кам’яної солі макет БМ21 Град (місто Соледар, нині окуповане ворогом).
Є й макети історичних гармат, виконані з чавуна і бронзи – часів запорізького козацтва.
Над експозицією вишіє ікона – Козацька Покрова, написана на військовому пікселі.
Є й портрет генерала Валерія Залужного у тій же техніці.
Студентстське братство: “Ми знайомі… 48 років”
Володимир Гордійченко народився третього липня 1962 року в селі Юрківці Оріхівського району Запорізької області. Першою освітою обрав українську філологію в Запорізькому педагогічному інституті, який згодом став Національним університетом. І вже тоді талановитий студент своїми численними захопленнями справжню групу підтримки.
Ця дружня компанія, що дивується тому, як давно трапилася перша зустріч на студентській лаві, щиро дивується також невтомним пошукам Володимира, радості, з якою він займається творчістю попри всі випробування часів української незалежності.
Ось що говорили, згадували однокурсники на відкритті виставки.
“Ми сидимо поруч, чаюємо – а він нас замальовує, і ми сміємося, які ми кумедні на малюнках! [Володимир Гордійченко береже цей безцінний архів, – авт.] А це ж все була його наука. І ми нині дивуємося тому, скільки він, такий тендітний, усього створив.
Мабуть, найголовніше в людині – це голос, тобто живе слово, “єдиная зброє” за Лесею Українкою, важливі руки-ноги. І нині ми дивимося та дивуємося: скільки ці Володіни руки зробили, скільки намалювали… [скільки воєнних доріг пройшли!!! – авт.]
Техніка, штучний інтелект – не надійні, будь-коли щось може зламатися чи підвести.
А Володіна рука, яка це все намалювала, думки, які він вклав у роботи, – це вічне”…
“Що ця рука намалювала…”
Володимир закінчив декілька вишів – до диплома філолога доклав дипломи історика, філософа. Отримав й художню освіту.
Викладав у школі та в Запорізькій політехніці…
До війська вирушив у 2015-му, за своїми студентами, “не міг спокійно бачити, як молодь йде на війну та гине…” – розповідав він мені.
Як свідок часткової окупації Запорізької області, малює оборону українськими військовими Оріхівського напрямку. Правдиво передає умови та реалії життя та побуту військових. Має галерею портретів побратимів – кожен з підписом та коментарем, які може розгорнути у докладну розповідь. Варто б зробити книгу про це? Наразі, займаючись художньою роботою, у художника на це не вистачає часу.
Літопис російського варварства на рідній землі
Та не раз відвідуючи рідну Юрківку, Володимир бачив, на що перетворює рідні місця війна. На очах ворог руйнує родинне житло, школи, церкви, пам’ятки культури, мости, спогади дитинства.
Близькі люди, односельці, мешканці прифронтових Комишувахи, Юрківки, Таврійського, Преображенки, Малої Токмачки, до самого Оріхова, покидають свої села, залишаючи рідні місця, батьківські могили, все в руїнах.
Про змальоване Володимир Гордійченко розповідав мені напередодні відкриття виставки. Наразі, до речі, поспілкуватися з художником можна буде під час творчих зустрічей: про цю можливість повідомлятиме художній музей, та й ми нагадаємо.
“Мені не довелося бути на Оріхівському напрямку весною 2022-го. Ми тоді захищали Харків”, – каже Володимир. Та демобілізувавшись влітку того ж року, художник створив багато реалістичних замальовок та картин, рідних пейзажів, пошматованих війною.
“Ось рідна Оріхівщина… Оріхів минулорічний, літо 2024-го. Руйнування Будинку культури, а це пам’ятка архітектури та історії. Маю креслення, бо писав статтю про цю будівлю”, – розповідає Володимир Гордійченко.
Рідна Юрківка. Дах батьківської хати посеред дерев. І страшна яма від прильоту фосфорного боєприпасу: “він пропалює землю так глибоко, що палкою дня не дістанеш”, – коментує Володимир.
Ось змальовано обстріл села, і сестра біжить дорогою до евакуаційного автобусу. І поле поруч горить. Й очерет палає біля річки.
“Рідна школа моя” , – це Юрківська середня школа, де вчився автор. Спортзал зруйнований, на друзки, місцеві жителі лопатами засипали яму, що утворилася після прильоту. Ще поруч будівля, на той час вціліла: столова, актова зала…
Ось поле рідне, запорізьке… Оріхівський район, селище Таврійське, школа…
А ось жінка з Малої Токмачки, з вузликами біля розбитої своєї хати. Збирається евакуюватися. “Я думаю, вона себе пізнає, коли побачить…” – сподівається автор.
Й бойові умови, в яких і наразі перебувають наші бійці, є на роботах Володимира: “Лісу вже нема, вигорів увесь… А це хлопці наші – осінню, в бліндажі, ноги в багні, в муляці. Бо це ж глина розмокла від дощів, – і додає, як суто сільська людина. – Соломи туди кинь, у глиняну багнюку, й можна вальки робить”…
Так, робити вальки й будувати новий дім…
Зруйнована Політехніка
Заступник директора Музею історії технічного прогресу Запорізької політехніки та викладач Володимир Чоп
згадує, що Володимир Гордійченко пропрацював у цьому виші більше 20-ти років. Й виставки там мав у музейному просторі політехніки.
“Як він не заспокоїться, таке було життя складне,.. – дивується колега. – Як життя нині нас випробовує, а він постійно щось робить та видає! Та ніколи він не заспокоїться! Дякуємо тобі!” – говорить у захваті Володимир Чоп.
А Володимир Гордійченко коментує мені роботу літа 2025 року: “Ось пошкоджена російським прильотом будівля Політехніки, моє робоче місце. написана з того вікна, що було вибите…”
І я розумію, що рама зроблена з того вікна! Оце так творчість! “Це Політехника ззовні, я ще буду малювати зсередини…” – каже художник.
Ось така творча філософія.
І відчувши це, свій вірш прочитала митцю запорізька поетка Віра Шмига:
Філософ він. Все прагнув глибини.
І жив на крилах бідного вертепу.
Він той художник, що добув з війни
Яскраві барви гомінкого степу.
Де брудом день, і де в калюжі небо,
І чи живе в догоду цій добі –
Він знав, хоч не вважав, що знати треба,
Любив розлоге небо у собі.
В музеї зброя, вибухи на фото,
І страх, і відчай… Не знайдеться слів.
І зовсім поруч, дивно так, навпроти
Пейзажі найяскравіших степів.
***
Оплески митцям пролунали щасливі та щирі.
Ось так війна формує те гартує українську націю.
Виставка працюватиме до кінця жовтня.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА та авторки
