Анастасія з Бердянська викарбувана на пам’ятній монеті. Під час руху авто вона жбурляє коктейль Молотова у російську військову техніку. Сюжет для ескізу монети заснований на реальних подіях. Відео з окупованого міста у Запорізькій області у перші дні повномасштабного вторгнення стало вірусним. На Анастасію та її чоловіка, який був за кермом машини, росіяни оголосили полювання. Майже два місяці подружжя, яке було осередком опору, переховувалося у захопленому Бердянську, поки змогли вибратися з окупації. Про рецепт коктейля, опір бердянців і пам’ятну монету – інтерв’ю Анастасії Суспільному.
Як жителі Бердяська готувались зустрічати російські війська?
Я пам’ятаю жінку на Мелітопольському шосе, яка стояла з плакатом «Я не чекаю вас тут, росіяни! Йдіть геть!». Дуже багато було хлопців. Ми були не одні такі, які були проти. Багато людей виходили в перші дні. На мітингах люди говорили: «Ми не хочемо тут росіян! Ми вас тут не чекаємо! Нам добре з Україною, нам добре у нашому місті, йдіть геть!». Але потім, коли почали хапати людей і катувати, вдиратися вночі… Я пам’ятаю, четверта-п’ята година ранку, коли ти просто лежиш і думаєш, прийдуть до тебе чи ні. Це жах.
Чому ви не виїхали, а вирішили залишитись?
Як можна покинути рідне місто? Хто ж залишиться, хто його буде захищати?! Ми до останнього не хотіли з чоловіком їхати. Коли прийшли росіяни, треба було щось робити, чинити спротив. Щоб вони не думали, що вони тут бажані гості, нехай забираються з нашого міста. Ми хотіли дати їм зрозуміти… Але знаєте, коли вже в березні всі наші данні, де ми живемо, наші номери телефонів, паспортні дані — все злили у групу у Telegram-каналі. Нам тоді сказали: якщо ви не виїдете зараз, то вже не виїдете. Є наказ вас просто вбити.
Є відео, як ви кидаєте коктейль Молотова у російський БТР. Розкажіть про той день.
Перед тим ми їздили машиною з українським прапором по місту, зіткнулися з російським БТРом. І я кажу чоловіку: «Слухай, що робити, немає чим їх палити! Поїхали щось брати: бензин, мастило». Ще хлопці з нами, у нас пляшки були, і ми за 10 хвилин накалатали сім-десять, не пам’ятаю точно, коктейлів. Я в житті ніколи такого не робила, я не знала, як воно робиться. Я не скажу, що я прямо багато зробила — він не згорів ущент. Але люди, які подивилися відео… Я згодом, коли потрапила на підконтрольну Україні територію, зустрілася з одним волонтером з Миколаєва. І він сказав: “Знаєте, мене надихнуло ваше відео і я пішов робити більше”. Я маю надію, що він був не один такий. Що те, що я зробила, показало людям, що не треба боятися, не важливо — ти дівчина чи чоловік.
Після вашого полювання на російську техніку почалося полювання на вас. Де ви переховувались у маленькому місті?
Ми за день, бувало, по дві-три локації міняли. І багато хто відмовляв нам. Ми просилися, і всі знали, що ми зробили — люди боялися. А згодом виявилося, що вони взагалі не “за нас” були. Ми виходили з дому, тільки коли темно було — з умовного дому.
Як ви змогли вибиратися з Бердянська?
Вони нас дуже шукали, пеленгували наші телефони, ми картки одразу дістали. Нам говорили: «Ховайтесь, де можете, вас шукають усюди!». Я не знаю, як ми виїхали, це було диво, справжнє диво. Це було наступного дня після Великодня. Нам сказали, що ми в чорному списку на Василівці, і тому через Василівку нам неможна їхати. Тому ми поїхали через Пологи. Якимись шляхами, селами… Я скільки живу і скільки їздила до Запоріжжя, таких доріг не знала. Ми взяли з собою з Маріуполя двох жінок з дітьми. І окупанти так довго придивлялись до нас. Один питає: “Щось є поїсти? Хліб? Сигарети?”. У відповідь: «Для вас нічого! Нічого немає!». Отак я і проїхала. Але на передостанньому блокпосту чоловіка мого зупинили, один з ДНРівців сказав: «Ми його забираємо, він далі не їде». Я почала питати, чому це, але той все одно казав, що ні. Тоді я сказала: “Давай підемо до командира”. Коли говорили з командиром, я знову: “Дивіться, він же не військовий”. Щоб ви розуміли, ми на чоловіка окуляри якісь вдягли, якусь кепку знайшли, одяг такий… специфічний. І в той момент я думала, якщо його зараз тут затримають, то і я тут залишусь. Мабуть, це кінець нашої історії. І в цей момент командир каже: «Та ти що?! Ти ж бачиш, що він не азовець!». Вони реально тоді всюди шукали Азов. Отак ми проїхали. Виїхали десь о 7:00 з Бердянська і приїхали близько 21:00 у Запоріжжя.
*
Фото з архіву Анастасії
