Недавнє свято пророка Іллі 2 серпня підштовхнуло відкрити матеріали з дослідження одного із цікавезних об’єктів Запорізького краю – Іллінської церкви села Тернівка Вільнянського району. Останній раз ми побували там ще до повномасштабної війни. Разом із спеціалістами Запорізького центру охорони спадщини готували документи на надання церкві статусу пам’ятки історії та архітектури. А нині співучасник подорожі, головний спеціаліст Центру Ілля Барков – на передовій, на війні. Що триває і за збеження нашої історичної спадщини також.
Пошук авторства розписів церкви, який тривав з 2017 року, дав низку публікацій у фахових журналах Києва та Запоріжжя. Та багато фактів залишилося неопублікованими. В історії церкви відіграли свою роль люди, чиї імена виникли із небуття під час пошукової роботи або були доповнені біографічними подробицями.
Церква була збудована у 1904 році коштом місцевого землевласника Іллі Олексійовича Протопопова, про що повідомляло видання “Екатеринославские епархиальные ведомости” №6 від 21 лютого 1905 року, де у рапорті від 30 грудня 1904 року заявлено “объ открытии при вновь устроенной церкви самостоятельного прихода с причтомъ… и объ испрошении Высочайшего соизволения на укрепление за церковью 33 десятин полевой и 2 дес. усадебной земли, отводимой крестьянами той же деревни для довольствия причта”.
Потомствений дворянин Ілля Протопопов помер 20 серпня 1909 р. у віці 82 роки від паралічу серця та, як благодійник, був похований “в ограде Ильинской церкви”, запис зробив священик Федір Строцев. Могила Іллі Протопопова була накрита пам’ятною плитою.
Другий благодійник Іллінської церкви, коштом якого були після 1910 року виконані внутрішні розписи, Петро Олександрович Головачов, помер у віці 67-ми років від “сердечной болезни” 31 серпня 1916 року, похований на приходському цвинтарі. Запис про смерть Головачова зробив священик Тихон Грабарєв. А за революційними подіями згодом у метричних книгах Іллінської церкви з’явились записи про наглу смерть священика та багатьох жителів Тернівки…
Дослідження встановлення авторства розписів тернівської церкви були надруковані у «Музейному віснику» за 2017 р., стор. 125-137. Біографія художника Володимира Дмитровича Соніна [1852-1942], настоятеля іконописної школи Києво-Печерської лаври у 1906-1910 рр., за цей час доповнена новими фактами.
По-перше, за цей час знайдені документи щодо художньої освіти, яку Володимир Сонін здобув уже у зрілому віці.
Так, у фондах заповідника «Києво-Печерська Лавра» [далі – НКПІКЗ] зберігається оригінал свідоцтва, виданого “Владимиру Дмитриевичу Сонину в том, что он обучался рисованию и живописи в Киевской рисовальной школе, каковую окончил в 1893 году”.. А також свідоцтво Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі про надання Володимиру Соніну права викладати малювання у середніх учбових закладах, датоване 7 травня 1901 р.
До того ж, були виявлені принаймні назви робіт, висланих художником до Академії: “домашние работы масляными красками, Natur Mort, Ангел и Зимний этюд, – карандашом рисунок девочки” – з листа до Академії Володимира Соніна. Ці чотири згадані роботи так і не повернулись до Києва. Переписка з Канцелярією Академії, а також «Ходатайство о разрешении представить работы и держать экзамен на звание преподавателя рисования» знайдені у Санкт-Петербурзі представниками французької гілки нащадків художника. До Франції під час революції емігрував із родиною син художника, Микола [“Ніколя”] Володимирович Сонін. Є в документах, що зберігаються у Санкт-Петербурзькому архіві і тогочасна київська адреса художника: “ул.Никольская, 4”
Пізніше, у 1928 році, Володимир Сонін знайшов спосіб переслати сину Миколі до Франції невеличку посилку: виконані пастеллю автопортрет, портрет дружини Ірини Діонісьєвни Соніної-Шеляговської та малюнок Святого Гавриїла [у Франції його називають Габріелем, для якої роботи виконаний цей ескіз, встановити неможливо]. Ці роботи зберігаються в родині Тома Готрона, який є праправнуком художника та правнуком його сина Миколи Володимировича Соніна.
Згадки про існуючі та втрачені роботи надважливі, бо попри постійну роботу Володимира Соніна у релігійному напрямку – “роспись Георгиевской церкви в Киеве в 1896 г., роспись храма Аскольдовой могилы в Киеве в 1899 г., роспись главных ворот Киево-Печерской лавры в 1905 г.”, великої кількості ікон, виконаних одноосібно та разом з учнями під час роботи в іконописній школі Києво-Печерської Лаври, спадок художника кількісно дуже невеликий. У фондах НКПІКЗ зберігаються документи щодо життя та діяльності Володимира Дмитровича Соніна. А також 25 живописних та 17 графічних творів Соніна, придбаних та подарованих московської гілкою нащадків художника у 1971-му та 1981 роках.. Від «Портрету дочки художника» 1906 р. до останньої датованої роботи – «Портрету І.Д. Шеляговської-Сониної, дружини художника», 1937 р.
Невідома доля картини, виставленої на аукціон у 2019 р. власником із Київської області, на якій, ймовірно, зображена донька художника Зінаїда. Володимир Сонін із дружиною переїхав до Москви у 1938 році, як пізніше виявилось, у зв’язку з переслідуванням через наявність у родині родичів-емігрантів [тоді ж був заарештований онук художника, Борис Петрович Жежерін [1912-2006]]. Та, можливо, що неабияка кількість робіт Соніна залишилась у Києві, де він жив на Пріорці [за спогадами, які залишив сам художник, його онук, Борис Жежерін, відомий український архітектор].
Щодо важливої у монументальному спадку Володимира Соніна Іллінської церкви, розписи були виконані не пізніше 1916 року [через смерть нового власника Тернівки Петра Головачова, замовника робіт]. Дозвільні документи, за якими були виконані розписи, а також свідоцтва перебігу подій зберігаються у ЦДІАК України, ескізи розписів – у фондах НКПІКЗ.
Опис Іллінської церкви як споруди та факти щодо діяльності за 1917 рік знаходимо у кліровій відомості, яку заповнив священик Тихон Грабарєв: церква с. Тернівка Олександрівського повіту Єкатеринославської губернії “каменная с такою же в одной связи колокольней. Ограда вокруг церкви каменная с железной решеткой между столбов. Кладбище расположено внутри села, окопано рвом и содержится в должном порядке.
…при церкви имеется два постоянных сторожа.
Престол в ней один, в честь пророка Илии. Утварью церковь снабжена достаточно. По штату при ней положены священник и псаломщик. Жалование положено из казны 100 р. в год на причт.
Кружечных доходов за 1917-й год получено 328 р. 63 коп.
Земли при церкви состоит усадебной вместе с погостом церковным 2 дес., пахотной 42 дес.
Качество церковной земли: чернозем.
Средний доход ею приносимый 200 р. в год.
Дома для священно и церковно-служителей на церковной усадебной земле вблизи церкви построены тщанием… помещика и прихожан и являются собственностью церкви.
…Опись церковного имущества заведена с 1904 г., хранится в целости, проверена в 1917 г. …Копии метрических книг хранятся в целости с 1906 г.
Исповедные росписи хранятся в целости с 1906 г.
…В церковной библиотеке находится книг для чтения предназначенных 60 томов.
Церковные деньги в целости за ключем церк. старосты и печатию церковною. Неподвижной суммы состоит в кредитных учреждениях Ек. Отд. Гос. банка. и сбер. кассе 762 р. 79 коп., а билеты находятся в целости.
…При церкви состоит старостою церковным мест. гражданин Евсей Авксент. Иванов, который должность свою проходит с 25 марта 1915 г..
Преосвященный последний раз посетил приход в 1916 г..”
Цей документ за підписом священика Іллінської церкви Тихона Грабарєва демонструє стабільний фінансовий та матеріальний стан релігійної установи навіть у неспокійний у політичному сенсі 1917 рік.
Ось і підтвердження страхітливих часів: священик Тихон Грабарєв загинув разом із сином влітку 1918 року. У метричній книзі про смерть записи від 17 грудня 1918 року зробив священик Михайло Татарчевський: “Села Терновки Ново-Гуполовской волости Александровского уезда Екатеринославской губернии Св. Ильинской церкви священник о. Тихонъ Евдокимовъ Грабаревъ. Возраст – 50 лет. Причина смерти – убит. Села Терновки сын священника Тихона Грабарева Николай Тихонов. Возраст – 19 лет. Причина смерти – убит”…
“Погребены по предложению От. Благочинного 1-го округа Алекс. …И по отношению семьи от 16 авг. с/г … на месте их зарытия”. Тобто, поховати біля церкви їх заборонили.
Запорізький історик, знавець історії церкви Валерій Стойчев припускає, що Тихон Грабарєв із сином могли бути заручниками грабіжників церкви. Хто ж це міг бути? Якого кольору? Білі, червоні, чорні? Намагання все списати на український визвольний рух, як на винних у всьому за радянської влади «буржуазних націоналістів», не має сенсу в нинішні часи.
За документами 1913 року Тихон Грабарєв був вдівець, мав четверо дітей. Під час роботи виявилось, що мав він і другий шлюб, і нащадків, які шукали відомостей про його долю.
“Мой дедушка Грабарев Леонид Тихонович указал дату рождения своего отца в автобиографии: 13.08.1869 г. О том, что он был священником, узнали уже после смерти дедушки… Прабабушку звали Дарья Филипповна. У всех дедушкиных братьев и сестры место рождения Новомосковск”, – написала мені правнучка священика, киянка Тетяна Кучаковська.
Вона надала імена трьох старших дітей, з якими Тихон приїхав до Тернівки, за сімейними згадками, також із Новомосковську, – “Антонина, Леонилла, Николай” – їх повідомив Тетяні нинішній настоятель Іллінської церкви.
Відтворення подій 1918 року привела до цікавої знахідки – Тернівка згадується у спогадах Нестора Івановича Махна. Наведемо цитату, скорочено:
“Глава III. ДЕРЕВНЯ ТЕРНОВКА И ЗАГОВОР УБИТЬ МЕНЯ
В деревне Терновке [она же Протопопово] я поселился у своего дяди, брата моей матери, Исидора Передерия под видом родственника, по профессии учителя из Матвеево-Курганской волости Таганрогского округа, по имени Иван Яковлевич Шепель. Документ на это имя был сделан мне раньше по моей просьбе Затонским, известным украинским большевиком.
Родственники мои пустили по деревне слух, что я летом совершенно свободен и приехал к ним на все лето с целью уйти подальше от прифронтового шума и неурядиц. …жил я на окраине деревушки и мало кому показывался на глаза, что тоже содействовало тому, чтобы не вызывать у населения лишних толков.
Но вот сын моего дяди, так сказать, настоящий хозяин дома, умер.
Это заставило меня оставить квартиру стариков и перебраться в другую семью родственников, живших почти в центре деревушки. Здесь чаще всего появлялись немецко-гетманские карательные отряды, что принуждало меня иногда днем быстро уходить из деревни, прятаться в поле, в лесных посадках или в кукурузах и возвращаться домой по ночам.
Такая моя жизнь скоро показалась странной крестьянской молодежи, так или иначе участвовавшей в революции. Эта молодежь взяла меня под подозрение. Она пыталась узнать от моих родственников, в чем дело, кто я такой, почему только по ночам показываюсь на деревне? Но не получив, видимо, удовлетворительных ответов, молодежь решила, что я – тайный гетманский шпион.
Около недели молодежь эта собиралась по соседству с моей квартирой и обсуждала, как я после узнал, вопрос, как поступить, чтобы избавиться от меня.
Я же, ничего не подозревая, продолжал временами ходить в ночное время от одного сына или племянника моего дяди к другому и этим самым еще более навлекал на себя подозрения теперь уже и со стороны многих пожилых крестьян. Я не знал, что жители деревни давно уже усиленно расспрашивали обо мне моих родственников.
…И вот в один из воскресных дней крестьянская молодежь собирает между собой деньги, покупает пива и самогону и устраивает все там же, по соседству с моей квартирой, “пирушку” с целью затянуть ее до поздней ночи, а затем силою схватить меня, вывезти в поле, убить и бесследно зарыть в землю.
…Итак, эти люди приготовились. Среди них был сын моего двоюродного брата, то есть мой племянник. Однако решившая убить меня молодежь ничего не поведала ему о своем решении. Теперь же кое-кто из собравшихся, подпив немного, начали добиваться от моего племянника, кто я такой и почему он никогда не приведет меня к ним: они хотели бы, дескать, со мною познакомиться.
Мой племянник долго отговаривался, но в конце концов согласился с ними и пришел за мною.
Я был свободен и охотно принял приглашение. …Я решил организовывать силы для задуманного повстанческого авангарда отсюда. И я пошел.
Собрание имело место через улицу от моей квартиры во дворе, в большом крестьянском сарае. Посреди сарая стоял большой низкий стол. Вокруг него сидела молодежь. А сбоку, прямо на застланной рядном земле, по-цыгански сидели крестьяне постарше, лет по 30-40. Первые выпивали и пели песни о крестьянской доле. Вторые играли в карты, в распространенную у нас на Украине в зимнее время по деревням игру, в так называемую “арбу”.
Mоe появление в сарае кое-кого смутило, но кое-кого явно обрадовало. Почему, я еще не знал, но заметил. В сарае становилось уже темно.
…Меня попросили сесть и поиграть с ними в карты. Я …сделал им в сжатых выражениях пояснение о том, что момент теперь такой тяжелый для крестьян и рабочих, что этим труженикам есть о чем подумать несравненно более серьезном, чем картежная игра.
Пока я им это говорил, молодежь слушала внимательно. Люди же постарше, я заметил, подталкивали друг друга под бока, подмигивали глазами и каждый себе под нос посмеивался. Однако я на это не обратил особенного внимания. Разговор на эту тему меня втягивал все более в роль пропагандиста. Я вообразил себе тут же, что из этой молодежи можно создать солидный по количеству кружок, а из кружка выбрать более стойких людей и создать боевую группу для начальной деятельности в целях поднятия всей трудовой крестьянской массы против контрреволюции. Я увлекся своей речью и не заметил, как молодежь вся насторожилась, как игроки в карты бросили свою игру, прекратили свой глупо-злобный смех и тоже, одни сидя, другие вставши и стоя, повернулись ко мне и слушали меня с разинутыми ртами.
А когда я, кончая, заговорил о непрошеных властелинах – гетмане и немецко-австрийском юнкерстве, об установленной ими черной реакции над жизнью трудящихся вообще и крестьян в особенности, причем особенно ярко рассказал о том, как власть поступает с крестьянами в тех районах Украины, где крестьяне отобрали у помещиков и кулаков землю, живой и мертвый инвентарь; когда я упомянул о том, что в этих районах крестьян вешали на телеграфных столбах, расстреливали мужей и отцов на глазах жен и детей с целью запугать все трудовое население, молодежь не выдержала. Многие повскакали с мест и начали кричать, что “у нас знают только играть в карты!..”.
…чуть не каждый, не зная даже сами для чего, подходили ко мне и, дружески улыбаясь, ничего не говоря или произнося что-то расчувствованно-подавленным голосом, пожимали мне руку.
А затем двое из них, …[это были Коробка и А. Ермократьев] отвели меня в угол сарая, приподняли лежавшую здесь кучу одежды и, отбросив ее в сторону, сказали мне:
– Смотри, товарищ!
Я посмотрел. То была куча “обрезов”, винтовок, револьверов, шашек и штыков.
– Это оружие, – продолжали они мне пояснять, – добыто нами в рядах красногвардейцев весною. Оно приготовлено против тебя, товарищ. Мы думали, что ты шпион. И решили сегодня ночью схватить тебя, вывезти в поле и там рубить тебя по кусочкам, чтобы выпытать, кто ты, а затем добить и зарыть в землю…
Сперва я слушал их спокойно. Но под конец не выдержал. По моему телу пробежала дрожь и тотчас сменилась жаром. Минуту-две я волновался до крайности. А когда преодолел это волнение, я спросил их:
– Чем же все-таки я навлек на себя такое подозрение?
Все они уклонились от прямого ответа.
– Теперь, когда мы услыхали твою речь, – уверяли они меня, – у нас этого подозрения уже нет. Мы только жалеем, что твои родственники были настолько глупы, что боялись сказать нам правду о тебе. Мы могли сегодня ночью убить тебя, товарищ, как шпиона…
*
В скором времени я написал прокламацию к крестьянам этой же деревни и расклеил ее возле сельского управления перед сельским сходом. Ее читала почти вся деревня. …отношение крестьян деревни Терновки к гетману и гетманщине, с одной стороны, и к революционной прокламации – с другой, мeня радовало, и я старался подойти к ним ближе.
Теперь я начал вести между ними собеседования более положительного характера и организовал из них боевую группу. В задачу ее должно было входить не только группирование вокруг себя крестьян, чтобы в нужный момент не отстать от других волостей и восстать против гетманщины и немецко-австрийского хозяйничанья в стране, но и беспрерывные нападения теперь же, до момента восстания на помещичьи усадьбы, на немецко-австрийские военные транспорты, на державную варту и т. п.
…Я проводил собеседования. Советовал терновцам не прибегать к вооруженным действиям, не взвесив их цели всесторонне и не сговорившись с Гуляйполем, где есть силы и оружие и где выработан определенный план согласования действий крестьян и рабочих широкого района.
…Окружавшая меня крестьянская среда к этому действию была уже подготовлена. Поэтому я, не задумываясь, сразу же толкнул ее на путь вооруженных нападений на помещичьи имения и кулацкие хутора с целью разгона из этих контрреволюционных гнезд всех группировавшихся в них бездельников, разного ранга хозяйчиков и охраны.
Лозунг наш был “Смерть всем, силою немецко-австрийско-гайдамацкого штыка дерзнувшим отымать у крестьян и рабочих революционные завоевания”. Этот лозунг воодушевлял крестьян. Они запрягали лошадей в брички и, невзирая на недостаток в огнестрельном вооружении, бросались на помещиков и кулаков, на разъезжавшие по району немецко-австрийские и гайдамацкие отряды и сражались с ними.
…Так крестьяне терновского района под моим руководством входили в роль суровых мстителей всем тем, кто были повинны перед трудящимися за казнь над революцией. Роль, по преданиям буржуазной и социал-демократической морали, не из благородных. Тем не менее крестьяне ее на себя взяли. А я всем, чем мог, помогал им в этой роли. Ибо я хорошо видел гнусную роль буржуазии по отношению к крестьянам и рабочим, по отношению к их правам на свободу и независимость от власти помещика, заводчика и их наемного слуги-государства. …Таким образом созданная мною терновская инициативная крестьянская группа повстанцев для организации в этом районе восстания была окончательно сформирована. Тайно она поддерживалась в своей деятельности широким трудовым населением.
…И в Славгороде, и в Ново-Гупаловке я с помощью товарищей крестьян из деревни Терновки организовал инициативные крестьянские повстанческие группы. Я не успел, однако, повести их вооруженными против помещиков и немецко-гетманских властей. Я как-то быстро был заподозрен агентами гетманской державной варты”.
[Нестор Махно. Воспоминания. УКРАИНСКАЯ РЕВОЛЮЦИЯ [июль-декабрь 1918 года]
У метричній книзі с.Тернівка за 1918 р. можна знайти підтвердження деяких фактів та зробити реконструкцію родини Ісидора Матвійовича Передерія – рідного брата матері Нестора Махна Євдокії.
Як відомо, Нестор Махно народився у Гуляйполі 21 жовтня 1889 року в родині Івана Родіоновича Махна. Коли Несторові не виповнилося ще й року, помер батько. Його мати Євдокія Матвіївна Передерій почувалася у великій матеріальній скруті з п’ятьма синами: Карпом, Савою, Григорієм, Омеляном та найменшим Нестором.
Згаданий у тексті двоюрідний брат Нестора Василій Ісидорович Передерій помер у віці 45 років 22 травня 1918 р. Його рідний брат Тихон Ісидорович Передерій помер у віці 36 років 12 липня 1918 р. На два роки раніше помер брат Михайло Ісидорович Передерій – у віці 40 років 7 грудня 1916 р. Можна відзначити велику кількість дитячих смертей у родинах братів Нестора Махна.
А 14 жовтня 1921 р. у віці 77-ми років помер дядько нестора Махна Ісидор Матвійович Передерій – від старості. Всі вони були поховані на церковно-приходському цвинтарі с.Тернівка. Цвинтар та могили не збереглися.
Родини Єрмократьєвих [як дворянського, так і селянського походження] також мешкали у Тернівці. Існує непідтверджена інформація, що один із представників дворянського роду управляв маєтком Іллі Протопопова [після смерті останнього – Петра Головачова] та був вбитий при пограбуванні будинку.
Тож знаходимо відомості про наглу смерть представників дворянського роду Єрмократьєвих: у віці 57 років 31 березня 1917 року помер “приписанный к Петрово-Свистуновской волости гражданин Моисей Трофимов Ермократьев… от разрыва сердца”. А 14 травня 1919 року був убитий 45-річний “приписанный к Петрово-Свистуновской волости гражданин Иоанн Трофимов Ермократьев”. Після революції 1917 року метричні книги всіх жителів називають громадянами без примітки про походження.
Окрім згаданих вище спогадів Нестора Махна, революційно налаштований нащадок роду Єрмократьєвих згадується у книзі Валерія Волковинського:
“…неподалік Гуляйполя, де діяв загін Єрмократьєва, розсіяний австрійськими військами. Махно приєднав деморалізованих повстанців до свого загону. Через день, коли він здобув перемогу над австрійцями, новачки одностайно визнали його за ватажка, а Єрмократьєв залишився в загоні рядовим бійцем. Потім він часто розповідав Махнові, що походив із збіднілого дворянського роду. Нестор не вірив цьому доти, поки Єрмократьєв у 1919 році не перекинувся на бік Денікіна, за що й був розстріляний махновцями”. [Валерій Волковинський . Нестор Махно: легенда і реальність. ПРОВОДИР ПОВСТАЛОГО СЕЛЯНСТВА]
Наведу розповідь тернівського жителя Василя Чорного, 1930 р.н., записану автором під час краєзнавчих розвідок: “Він наш [Махно], корінний… Він тут лупився! …Там, нанизу, де Передерії, його дядько жив. Нема вже з тих нікого… Оце, Вітька жив Передерій, помер, Маруся осталась. Ти можеш подивитись на його фотографію, він там сфотографований маненьким…” [на жаль, ані родини, ані фото знайти не вдалося. – авт.]
Як обставини того часу наведу наказ червоного командира Михайла Фрунзе, якого називали диктатором України: “Всех пеших и конных махновцев расстреливать на месте пленения. Большая сеть губернии находится в сфере действий и влияния махновцев. Таково положение в районе Гуляйпольском, Ореховском и почти по всему Александровскому уезду, где рассыпаны штабы Махно. Эти штабы рассылают агитаторов, разгоняют ревкомы, организуя вместо них Вольные Советы, запрещают населению исполнять “продразверстку” и снабжать красные части, вербуют добровольцев в партизанские отряды…”
Навіть підтримка Червоної армії та спільні дії на фронті не врятувала тисячі махновців від подальшої розплати.
Церква ж зазнала нищення у 1933-34 році. Зламали дзвінницю, купол, згадував Василь Чорний: “Трактором тягли його, та й стягли. Дзвін стояв там, де намальоване пекло, де чорти топляться. Дзвін упав у середину церкви, там підлога прогнута трошки.
Цинк з даху церкви забрали – робили з нього відра та тазіки.
А самого хазяїна Протопопа – він був похований справа біля церкви – витягли з могили та викинули на скотомогильник… Ну це по-свинськи поступили… з мертвим чоловіком…”
Плита, яка була встановлена на могилі благодійника церкви Іллі Протопопова, деякий час стояла дибки біля церкви. Потім, за згадками селян, була ганком для входу до школи… А згодом, за розповіддю місцевого жителя Бабариги, ім’я якого забулося, на жаль, – була вивезена для монтажу пам’ятника загиблим радянським воїнам під час переправи через Дніпро восени 1943 року. Плиту тягли декілька кілометрів грунтовою дорогою, написи намагалися обдерти. Тому прочитати було складно. Але ж, були розібрані два слова, які показали, що не лише над похованням Протопопова знущалась радянська влада. Плиту зробили основою пам’ятнику, і нам ледь вдалося розібрати, що похована під плитою “Волконская”, рік смерті 1979-й. Розорення цвинтаря при церкві тривало декілька років, плити розтягли по подвір’ях. На сільському сміттєзвалищі у той же день, коли експедицією у складі автора та тернівчан Леоніда Фащевського і Бабариги [ім’я забулось] була віднайдена плита з могили Волконської, знайшли плиту з могили “Александра Павловича Герасимова”, роки життя: 1855-1895…
Щодо церкви, в ній після наруги зробили сільський клуб, стінні розписи покрили білилами, замість іконостасу встановили малюнок колгоспниці та робітника [згадується плакат «Сіяч», який малював Остап Бендер]…
У часи окупації, з 1941 року, церкву відкрили. Не всі місцеві жителі втратили на той час звичку жити за церковними канонами. Служив у ті часи священик Василь Іванович Федосов, 1872 року народження. Він протримався на цьому місці за часів недовгої лояльності радянської влади до релігії – до 1959 року. Хоча ця «деяка лояльність» як компроміс за окупаційні часи, коли церква стала підтримкою населення, була дуже складною для духовенства.
Наведу документи.
У 1944 році Іллінська церква була зареєстрована “в уполномоченного по делам русской православной церкви в Запорожской области Завгороднего”.
Наведений склад членів церковної ради та хористів. У списку членів релігійної спільноти Іллінської церкви у грудні 1944-го – 321 людина. Церковний староста і казначей – Лук’ян Никифорович Подафет.
Опис церкви с.Тернівка Красноармійського району Запорізької області: “Церковь каменная без куполов, крыша железная ветхая без колокольни”, а також наданий список церковного майна та меблів.
Та ось 31 серпня 1959 г. – за протоколом засідання Тернівської сільради – обговорювалося рішення про закриття церкви в селі Тернівка.
«Акт о передаче церковного имущества священником Василием Федосовым про случаю перемещения его в другой приход» складений 30 жовтня 1959-го.
Збитків нема, податки сплачені. Підрахована кількість просфор, хрестиків, свічок та іншого майна та начиння, все має бути передане та реалізоване, як радянська власність. “Остатков не имеется”, – такий висновок за підписом священика Василія Федосова.
Його ж рукою написана заява:
“Его Преосвященству, Преосвященнейшему Иоасафу, Епископу Днепропетровскому и Запорожскому
Смиренное прошение
Ввиду моего весьма преклонного возраста и пламенного желания послужить нашей православной церкви до последнего издыхания смиреннейше прошу Вас, Ваше Преосвященство, переместить меня на место священника вблизи города Запорожья, дабы я имел хотя бы немногие средства на прожиточный минимум, т.к. я в настоящем …Терновском приходе существовать не могу…”
До Києва, уповноваженому ради у справах російської православної церкви при Раді міністрів УРСР Г.П.Пінчуку від уповноваженого у справах російської православної церкви по Запорізькій області Є.Сидоренко 8 березня 1960 р. направляється висновок щодо Іллінської церкви з проханням затвердити:
“Оставляя общину в 1959 году, священник Федосов представил опись церковного имущества, стоимость которого определена в 4182 руб. наличных средств в церкви в настоящее время вовсе не имеется. Налоги со строения, рентовые и страховые начисления церковь на текущий год не платит и не в состоянии платить. Здание церкви вплотную расположено у трассы Москва-Симферополь и с тем, чтобы привести в порядок наружный вид вид церкви, в 1956 году епархия произвела побелку и некоторый неотложный ремонт за свой счет.
Ближайшие действующие церкви от села Терновка расположены в городе Запорожье. Средства передвижения до трассе до Запорожья регулярные.
Исполнительные органы церкви распались. От членов общинной двадцатки поступило 14 заявлений с просьбой закрыть церковь, а здание использовать под сельский клуб. От рядовых верующих таких заявлений принято 18.
Церковное здание можно использовать и в дальнейшем под клуб, в котором население Терновки нуждается.
На основании вышеизложенного полагаю:
…Ильинскую религиозную общину Червоноармейского района Запорожской области, как самораспавшуюся, с регистрации снять…” [перебіг подій наведено за документами ЗОДА]
У висновку уповноваженого ради у справах російської православної церкви при Запорізькому облвиконкомі наводяться дані щодо Іллінської церкви с.Тернівка з посиланням на облікову картку за номером 37.
З неї дізнаємося, що “в 1931 году религиозная община с. Терновки самоликвидировалась. Здание церкви было переоборудовано, затрачены крупные средства и занималось до 1941 года сельским клубом.
При немецких оккупационных властях в 1942 году группа верующих, уничтожив клубное оборудование, снова заняла помещение для моления, которое проводила в воскресные дни и престольные церковные праздники. Остальное время года здание пустовало.
Здание церкви типовое кирпичное, построено в 1905 году, полезной площади имеет 110 кв. метров, за отсутствием периодических ремонтов, заметно разрушается.
Постоянный священник церкви Федосов В.И., 1872 г. рождения, за отсутствием средств к существованию, оставил общину в октябре месяце 1959 года и перевелся в другой приход. С тех пор службы в молитвенном здании не было. Претензий в епархиальное управление на присылку священника, от верующих села Терновки не поступало”.
Знала церква і часи, коли в ній розмістили зерносховище, потім знову клуб [будова була настільки змінена, що молодь ходила до клубу, не здогадуючись, що це колись була церква].
“Коли закрили церкву [У 1961 р., – авт.], там було зерносховище. До коврів витанцьовували. А тоді коври робили…” – розповіла вчителька математики тернівської школи Любов Яківна Капустіна, 1930 р.н.
Страшний суд на стелі був деякий час забитий дошками
Розписи почали особливо активно проявлятись крізь неякісні радянські білила, коли приміщення церкви віддали виробництву килимів. Технологічні випари почали роз’їдати нетривку фарбу.
Ще цікавішим виглядають спогади відвідувачів танців у приміщенні церкви [ніби ж-то – клуб?], коли здивована молодь побачила ліки святих.
До речі, можливість побачити розписи могли втратити і ми, і завзяті танцюристи, і артель килимарів. Іллінську церкву мали декілька разів знищити: відповідні настанови отримував директор місцевого колгоспу, Микола Фащевський, та кожного разу знаходив, як уникнути виконання розпоряджень. Додамо, що не всі знаходили сили на такий спротив, і багато оригінальних споруд було втрачено за радянських часів.
На початку 1990-х будівлю повернули церкві. Розуміння голови колгоспу, з якою будовою має справу, привело до того, що діти Леоніда Фащевського наново зробили іконостас для церкви, згодом своїм коштом перекрили дах оцинкованим залізом.
Любов Яківна Капустіна й збирала документи для повернення церкви, про що розповідала мені: “Провели збори церковної общини та написали прохання відкрити церкву. Спочатку я їздила до Києва, у Верховну Раду, потім, зібравши документи, телефонувала у Київський патріархат: прийміть нас. Відповіді не отримала. Аж раптом якійсь люди приїхали в церкву, коли я лежала хвора. Пристали: дайте папери, і я віддала. То були представники московського патріархату”.
Вона же розповіла таке: “Були у церкви куполи, але… дзвони позбивали. Микола Сокіл збивав дзвони і продавав. Алла Пилипівна лазила на церкву, хрести збивала. Я стала добиваться відкриття церкви. А Нюра Приходько мені каже: у мене на горищі хорогви, ікони. Але ж… миші поїли хорогви! Вона їх знімала з горища, вже коли німців не було. Миші погризли все. Вона так плакала! Винесла ті хорогви, але вже негодні вони були. А тоді коли церкву закривали, ікони, що лишились, в Запорізьку січ одвезли. А отам біля церкви будиночок, де хрестили дітей. Хрестильня”.
Нинішній стан оздоблення церкви можна охарактеризувати як поступове погіршення. Тут можна навести і прізвища непрофесійних ентузіастів та виконавців.
Перший священик, Володимир Чайка, знайшов спонсорів та розпочав ремонтні роботи. Непрофесійне відновлення церковної бані, із застосуванням бетону, який накопичує вологу та «віддає» будівлі, почало процес роз’їдання розписів. До того ж, невідповідні пропорціям баня та дзвінниця порушують архитектурну цілісність будівлі. За часів нинішнього священика, Олексія Растворова, були встановлені металопластикові вікна. Будівля стала ще більш герметичною, що також погано впливає на стан розписів.
Розписи нагадують спільну роботу художників у київському Володимірському соборі. Та це не Віктор Васнецов. Це Володимир Сонін
Опис Іллінської церкви надрукований у «Музейному віснику» за 2017 р., стор. 134-137.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА з архіву авторів