На Громадському радіо вийшов дуже важливий текст психологині Анна-Марія Бресешер.
Вона написала його на основі спілкування з Вікторією Глазуновою, мамою двох донечок, молодшій з яких три роки. Чоловік Вікторії, Олег Гасін, загинув від поранень, отриманих під Бахмутом десять місяців тому.
Ось деякі тези від психологині:
“Сьогодні в нашому травмованому суспільстві десятки тисяч родин переживають загибель близьких. Кожна втрата – смерть цілого всесвіту для сім’ї, життя якої вже ніколи не буде таким як раніше.
Водночас горе – тема вкрай табуйована. Ми не знаємо, як на нього реагувати і тому часто обираємо мовчати…
Ми ніяковіємо, опускаємо очі та боїмося сказати щось незграбне, нагадати про біль. І ця паралізуюча нерішучість збільшує дистанцію між тими, хто втратив близьку людину, й суспільством”.
“Тоді, коли одні розгублені перед фатальністю та масштабом чужого горя, добре чутно голоси тих, хто знає як «правильно» проживати втрату.
З часу смерті чоловіка Віка не раз чула поради та загальні фрази: «тримайся, все буде добре» або «живи заради дітей». “Але моє улюблене, – каже вона – «ти молода, ти собі ще когось знайдеш» виглядає як знецінення та знущання”.
“Час розколюється навпіл між тим, що триває і тим, чого «більше не буде». Рвуться нитки, що мали би зшивати минуле й теперішнє. Ось є ти, твоє тіло, ось робота, діти та справи. Треба занести папери, відвезти квіти на могилу, поговорити з адвокатом. Водночас, розуміння його смерті ніяк не перетворюється у чуттєве сприйняття, і частина тебе живе, відмовляючись усвідомити втрату.
Людський час навколо біжить, минають дні, віддаляючи тебе від коханого, але цей об’єктивний час є якоюсь умовністю. Щось всередині тебе все ще живе разом із ним, не визнаючи минулість минулого. У цій в’язкості часу важко уявити майбутнє: ти щосили вдивляєшся в нього, але бачиш хіба на крок попереду. Все інше — можливості, плани, сподівання – сірі та непривабливі”.
“Нам всім би стало набагато легше співіснувати, якби кожен усвідомлював обмеженість своїх переконань й залишав за іншими право бути собою, хоча б у втраті. А собі лишав емпатію – здатність емоційно включатися у переживання інших.
Емпатію часто плутають із жалем, але це фундаментально різні процеси”.
Чого ми очікуємо від людей, що переживають втрату, найчастіше диктується нашим власним дискомфортом поруч із чужим болем, з тим пластом досвіду, який ми не прожили особисто. Бажання спертися на щось зрозуміле, знайти теорію чи правило, яке нарешті допоможе людині “прожити” і “відпустити”, тільки створює штучні норми там, де норм за природою немає. Плачемо чи сміємося, говоримо чи мовчимо, ховаємося від інших чи навпаки, з головою занурюємось в роботу, в чорному чи яскравому – ми різні, та час і спосіб, у який ми вчимося жити із втратою, не схожий ні на жоден інший.
“Роби так, як тобі легше, – каже Віка. – Це те, що дійсно хочеться почути замість порад”.
Посилання на розмову:
І нехай буде мій хештег , бо я знаю, що є люди, яким ця тема важлива і так їм легше буде цей текст побачити.
