Мешканка Бердянська, вчителька української мови, понад рік перебувала в окупації, а потім таки зуміла вирватися на підконтрольну Україні територію.
В інтерв’ю порталу Приморка.City своє життя в окупації вона назвала «тихим терором».
На початку першого навчального року в окупації до Аліни Олександрівни – так представили свою героїню журналісти, приходили колаборанти та пропонували співпрацю, бо вчителів у захоплених школах не вистачало. Довго агітувати, обіцяли перспективи та велику зарплату. Проте Аліна Олександрівна відмовилася. А з окупації виїхала наприкінці серпня 2023 року – через Мангуш, Маріуполь, Новоазовськ, і далі – територією росії до пункту пропуску Колотилівка-Покровка:
– У мене нерви здали. Ситуація у місті лише погіршувалася. З тими цінами, з медициною і т.д. Та й на зарплату – а я отримувала дві третини ставки, було неможливо жити. Це було навіть не виживання, а «тихий терор», коли перед вами ставлять умови: або ти ламаєш себе і йдеш на співпрацю за рублі, або кидаєш усе, і їдеш з рідного міста з одним пакетиком і документами.
Тоді на пункті пропуску вже почалися затримки через великі черги з людей, які намагалися виїхати з тимчасово окупованих територій. Хоча перед цим затримок не було. Аліна Олександрівна добиралася до своїх майже добу.
Коли люди дісталися підконтрольної території, їх вже зустрічали українські волонтери. Пропонували їжу, відпочинок, допомогу з документами, зв’язатися з рідними. Тепер Аліна Олександрівна перебуває у Запоріжжі, продовжує працювати у бердянській школі та давати знання дітям. Але вона не забуває про тривалі місяці у російській окупації, коли ти стаєш полоненим в рідному місті:
– Досі таке відчуття – ніби день тягнеться як гума. І зігріває кожна позитивна звістка, що про вас пам’ятають, а найголовніше – що не вважають тих, хто залишився, зрадниками. Ми не зрадники, у кожного були свої причини, чому ми мали залишитися.
Фото: primorka.city
