Півтора гектари землі на відстані 50 км від Дніпра та 70 км від Запоріжжя – це ландшафтний парк Світлани Кульбашної у селищі Військове. Сюди наприкінці червня вирушив автобус із запоріжцями, більшість з яких знали один одного, як волонтери та як любителі мандрів, яких вже чималий час об’єднує Людмила Рябко та її туристичне агентство lila.travel.
Подорож до ландшафтного парку Світлани Кульбашної – один із більш ніж десять напрямків, куди за більш спокійних часів могли поїхати зацікавлені історією та сучасністю Запорізького краю люди. Більшості таких подорожей ми нині позбавлені. Та цікавості не втратили. А ця мандрівка стала не тільки ілюстрацією підґрунтя нашого життя, а й прекрасним видовищем: яким має бути наше майбутнє.
Ландшафтний парк, створений завзятою родиною Кульбашних, відкритий для відвідувань у 2014 році. “Після Революції Гідності ми захотіли самим собі показати, що ми – Європа. Я відкрила свій сад для загалу, щоб люди могли приїхати, як в Європі. Там усі сади доступні для відвідувань і можна подорожувати саме садами, просто телефонуючи господарям…
З 2017 року нас відвідало близько 70 тисяч гостей”, – розповіла, зустрічаючи запорізьких мандрівників, Світлана Кульбашна.
Історія у 23 роки створення парку має безліч оповідок – чи не про кожну рослинку, яка має своє місце у цьому впорядкованому логікою та гармонією парку.
Стара груша та насіння під сміттєзвалищем
У 2000 році це була ділянка у землі, де стояла селянська хата, обкладена цеглою та оточена прибудовами… Городи були… і земля була пухка, що можна було провалитися. І стояла біля хати груша… “Їй цього року ювілей – 85 років, як моїй мамі, – посміхається Світлана. – У стовбурі було дупло, ми його заробили, і груша росте та досі дає плоди”.
Багато груш росте обабіч вулиці, якою ми їхали до парку. У 1938 році, перед самою війною, селянам роздали саджанці груші. От ростуть їхні нащадки досі. Та не кожне обійстя Військового нині – сад. Є й завалені паркани, є й закрита територія, яку пов’язують із іменами, що до нашої європейської інтеграції стосунку не мають, а мають постколоніальне мислення та такі самі надії…
Було тут і звалище у балці – його розчистили, вибравши та розсортувавши непораховану кількість сміття…
Поруч із дорослими працювали діти, тут вони мали згодом місце для гри та казкову хатку, яку давно переросли. І на місці звалища, як розповіла Світлана, не висаджено жодної рослинки. “Бо є насіння в землі, якого на 70 років вистачає! Весняні цибулинні вже відквітли, – розповідає Світлана та сміється: – Мабуть, сміттєзвалищу менше 70-ти, от вони й вони проросли”.
Дружба із тими, хто двісті років стриже свій газон
Створити ландшафтний [інша назва – пейзажний] парк – означає вдосконалити природний ландшафт засобами ландшафтного мистецтва. Засвоєння тонкощів та розуміння важкості задачі зайняло чи не десять років практичної роботи.
Не варто думати, що це легко… Газон, який корчився пагорбами та вигоряв на сонці дався величезними об’єднаними зусиллями і родини, і друзів родини. І кожне дерево та кущик знаходило своє місце у цьому живописному природному полотні і за планом хазяйки, і за власним характером.
Доклала до цього Світлана й свою художню освіту. Отримала згодом і дизайнерську, мала замовлення. “Я ландшафтний архітектор за фахом, – говорить Світлана. – І для мене рослини це… матеріал, який допомагає створювати образи”.
І за вміння створювати образи та природні пейзажі у 2010 році на професійному конкурсі ландшафтних архітекторів, дизайнерів та будівників із країн тодішнього СНГ – під назвою «Попали в десятку» – отримала перемогу та неоціненну можливість познайомитися із суперпрофесіоналами. Наприклад, із британськими спеціалістами, які були поруч на події, як колеги. “А у такому спілкуванні трапляються слова, які повністю перегортають твою уяву”.
Згодом Світлана виграла конкурс, який проводили французькі дизайнери… “Саме тут я «попала в десятку». На цей раз я познайомилася із графинею та княгинею – ландшафтними архітекторками, ландшафтними дизайнерками, володарками парків на березі Луари, відкритих для відвідувань.. Ми пішли в ресторан, і я задавала багато питань… Та головну відповідь отримала на питання, яке я не ставила. «Чому ми так прагнемо в Європу?» – «Ми туди прагнемо, бо вони щасливі. Щасливі укупі та щасливі окремо…»”
Відповідь на незадане питання
Відповідь знаходиться у дещо політичній сфері. У такій політиці, коли про те, щоб “кожна людина своїм щастям була вписана у суспільство і розкривалася своїм щастям”, дбає держава. Наприклад, робить вільним від навчання для школярів до 13-ти років певний день на тижні, і обумовлює цей день законодавчо так, щоб рідні, які у цей день повели дитину до музею, на концерт, до… ландшафтного парку, за наявності квитка мали на своїй службу оплачений робочий день…
Кого це робить щасливим? Дитину? Рідних? Музей? Концертну залу? Власника приватного бізнесу? Хазяїна кав’ярні поруч? Чи усіх?
Так держава дбає про економіку [а Франції туристична економіка становить 40 відсотків бюджету]. Туристична сфера працює з четверга до понеділка. Тож, якщо зробити таким щасливим днем, наприклад, середу, то й у цей день не припиняється робота, яка обслуговує потік туристів. І створюється додатковий потічок, який всіляко підтримує держава. І люди щасливі. І діти набувають звичку, яку будуть продовжувати все життя.
“А у нас часто прекрасний художник відкриває виставку – і приходять п’ятеро друзів… Готує програму музикант – і на концерт приходять родичі… Тому нам треба вибирати владу, яка підтримує те, що нам потрібно”, – ось такий маємо цікавий постулат із прогулянки ландшафтним парком.
Складові пейзажу
Між тим ландшафтний парк – це саме рослини, які створюють пейзажі та сюжети. А перед тим, як створити, вони мають вирости.
От-як тюльпанове дерево, яке з’явилось тому, що у садовому центрі, куди хазяйка їде із ретельно складеним списком раз на рік, воно саме квітло: ніжними лимонно-кремового кольору із помаранчевими цяточками квітами… І з тієї спонтанної покупки виросло чудо [у нас є такі у Запоріжжі, біля готелю «Театральний», тільки вони ще молоді, тож, сподіваємось побачити їх заквітчаними].
“Подивіться, як природа докладається до кожного твого вкладення, до кожного зусилля… Мама дала мені отаку цяточку барвінку зі своєї дачі. Я розібрала її на сорок корінців. І висадила під тополями, що росли на ділянці…” – розповідає Світлана. Зараз барвінки захопили величезну [контрольовану] площу. Поети пишуть: барвінок стелеться «зеленим килимом до ніг». Ось так він і стелеться.
“А коли ви бачите зарості плющу, розумійте, що там було три рослинки по 15 гривень… Їм 15 років. І тепер ми стрижемо його майже кожного тижня, щоб зайве не розростався”.
Був єдиний кущик сніжноягіднику, через три роки їх було десять, а нині це алея! Розмножився.
Те саме робить поруч і магонія падуболиста – так природа докладається до кожного людського вкладення, до кожного зусилля…
Історія про сосновий ліс та про наше коріння
Про сосни на березі мріяв чоловік Світлани.
І ліс розпочався із торбинки з шишками, з кожної стирчали малюсінька сосенка та корінець. Із висаджених Світланою малюків кілька років не було видно лісу – сусіди сміялися.
Тож, щоб прискорити процес, були придбані у розпліднику та висаджені вісім сосен зростом 1,8 метри. Почувши про їхню неймовірну вартість, втрутився сторож: “Я вам накопаю сосон!” – “Ні не треба!”
“Але саме з цієї історії, – говорить Світлана, – я зрозуміла вислів: «Не можна зупинити ідею, час якої настав». Сторож щотижня привозив одну-дві сосенки і висаджував… І тільки минулого року я зрозуміла, що це не сосни”.
На цьому всі ми, слухачі, отетеріли, дивлячись на тоненькі стовбури. Як не сосни?
“Це не сосни. Це не дерева. Це гілки сосни!” – отака відповідь здивувала нас іще дужче.
Дерево кожного року ширшає – набуває кільця. А ці сосни не мають кілець.
Сосна має стрижневу кореневу систему: добре розвинений головний корінь порівняно з бічними коренями. І він має мати довжину таку, якого зросту дерево. Не можна шкодити коріння, якщо коріння стержневе. Якщо мочкове, то копай як хочеш, якщо стержневе, – копай так, щоб не ушкодити. Тому сосни, куплені у розпліднику, мали спеціальним чином «упаковане» коріння тієї ж довжини, що й наземна частина – 1,8 метра. Скільки вверх, стільки й униз. І ці сосни – це дерева.
Сторож, маючи досвід садівника [а плодові дерева зазвичай мають мочкову кореневу систему, копай, як хочеш], копав на штик лопати, перерубуючи коріння.
Це так само, як моркві перерубати її тільце, і вона з маленьких корінців обабіч себе нарощуватиме маленькі морквички.
“Те саме робить і сосна. Вона залишки своєї мочковатої системи розповсюджує під землею. І починає сприймати землю як власний стовбур. І росте на ній як гілка – тягнеться до сонця. Тому вона ніколи не стає деревом…”
І тепер – мабуть, найголовніше, що ми почули того дня у ландшафтному парку.
“Маю аналогію з нами, українцями, і з постколоніальним суспільством, – сказала Світлана. – Бо мій сторож зробив те, що з нами робила держава останні 300 років. Кожній дитинці, у ясельках, у дитсадочку, у школі – малюку, жовтенятку, піонеру, комсомольцю – підрізалося коріння. Українське. Весь час підрізалося. Щоб ми не стали деревами. Щоб не стали нацією, не стали народом. Бо в нас завжди всі ці зв’язки підрізалися”.
І я згадала бабуню. Її город, з якого вона годувала чотири родини. Вишні на обійсті. І мову, яку я вивчила заради неї також, заради її слів: «голубка ти бабина…»
“А в чому надія? – продовжувала Світлана. – Подивіться на цю гілку: на ній є шишки.
І ми народили людей, яким не підрізали коріння. Оцим поколінням, якому сьогодні 30 років, ніхто не займався, щоб підрізати коріння… І оці діти виросли. І вони воюють зараз. Тому що вони знають, за що. Навіть якщо багато хто із старших, підрізаних, не розуміють…”
І ми зрозуміли, нащо ми поїхали, примучені щоденними клопотами волонтери, до ландшафтного парку на березі Дніпра.
Щоб почути оці слова. І ще декілька цікавезних історій, про які розповім згодом.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
*Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
