Згідно з указом президента України від 14 жовтня, сотенному Української повстанської армії, політв’язню, 99-річному Мирославові Симчичу присвоєно звання Герой України, – повідомляє radiosvoboda.
«За героїзм, виявлений у боротьбі за незалежність України, визначні особисті заслуги у становленні Української державності, багаторічну плідну громадську діяльність постановляю: Присвоїти звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» Симчичу Мирославу Васильовичу – українському військовому та громадському діячеві, сотенному Української повстанської армії, політв’язню радянських концтаборів», – мовиться в указі Президента.
Мирослав Симчич живе в Коломиї. Він народився 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів поблизу Косова на Прикарпатті. У 1941 році вступив в Організацію українських націоналістів (ОУН). У 19 років, в 1943 році, Мирослав Симчич вступив в УПА й обрав псевдо «Кривоніс».
У лютому 1945 року брав участь у бою за Космач, в якому прославився. У цьому бою українські воїни знищили 386 енкаведистів, за розповіддю Мирослава Симчича, у тому числі російського підполковника Олексія Дергачова.
У 1948 році Мирослава Симчича арештували і засудили на 25 років таборів. У 1963 році він був звільнений, але через 5 років знову був засуджений. В ув’язненні Мирослав Симчич провів 32 роки. Вийшов на волю у 1985 році. Реабілітований лише у 2017 році.
“Про Мирослава Симчича вперше почула в 1994 році. Мій чоловік робив з ним інтерв‘ю, – згадіє у соцмережі Ірина Сокульська. – Запоріжжя. 1994. І бандерівець.
Розповідь дуже зацікавила. Як і в більшості, в моїй голові добряче було насрато радянською пропагандою. Відтоді очі почали відкриватися, мізки рухатися. Незворотній шлях. Пробудження. Це була альтернативна історія.
Євген Сокульський зробив велику справу.
З того інтерв‘ю пам‘ятаю, що пан Мирослав був впевнений в правильності своєї боротьби і, як довелося, він би повторив. Ворог має бути знищений.
Нашому тепер вже визнаному герою тоді було 71 рік. Він ще працював. Ага, 32 роки таборів за працю не вважалися і до стажу не рахувалися.
Мила, звичайна родина, вимушені були оселитися в Запоріжжі, на батьківщину їм дорога була заборонена. Мешкали в приватному будинку. Кінець серпня-початок вересня, чоловік повернувся з подарунком, пригостили виноградом.
На журналістів чекали, тож вдягнені були святково, в вишиванки. Для нас то було незвичним. Навіть викликом.
На жаль, запис не зберігся.
Дуже рада, що держава визнала заслуги сотенного УПА ще за життя.
Потроху, але рухаємося.
Слава героям! Слава Україні!”