Цій людині можна віддати підібраний біля місця прильоту шматок osb, яким була закрита кватирка. І Володимир Гордійченко намалює на ньому картину. Мало того, зрадіє, що воно в рамі.
Місяць тому він запросив в гості мене та колегу – художника Леоніда Кривопуста.
У крихітній кімнаті весь його скарб: військова форма, фоліанти-літописи, газети та журнали, зібрані за десятиліття, кораблі, які вміють ходити по воді та чекають нагоди, картини та мольберт. Весь аскетичний побут теж непомітно ховається тут. Та ставлення до нього філософське.
Малювати на будь-якій основі
Дошками osb було закрите й вікно у єдиній кімнаті його помешкання. Воно висипалось після минулорічних прильотів, від яких постраждав гуртожиток Запорізької політехніки, де живе художник.
Тоді вся вулиця під вікном горіла. “Дим йшов прямо у вікно, бо воно висипалось. Добре що я картонку приліпив, бо воно так посипалося прямо в хату, як …хрусталь розбитий“, – розповідає мені художник. – І в той же день мені закрили вікно“.
А через декілька місяців, на початку цього року поставили нове.
Менше з тим, художник показує мені основу для нових робіт: “Оця дошка була на можму вікні. Другу віддала сусідка”.
В цій хаті немає нічого зайвого. Все на користь.
А на тій невеличкій шматині з кватирки – вже є картина.
Малювати щодня
Малює Володимир Гордійченко лежачи. Бо коли прилаштовує картину на мольберт, йому в кімнаті стояти ніде.
Наразі, думаю, та картина, яку ми побачили у нього в березні, вже закінчена.
Думаю, чи зробив він відблиск вогню від полум’я на передньому плані картини? Про це вони розмовляли з Леонідом Кривопустом.
Фоліанти на ліжку,..
Дивимся виставку. Володимир Гордійченко розкладає важкі декоровані альбоми-літописи. Розмовляємо.
“Це, як каже Ганна Чуприна, – фоліанти. …Тут у мене їх 12 штук. Це нові. І старих повно. Обережно піднімай, вони важкі. Тут знаєш, скільки заліза пішло!” – “Звідки залізо?” – “Залізо воєнне, все з патронів, з гільз. Кришки від патронів… Зверніть увагу на лого – ХТЗ, Харківський тракторний завод. Там наш дивізіон стояв у 2022 році. Росіяни нас шукали, навіть знайшли… а влучити не могли. І ми їх розбили. А у мене тоді УБД пропало. Я спав у башті танку, і воно випало… Добре, що знайшлося потім – я його, як виявилося, скрутив у каремат, що був на підлозі, а потім витрусив”.
Ці альбоми, на мій смак – то Параджанов на війні.
Володя сміється.
Наведу провокативне фото, це спадок Каролінгів:
А Володя збирає в альбоми все, що стосується нашого сучасного життя, здебільшого – реалії війни.
“Це прапор 25-десантної бригади…”
“Оце Герой України Вася Божок, наш командир. Він першим отримав Героя України. Танкіст. Він тоді був капітаном, а коли я уходив, вже був майором”.
…та кубла оси-гончара на бронежилеті
– А що це за турундочки у тебе на торбі? – питаю.
– Ну, залітали до мене гості, залишили на спомин. Це те, чому природа нас вчить, горшки ми у них навчилися ліпити. А у торбі – бронежилет. Бачиш, підпис – це мій позивний, Професор.
Як пояснив мені фото природознавець Валерій Кеменов, ці турундочки – вироби оси-гончара… Вона з глини робить «глечики», куди кладе паралізовану здобич і відкладає яйце… Личинка потім їсть оту здобич і росте.
І треба ж було цій осі залетіти на височінь гуртожитку до Володимира Гордійченка та зробити гніздечко й вивести осенят?
За цими альбомами плакатимуть газетярі
В деяких фоліантах начинкою – газети: «Комсомольская правда», «Запорізька Січ», «Суббота», «Гвозди»…
Гортаючи, маємо відчуття практично археологічних досліджень.
“Оце я стою, обмотаний прапором, – каже Володя. І читає заголовок: – «В центре Запорожья протестуют против формулы Штайнмайера».
Хто пам’ятає, про що вона, та формула?
Осьо, ще заголовок: «Запорожец сделал путина из …»… “Ну, що, нема вже того путіна, криси поїли… ” – “Із чого ж він був? ” – “З гамна! Ось, дивися, на першій сторінці. Усьо, навіть білі зіниці – з гімна, з голубиного, із куриного…”
Скоріше б пацюки поїли справжнього, який за змістом мало від зліпленого відрізняється…
Витоки
Роздивляємося старі фото – в газетах та журналах.“Газети – це мій архів, – каже Володя. – Є газети шкільних років – оріхівські. Це Юрківка… Рік заснування пишуть 1790-й, та, думаємо, більше.
“Тут балка велика. Тут ферма, де моя мати робила. І сорок років ходила додому – через балку, туди-сюди. Йшла ось до цієї білої хати – її немає зараз.
Мама була 1941 року, вона заміж вийшла в неповних 19 років, і мене… довго не було.
Чекали на мене.
А баба була мати-героїня, мати старша з її дітей, і ще десять душ було… То баба псіхувала, де я так довго”.
Сміємося.
В рідній хаті в Юрківці залишилася скульптура Сірка, вивезти її не вдалося, надто небезпечно вдома.
А ще була найулюбленіша моя робота, яку Володя зробив ще у 1977 році: “У нас у Юрківці піщаник був, і я вирізав Архімеда. Я був у четвертому класі, і був у захопленні від нього: така людина, і жив… чорті коли!”
І тут мене накриває те, що я шукаю пояснень такому стилю життя.
Це філософ Сковорода:
“Щонайбільші там печалі, де велично-пишний дім,
А найменше в серці жалю у будиночку малім…”
Живе у Запоріжжі художник. Збирає реалії нашого життя.
Леонід Кривопуст думає, де б знайти для Володимира майстерню.
Філософ протестує: “Нащо мені майстерня… Я тут творю, сплю, готую, я тут їм.
От якби у мене хата була, я б зробив музей.
Бо ці кораблі на стінах – вони в музеї мають бути.
Фоліанти, документи – вони в музеї мають бути”.
Точно: “А найменше в серці жалю у будиночку малім…”
Далі буде…
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
