«Мистецький Форум» подарував запоріжцям насолоду від споглядання творів видатних сучасних майстрів образотворчого мистецтва, насичені дискусії зі знаними письменниками, політологами, арт-менеджерами, а також зустрічі з українським кіно та керівниками провідної кіноархівної установи України «Національний Центр Олександра Довженка» [Довженко-Центр] – генеральним директором Іваном Козленком та креативною директоркою Ольгою Жук.
20 років скніння за парканом
Точніше, Довженко-Центр наразі є не стільки фільмофондом, скільки орієнтованим на успішний досвід європейських кіноінститутів розробником нових поглядів на історію кіно та історію як таку, досліджувачем трансформації національної пам’яті, рефлексії художніх та історичних процесів засобами кіномистецтва. Про його трансформацію за останні роки і розповіли пан Іван та пані Ольга.
За словами Івана Козленка, Довженко-Центр, заснований 1994 році на базі кіноархіву [у 2000 році до нього приєднали копіювальну кінофабрику], був практично режимним об’єктом і скнів за високим парканом майже 20 років. Близько шести тисяч стрічок зберігалися, як то кажуть, не «для», а «від». Тобто не для вивчення та популяризації вітчизняного кіномистецтва, а від зацікавлених його історією та потенціалом діячів культури.
У 2014 році нове керівництво Довженко-Центру взяло на себе місію його реанімації, чи краще сказати, перезаснування.
Кіноархів як сировина для смислів
То була амбітна мета. Приміщення з «індустріальною ментальністю» були безсилі поділитися з людьми якимись сенсами, тож їх довелося не відшукати, а винайти.
“Сировина для створення смислів була – величезний доробок вітчизняних кінематографістів, здебільшого радянських, – розповідає Іван Козленко. – Наш прихід співпав з декомунізацією, і постало питання: відкинути цей доробок чи «перетравити»?”
Пошуки нової ідентичності відбувалися у двох напрямках. У культурному сенсі вирішили так представляти минуле, аби воно викликало зацікавленість. Найбільш перспективним виявився український авангард – німі стрічки, створені в 20-ті роки минулого століття. То був мало не єдиний період, не перевантажений офіціозом, що споріднював українське мистецтво зі світовим культурним процесом. Цього вистачило для точки опори.
Низка сервісів для самоусвідомленого споживача
Друга ідентифікація стосувалася власне інституції «Довженко-Центр».
Як розповіла креативна директорка Довженко-Центра Ольга Жук, почали з вивчення аудиторії. Це важливо, аби відвідувачів не доводилося заганяти на акції, які їм не потрібні. Потрібно було знайти людей, чиї зацікавлення співпали б з пропозиціями установи, і приходили до неї з власного бажання.
За словами пані Ольги, 2015 року розпочалася трансформація індустріальних будівель Центру у відкритий публічний простір. Було засновано арт-кластер, що об’єднує низку громадських ініціатив в сфері сучасного мистецтва – театру, музики, книговидання. Тут відбуваються вистави, презентації, концерти, перформанси. Була створена низка сервісів, починаючи від візуальних змін та навігації всередині приміщення, закінчуючи відкриттям кафе, що для державної установи неабиякий «головняк».
Але стрижнем, довкола якого закручуються усі ці активності, залишається кіно. Нині «Довженко-Центр» перетворився на комплекс, що об’єднує сучасне фільмосховище з системою клімат-контролю, єдину в Україні кінокопіювальну лабораторію, Музей кіно, паперовий кіноархів, медіатеку та власне видавництво.
Асимілюватися з чиновництвом громадськості не обов’язково
За словами Івана Козленка, шість років тому більшість державних закладів культури перебувала у постійній кризі. Страх покарання за ініціативу просто паралізував управлінців.
Після Революції Гідності до керівництва не тільки Довженко-Центру, а й «Мистецького Арсеналу», «Національного музею» та інших прийшли люди з громадського сектору, які мали ідеї і не боялися їх втілювати. На них чекав вибір: асимілюватися з чиновництвом чи нав’язати свої правила.
Останнє дивним чином вдалося. Хоча розроблена громадськістю ще у 2013 році стратегічна концепція «Культура 2025» так і не була затверджена на офіційному рівні, але багато передбачених нею заходів здійснилося.
Крім революційних змін у згаданих вище установах, був заснований Український інститут книги, потужно запрацював Український культурний фонд, двері до якого тепер відкриває експертна комісія, а не чиясь волохата лапа.
Закон «Про культуру» має заохочувати дати результат
Звичайно, підводних каменів більш ніж вистачає.
“Громадський сектор призвичаївся, що нам ніхто не допомагає, – каже Іван Козленко. – Навіть нинішній міністр культури з потужною політичною позицією не здатен довести однопартійцям та колегам в уряді потребу посилення культурної політики”.
Хоча культура – самоорганізований організм, пан Іван вважає, що дуже потрібен притомний Закон «Про культуру». Бо нинішній являє собою конгломерат купи мудрих термінів, але не надає достатньої підтримки креативним проєктам. І, навпаки, не заохочує культурні заклади, що, на відміну від Довженко-Центру [фінансується з Держбюджету на 25 відсотків], знаходяться на повному державному утриманні, показувати результат.
На питання «МИГа», чи не викличе такий підхід на регіональному, наприклад, рівні криків: “Культуру вбивають!”, – пан Іван відповів, що навіть така гранд-установа, як «Метрополітен-опера», має доводити свою «профпридатність» і кожні два роки бере участь в конкурсі проєктів, що фінансується урядом США.
Звичайно, мова не йде про повну відмову від державного чи місцевого фінансування, культура апріорі не може бути самоокупною. Але так чи інакше керівникам слід було б поворушити мізками, як заробити хоч частку коштів.
Генеральний директор Довженко-Центру, який зараз заробляє власними силами 25 відсотків доходу і має на меті довести цю цифру до 50-ти, готовий до конкуренції. Бо орієнтується на задоволення потреб самоусвідомленого культурного споживача. За 2018 рік [перший рік повноцінної роботи в новому форматі] таких було 60 тисяч.
Ганна Чуприна, фото автора
