Нещодавно гостем запорізького віжн-радіо «На дотик» став видавець газети «Обрії Ізюмщини», секретар НСЖУ та модератор Фейсбук-групи «Ізюмський навігатор» Костянтин Григоренко. Він розповів, чому покинув рідне місто і чим займається зараз.
– Я виїхав з Ізюма на початку березня. Там вже були шалені обстріли, місто знищували з авіації, градів, танків. А потім бойовики запропонували міському голові Ізюма здати місто. Він відмовився. І з того часу вони почали окуповувати Ізюм, тому що сили були абсолютно не рівні. Тобто, місцева тероборона не могла на той час такій навалі протистояти. Спочатку місто знищили, розбомбили всю структуру енергопостачання. Вже понад 40 днів у місті немає світла, газу, тепла і води. Люди досі готують їжу на багаттях. В одному лише мікрорайоні, де приватний сектор, є газ.
– Що можете розказати про історію вашого міста і трохи пояснити, чому ворог чинить так жорстоко? Наскільки Ізюм стратегічно важливий і для чого саме?
– Ізюм –давнє українське місто, яке засноване у 1639 році. Воно завжди було історичним. У нас збереглися унікальні храми, зокрема, Свято-Преображенський собор – це українське бароко. Таких храмів в Україні не багато. В Ізюмі до війни проживало більше 45 тисяч населення. Працювала вся інфраструктура, функціонували великі підприємства, в тому числі і оборонного комплексу. Місто жило своїм життям, об’єднувалось в територіальні громади, йшов процес децентралізації. Впорядковували парки, дороги, Будинки культури, школи. Надавала допомогу європейська спільнота, тому що Ізюм прийняв найбільшу кількість переселенців у 2014-15 роках серед районних міст Харківщини. На сьогодні вийшло так, що люди вже двічі тікають від війни. І я також опинився у цьому статусі. До цього я допомагав переселенцям. А сьогодні вже мені допомагають. Так сталося.
Чому Ізюм є таким важливим містом для рашистів? Якщо подивитись на мапу України, пряма дорога на Донбас йде саме через Ізюм. Це всі логістичні шляхи, які з’єднують Донбас і Слобожанщину. Ми якраз на межі. А сьогодні, гадаю, є дві причини, чому знищують Ізюм. Перша – розчистити пряму дорогу на Донбас і вийти на межі Донецької області. А друга, тому що в Ізюмі був штаб Антитерористичної операції. Довгий час місто було центром скупчення українських військових, тому що воно першим приймало поранених, загиблих, переселенців… Гадаю, вони ніяк не можуть з цим змиритися.
– Трохи розкажіть про Вашу журналістську діяльність. Чи в безпечному місці ви зараз перебуваєте, чи функціонує ваш сайт «Обрії Ізюмщини»?
– Я перебуваю нині на Західній Україні. Зараз я сам модерую сайт, який на початку був заблокований. Я своєчасно звернувся до медійних організацій, і роботу сайту відновили. З 1 березня і донині наш онлайн-ресурс працює і ми його постійно наповнюємо. Є ще група у Фейсбуці «Ізюмський навігатор», яка допомагає тисячам людей знайти рідних та дізнатися про долю тих, хто евакуювався.
– Вам доводиться зараз розповідати про Ізюм і ситуацію у місті також і європейським колегам. Що їх насамперед цікавить?
– Я дійсно мав кілька можливостей виступити перед закордонними колегами. І не лише з Європи. Наприклад, журналісти з Азії і Африки взагалі дуже слабко орієнтуються в тому, що відбувається зараз в Україні. Для них головне джерело інформації – «Раша тудей». Тому ми їм наполегливо рекомендували, на які українські ресурси посилатися і де може бути незалежна і достовірна інформація. Також були питання, які стосувалися колаборантів і тих людей, які зрадили Україну і пішли на співпрацю з окупантами…
…Що стосується Запоріжжя, то я неодноразово бував у вашому місті, знаю майже всіх редакторів газет Запорізької області. Та хотів би надати таку пораду. Наприклад, сьогодні в Ізюмі окупанти захопили місцеве радіо, використовують його обладнання і ретранслюють на його частоті «Русское радио Изюма», де ведуть свою пропаганду. Тому я порадив би наступне. Якщо, не дай Боже, війна наближатиметься до Запоріжжя, я раджу всім колегам максимально вивезти апаратуру, обладнання, комп’ютерну техніку, аби окупанти не скористалися цим. Я хотів би, щоб ми якомога більше говорили, писали і показували те, що відбувається нині в Україні. Як живуть сьогодні громади, як вони приймають переселенців і допомагають військовим. А найголовніше – про успіхи нашої армії. Про це треба говорити щодня і якомога більше.
