Такий матеріал оприлюднив запорізький історик Олег Власов на своїй сторінці у Фейсбуці. На тлі Дніпра, який мимоволі через злочини російських окупантів нині міняє абриси берегів, аргументи спотворювачів природи ще безвідповідальнішими. Наводимо за дозволом автора.
Від кінця ХVIII до початку ХХ ст. було складено біля 20-и проектів шлюзування порожистої частини Дніпра – будівництва каналів, шлюзів, а згодом і гребель, що передбачало затоплення порогів водосховищами. Робота над проектами не переривалася навіть у часи Перших визвольних змагань. На початку ХХ ст. суспільство було охоплене ідеями тотального підкорення природи. Людям здавалося, що варто тільки поставити собі на службу її неприборкані сили, як настане всезагальне благоденство. Голова уряду совєцької росії, лєнін, убачав у сучасній техніці знаряддя побудови «раю» на землі: “Комунізм, – казав він, – це совєцька влада плюс електрифікація всієї країни”. Головним прикладом для комуністів у справі фактичного знищення екології річок слугували «імперіалісти-капіталісти» Північно-Американських Сполучених Штатів, де з кінця ХІХ ст. розгорнулося будівництво десятків гребель і ГЕС.
Зведення Дніпрогесу тривало з весни 1927 року, утворення водосховища – з літа 1931 по весну 1934-го. Всупереч розповсюдженими легендам, зеків на Дніпробуді не було. Проте твердження, що «Дніпрогес стоїть на кістках», не далеке від правди. Бо масові репресії, що почалися незабаром, колективізація, розкуркулювання, катастрофічний штучний голод – все це засоби, за допомогою яких влада добувала мільярди коштів і дешеву робсилу для багатьох подібних Дніпрогесу будівництвах, які усі були спрямовані на одне – на швидку підготовку до нової світової бійні.
Більшість обивателів дивились у світле індустріальне майбутнє з великим оптимізмом. Показовий випадок був описаний журналістом улітку 1929 року. “Група екскурсантів, замість того, щоб спокійно, на автобусі, доїхати з Дніпропетровська до Запоріжжя, пройшла цей шлях порогами за півтори дні, на човнах-дубах. Втомлені, змоклі та змерзлі, туристи наче виправдовувалися: – Треба ж хоч мати уяву про те, що то за пороги такі, що про них так багато написано. – Ну, й що ж? – Ну, й нічого. Подивилися. Тепер хай заливають. Не шкода”.
Дійсно – попервах контраст вузької ріки, оточеної скелями і широкого спокійного озера, що постало на місці порогів, надзвичайно вражав. Але ж для тих, хто порогів не бачив, ефект цей зійшов нанівець. Незабаром почали даватися взнаки й побічні ефекти індустріалізації: надзвичайно збідніло видове розмаїття й кількість риби, почалася інтенсивна ерозія берегів, погіршилася якість води…
18 серпня 1938 року тоді зовсім молодий хлопець, а згодом – знаменитий археолог Олександр Бодянський, писав у листі Дмитру Яворницькому: “Недавно я достав Вашу книгу «Дніпрові пороги», видання 1928 року… ДУЖЕ ШКОДУЮ, ЩО Я НЕ ПОБАЧИВ ПОРОГІВ”. Рівно через три роки мрія Бодянського… здійснилася! 18 серпня 1941 р. за наказом командування Червоної армії, що відступала під ударами Вермахту, було підірвано греблю. Внаслідок цього пороги знов відкрилися, й на звільнених від води берегах Бодянський, якого за станом здоров’я не взяли до війська, отримав унікальну можливість проводити досліди.
Влітку 1943 р. водосховище знову почало поглинати пороги – гребля Дніпрогесу була відбудована. Та ненадовго. 14 жовтня того ж року, під час штурму Запоріжжя Червоною армією, пролунав перший потужний вибух, підготовлений вже німцями. До грудня ГЕС було майже повністю знищено. Від цього моменту й до весни 1947 р., коли втретє почалося відновлення водосховища, ріка була в первісному стані.
Що ж являв собою Днiпро тодi, коли гребля стояла в руïнах? – Про це можна дiзнатися зi слiв Д.Ф. Красицького – керівника етнографічної експедиції на пороги у 1944 році. Ми – пише Красицький – бачили всi дев’ять порогiв, всi забори. До Вовнiгського порогу Днiпро ввiйшов у старi береги i шiсть порогiв зашумiли як i в старину… У районi села Вiйськового “понад Днiпром рядами на кiлька кiлометрiв встелився берег колючою проволокою, покопано рiвчаки, дзоти, траншеï. В багатьох мiсцях ще берег не розмiновано, на землi осколки, гранати, мiни, багато снарядiв, якi не розiрвались i стерчать прямо в землi. На полi стоïть кiлька нiмецьких танкiв – тут був танковий бiй. Серед села Вiйськове, на вулицi лежить побитий лiтак”.
За словами автора, в 1944 р. пiдйом рiвня води зруйнованою греблею вiдчувався тiльки нижче Вовнизького порогу, й чим далi дослiдники просувалися униз за течiєю, тим бiльше вода вкривала каменi, острови та пороги. Бiля острова Таволжаного пiдйом води був менше пiв метра. Невеликий Будилiвський порiг знаходився майже весь пiд водою. Те саме було й з Лишнiм, вiд якого на поверхнi було видно кiлько каменiв, i з порiвняно великим Вiльним. Останнiй ледь виднiвся. Нижче правобережноï Федорiвки можна було бачити звiльненi вiд води рештки сiл i хуторiв – двори та вулицi, де замуленi, а де «чисто помитi». Мiсцями Днiпро на два й бiльше метри врiзався у м’який грунт, а десь вкрив береги кiлькаметровим шаром мулу – до 3,8 м товщини у районi села Волоського. Береги заросли бур’янами вище росту людини. Багато низьких островiв були ледь помiтнi, напiвзатоплена стояла Змiєва печера на островi Перун. Траплялися й новi острови: “Перед Вовнiгським порогом було серед Днiпра кiлько каменiв. На цьому мiсцi утворився новий острiв «Лишнiй». Таку назву йому дали рибалки с. Вiйськове, що плавають по Днiпру вниз на ловлю риби…
Фоторепродукція роботи Георгія Ткаченка [1898-1993], архітектора, бандуриста, художника, свідка краси дніпровських порогів, затоплених водосховищем Дніпрогесу [з колекції ЗОХМ]
