День 27 серпня. Пам’ятні дати

Іван Франко (1856-1916) – письменник, вчений-енциклопедист, мислитель, політичний і громадський діяч.

Співзасновник і перший голова першої української політичної парті – РУРП. Він залишив по собі колосальну художню і наукову спадщину, яка складається з близько 50 тисяч творів.

Іван Франко народився в присілку Війтова гора села Нагуєвичі Самбірського округу у складі Королівства Галичини та Володимирії. Батько, Яків Франко був заможним сільським ковалем. Мати походила із збідніло шляхти.

Попри те що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту.

1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа, де виявляв феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити годинну лекцію вчителя, домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі.

На філософському факультеті Львівського університету вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу.

За громадсько-політичну діяльність Франко чотири рази був ув’язнений австрійською владою. Через це повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890-1891, навчаючись у Чернівецькому університеті.

1890 року став одним із засновників і першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої української політичної партії. Був редактором її друкованих органів. У 1899 році Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії, відтак згодом відійшов від політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці.

50-томне академічне видання творів, здійснене у 1976-1986 роках, є далеко не повним його доробком і «тягне» на стотомник.

За сорок років творчої діяльності Іван Франко видав одинадцять поетичних збірок, понад сто оповідань, дев’ять повістей, понад десять драматичних творів.

Плідною була і публіцистична діяльність Івана Франка – понад дві тисячі публікацій. Він є автором численних перекладів творів світової літератури – з французької, німецької, англійської, російської, польської, чеської, сербської, хорватської, старогрецької, латинської, арабської, давньоєврейської, індійської та інших мов. Іноді навіть жалкував, що не став орієнталістом.

В молодості Іван Франко, як і багато інших тогочасних інтелектуалів, зазнав впливу соціалістичних ідей, з захопленням читав Маркса, Енгельса, але наприкінці життя розчарувався в соціалізмі, назвавши соціалістичну державу тюрмою, «а всевладність комуністичної держави… означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним щастям».

На початку він також оспівував «братерство велике, всесвітнє», лише згодом усвідомивши підневільне становище України, розірваної між царською Росією й Австро-Угорщиною, що дасть йому підстави написати запальне: «Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить».

Саме тому за радянських часів творча спадщина Івана Франка немилосердно фальсифікувалася. Совєтське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

Українці не могли прочитати франкових поезій про національне відродження, про Січ та січових стрільців, про російський та польський колоніалізм на українській землі.

«Або візьмімо всі свої сили докупи і силкуймося встояти в конкуренції цивілізаційної праці, або зложімо заздалегідь зброю і скажімо собі, що ми сміття і січка, добра на пашу для інших, але не здібна зеленіти й нове зерно родити», – писав Франко.

Після здобуття української незалежності на зміну стереотипу «революціонера-демократа»/«Каменяра комуністичного майбутнього» прийшов образ Франка-Мойсея, провидця визвольних змагань ХХ ст.

У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ

Юрій Яновський (1902-1954), поет і письменник. Один із найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX століття.

Народився на Кіровоградщині. Вперше виступив з віршами українською мовою в 1924 році, далі перейшов на прозу.

Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927).

Потому з’явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі» (1931), в якому письменник зобразив стихійний народний рух України за доби відбудови державності.

До теми революції Яновський повернувся згодом у більш поміркованому романі «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», зображує трагедію братовбивчих конфліктів.

Під час другої світової війни Яновський був редактором журналу «Українська література» і військовим кореспондентом.

Найвизначнішим твором Яновського повоєнного часу став роман «Жива вода» (1947), в якому письменник втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи.

Гостро критикований за націоналізм, Яновський змушений був переробити цей твір згідно з принципами соцреалізму й перевидати його в далеко слабшому варіанті під іншою назвою «Мир» (1956).

***

Богдан Ступка (1941-2012), актор театру і кіно, художній керівник столичного Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Народний артист, Герой України.

Родом актор з селища Куликів на Львівщині. До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був солістом театру, а тітка – головним концертмейстером. Саме там юний Богдан почув багатьох видатних співаків того часу, зокрема, Івана Козловського та Сергія Лемешева.

Актором мріяв стати з 17 років, але спочатку спробував вступити на хімічний факультет Львівського університету. Щоправда, провалився на іспитах, працював в обсерваторії та заочно вчився на філологічному факультеті Львівського університету. «Я б міг стати хіміком, або звіздарем, але, як бачите, став актором… Мабуть Господь кожному з нас призначає якусь роль у цьому житті…», – зауважував Богдан Сильвестрович. У 1961 році він закінчив акторську студію при Театрі ім. Марії Заньковецької, згодом працював у ньому (його наставником був Сергій Данченко). Дебютував у кіно роллю Ореста Дзвонаря у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка.

Його запрошували у свої фільми такі зіркові кінорежисери, як Отар Іоселіані, Кшиштоф Зануссі, Єжи Гофман, Кіра Муратова, Павло Чухрай, Дмитро Месхієв… Та навіть у нічим не примітних стрічках він вмів вдихнути життя у своїх персонажів.

У 1978 році на запрошення Сергія Данченка, який тоді очолив Театр ім. Франка, перебрався до Києва. 1993 року отримав Шевченківську премію за головну роль у виставі «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом. Роль Тев’є Ступка зіграв понад 300 разів. Загалом на сцені зіграв понад 50 ролей, а в кіно – більш як сотню. У 1999-2001 роках був міністром культури, у 2001 році, після смерті Сергія Данченка, очолив Театр імені Івана Франка. Молоде покоління франківців добре пам’ятає батьківські звернення метра: «синку-донечко» та геніальне вміння гасити будь-які конфлікти. Він цінував у людях, передусім, щирість і людяність, і сам був зразком шляхетності, толерантності та порядності.

***

Джамала (1983), справжнє ім’я Сусана Джамаладінова, українська співачка кримськотатарського походження, яка здобула перемогу на «Євробаченні-2016» з композицією «1944».

Народилася Джамала в киргизькому місті Ош.

Наприкінці 80-х років родина співачки повернулася до Криму і оселилася в селі Малоріченське під Алуштою. Оскільки мати співачки викладала в музичній школі, а батько за освітою диригент, займатися музикою Джамала почала вже в ранньому дитинстві: брала участь в різних дитячих вокальних конкурсах, навчалася в музичній школі Алушти і Сімферопольському музичному училищі.

Вищу освіту здобула в Київській Національній музичній академії.

Джамала планувала присвятити себе класичній музиці, але серйозне захоплення джазом і експерименти із соулом і східною музикою змінили її плани.

На Міжнародному конкурсі молодих виконавців «Нова хвиля», що проходив у Юрмалі влітку 2009 року, Джамала отримала гран-прі.

У 2011 році співачка вперше спробувала себе в національному відборі України на Євробачення, однак на тоді на конкурс поїхала інша виконавиця.

У 2016 році, на національному відбірковому турі на Євробачення, Джамала представила пісню «1944», яка, зрештою, і принесла їй перемогу на цьому пісенному конкурсі.

Творчість Джамали це не тільки музика, а й акторство. Так, влітку 2009 року вона виконала головну партію в опері Моріса Равеля «Іспанська година»; в лютому 2010 року виступала в оперній постановці Василя Бархатова за мотивами Бондіани; восени 2014 року Джамала знялася у фільмі «Поводир», де зіграла роль актриси і співачки Ольги Левицької.