23 червня 1917 року, після молебню на Софійському майдані Києва, Центральна Рада проголосила І Універсал про автономію України: «Хай буде Україна вільною.
Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм)».
На початок літа 1917 року український національний рух набув значного успіху й поширення. Центральна Рада, підтримана багатьма зібраннями і з’їздами, фактично стала на чолі тогочасної ситуації в Україні. Ще в травні 1917 року для переговорів про правове визнання автономії України Центральна Рада направила до Петрограда делегацію на чолі з Винниченком, яка порушила це питання перед Тимчасовим урядом та виконкомом Петроградської Ради.
Проте Тимчасовий уряд відхилив вимоги Центральної Ради, посилаючись на те, що вона не обрана всім населенням краю і не уповноважена звертатися від його імені, а питання про адміністративний устрій майбутньої демократичної Росії вирішують лише Установчі збори, які мають бути скликані наприкінці року.
Так само до українських вимог поставилася і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Однак владні структури Петрограда недооцінили рішучість української національно налаштованої демократії. Вже 17 (4) червня на закритому засіданні Центральна Рада констатувала, що актом відхилення вимоги автономії України Тимчасовий уряд порушив інтереси українського народу і принципи права націй на самовизначення. Було прийнято рішення безпосередньо звернутися до народу, тобто видати Універсал.
Снаги і натхнення Центральній Раді додав і ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, який відбувався тоді в Києві (до речі, заборонений Тимчасовим урядом). Майже 2000 делегатів з’їзду повністю підтримали вимоги Центральної Ради і в категоричній формі звернувся з закликом до Тимчасового уряду задовольнити їх. Центральній Раді з’їзд запропонував самостійно перейти до встановлення автономії і визнав за необхідне українізацію армії та школи, водночас запропонувавши скликати українські територіальні збори.
Таким чином і був прийнятий І Універсал. Вже через п’ять днів після цього було обрано Генеральний секретаріат із статусом крайового уряду на чолі з Володимиром Винниченком. Генеральним секретарем з військових питань став Симон Петлюра. Наступним кроком у закріпленні української державної незалежності було проголошення ІІ Універсалу у липні 1917 року.
Сьогодні День державної служби Організації Об’єднаних Націй.
День проголошений на 57-й сесії ГА ООН згідно з резолюцією від 20 грудня 2002 року на відзнаку внеску державної служби в процес розвитку.
ООН закликала держави-члени організувати в цей день спеціальні заходи для висвітлення значення державної служби в житті суспільства, внеску в процес його розвитку, проводити нагородження державних службовців, а також орієнтувати життєві інтереси молоді у напрямку ухвалення рішень щодо кар’єри державного службовця.
Цього ж дня відзначається і День Державної служби в Україні, встановлений згідно з Указом Президента від 4 квітня 2003 року.
***
23 червня за рішенням ООН у світі відзначається Міжнародний день вдів.
День встановлений у грудні 2010 року згідно з рішенням ГА ООН з метою привернення уваги світової спільноти до важкого становища овдовівших жінок та їх дітей.
Як зазначають в ООН, нині в результаті збройних конфліктів, переміщення і міграції, а також пандемії COVID-19 десятки тисяч жінок стали вдовами, а у інших партнери вважаються зниклими безвісти.
У багатьох країнах світу соціальний статус жінки невід’ємно пов’язаний зі статусом чоловіка, отже, в разі його смерті жінка чи не автоматично позбавляється місця в суспільстві. Для багатьох втрата чоловіка стає лише першим ударом у низці випробувань. Навіть у тих країнах, де правовий захист досить широко практикується, вдови можуть піддаватися соціальній маргіналізації.
Для України, враховуючи війну на сході країни, Міжнародний день вдів віднедавна теж є надзвичайно актуальним, адже чимало українських жінок стали вдовами, втративши чоловіків, годувальників, батьків власних дітей, залишившись сам на сам з власним горем і численними проблемами.
Дати дня:
139 років від дня народження Зенона Кузелі (1882–1952), відомого українського вченого-етнографа, бібліографа, мовознавця, видавця (Австрія, Німеччина, Франція).
Після закінчення Львівського та Віденського університетів працював у Чернівецькому університеті, видавав газету «Україна», редагував львівський журнал «Шлях».
Під час Першої світової війни та пізніше жив в Австрії, Німеччині. В Берліні був редактором часопису «Українське слово» та однойменного видавництва, з 1926 р. – професор Українського наукового інституту. Після 1939 – у Франції, 1949 – 1952 рр. був головою Європейського осередку НТШ (м. Сарсель, під Парижем).
Один з авторів і видавців «Енциклопедії українознавства». Ще студентом Кузеля разом із Іваном Франком 1905 року брав участь у науково-етнографічній експедиції на Бойківщину.
Досліджував українсько-румунський фольклорні зв’язки. Упорядкував і видав збірку «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу». Упорядкував літературно-художню антологію «Золота Липа», присвячену Б. Лепкому тощо.
92 роки від дня народження Теда Лапідуса (1929–2008), французького модельєра, засновника Будинку високої моди «Ted Lapidus», «батька» популярного й нині стилю «унісекс».
Лапідус народився в родині єврейських емігрантів з Литви, що приїхали до Парижа, рятуючись від погромів, а заодно й у пошуках кращої долі.
Юнак, на відміну від того ж таки Іва Сен-Лорана, не мріяв з дитинства про кар’єру модельєра: він не розфарбовував картинки в жіночих журналах, не малював ані пишних суконь, ані спідниць з бантами. Едмон, а саме так звали молодого Лапідуса до того, як він змінить своє, як йому здавалося, старомодне ім’я на коротке американізоване Тед, хотів стати лікарем.
Утім життєві реалії були доволі жорсткими – грошей на здобуття лікарського фаху в сина швеця не було, тому молодший Лапідус змушений був продовжувати батьківське ремесло. Він поїхав до повоєнної Японії, де закінчив Технічну школу в Токіо. Там він вивчав не естетику, а технологію – будову сучасних фабричних машин для конвеєрного виробництва одягу. В 1949 році Лапідус став учнем Крістіана Діора, а вже в 1951 році разом з Шарлем Азнавуром засновує власний будинок високої моди. Досить швидко він зажив слави неперевершеного закрійника.
Крім того, він сміливо експериментував з новими матеріалами, першим із кутюр’є почав випускати одяг «прет-a-порте». Ситуація, коли будь-який клієнт міг зайти до бутіка й купити стандартний костюм за розміром, не чекаючи, доки його з голови до ніг обміряє поважний дядечко, а потім зіш’є йому вбрання, шокувала багатьох старих кутюр’є і була справжнім потрясінням для світу високої моди. Джинси, стилі мілітарі та сафарі, за всі ці нововведення Лапідуса називали «Вуличним кутюр’є». Його клієнтами були музиканти Beatles, Френк Синатра, актори Ален Делон та Брижіт Бардо.
85 років від дня народження Річарда Девіда Баха (1936), американського письменника-фантаста, філософа і публіциста. Автор повістей: «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», «Міст через вічність», «Дар тому, хто народжений літати».
Річард Бах служив у ВВС США (керував стратегічним бомбардувальником), тому всі його твори так чи інакше присвячені темі польотів. Через це Баха іноді називають «американським Екзюпері», хоча проза цих двох письменників-пілотів абсолютно різна. Найвідоміший твір Баха – повість-притча «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон».
Прикметно, що її досить довго не хотіли друкувати – письменник-початківець отримав до 20-ти відмов із різних видавництв, аж поки знайшлося одне, яке вирішило ризикнути.
Твори Баха майже на 100% автобіографічні – власне життя слугує йому невичерпним джерелом натхнення – дитинство, юність, військова служба, стосунки з трьома дружинами, навіть страшна аварія, в яку він потрапив (його літак упав на електроопору і письменник майже дивом вижив) – все це знаходить місце у його повістях. «Я був таким як і всі. Єдине, що мене вирізняло, я завжди ставив собі запитання «хто ми і чому ми тут»… Я завжди шукав тих, з ким би можна було б поговорити про ці речі, а коли не знаходив, то розмовляв сам із собою, або з персонажами зі своїх книжок… Але коли б мені довелося обирати між польотами і письменництвом, то я б радше вибрав би польоти…», – зауважує в одному з останніх інтерв’ю письменник.
Крім усього іншого, є в Баха одна надзвичайно чудова риса – він позбавлений марнославства і не вважає себе літературним гуру чи месією. «Хто я? Звичайний американський прозаїк. Не Лев Толстой, не Стівен Кінг… Так, у мене є маленька сім’я читачів, і я їм надзвичайно вдячний». Так само, як вдячні йому читачі на всіх п’яти континентах за маленького сміливого Джонатана.
Роковини смерті:
169 років з дня смерті Карла Брюллова (1799–1852), російського художника, професора Петербурзької академії мистецтв.
Автор знаменитого полотна «Останній день Помпеї» (одна з найулюбленіших картин Миколи Гоголя; письменник взагалі любив усе грандіозне й помпезне (іншим улюбленим художником Миколи Васильовича був Айвазовський)), парадних та психологічних портретів.
Серед учнів Брюллова були українці Іван Сошенко, Дмитро Безперчий і Тарас Шевченко. Широко відомим є той факт, що Карл Брюллов брав активну участь у викупі Шевченка з кріпацтва. У 1838 році Брюлов написав портрет Василія Жуковського, який було розіграно в лотереї і на виручені кошти викуплено поета.
25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому було вручено відпускну, засвідчену Брюлловим, Жуковським і Вієльгорським. Аполллон Мокрицький у щоденнику записав: «Часа в два пошел я к Брюллову, застал его в рабочей комнате с «Пертской красавицей» (роман В. Скотта). Подсел я к нему с цыгаркой, он читал, а я слушал. Скоро пришел Жуковский с Виельгорским. Пришел Шевченко, и Василий Андреевич вручил ему бумагу, заключающую в себе его свободу и обеспечение прав граждансва. Приятно было видеть эту сцену» («Щоденник художника А.М. Мокрицького»).
Протягом 1838-1845 рр., навчаючись в Академії мистецтв, Шевченко став не лише одним із улюблених учнів, а й другом Брюллова. У 1839 році деякий час мешкав на його квартирі. За життя Брюллов був визнаний класиком, видатним майстром живопису, але критики були й у нього.
www.ukrinform.ua/rubric-society/3268739-23-cervna-pamatni-dati.html
