День пам’яті Богдана Ступки (1941-2012), актора театру і кіно, художнього керівника київського Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Богдан Ступка народився в селищі Куликів на Львівщині, яке три роки було окуповане фашистами. «Бомби падали, підривали хати, трупи, повішені – усе це пам’ятаю.
Солдати по 18-19 років, із пушком, ще вусів не було, – лежали вбиті. Ми перебігали з однієї місцевості в іншу, в мене був кашкет із дашком. І батько мене держав на плечах. І раптом – фіть – кашкет як зняло. Батько підіймає, і якраз там, де дашок був – дірка від кулі. Це дало відбиток на все життя – страх», – згадував актор.
Після війни батько Богдана Сильвестровича співав у хорі Оперного театру, тому дитинство хлопчика минуло за його лаштунками. Актором мріяв стати з 17 років. Заочно навчався у Львівському університеті. Перша робота – в астрономічній обсерваторії.
В юності був модником і стилягою – перешив дідові штани, носив зачіску «кок», хвацько танцював рок-н-рол. У 1961 році закінчив акторську студію при Театрі ім. Марії Заньковецької. Згодом працював у ньому.
Дебютував у кіно роллю Ореста Дзвонаря у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. У 1978 році на запрошення Сергія Данченка, який тоді очолив Театр ім. Франка, перебрався до Києва. 1993 року отримав Шевченківську премію за головну роль у виставі «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом. Роль Тев’є Ступка зіграв понад 300 разів.
Загалом на сцені зіграв понад 50 ролей, а в кіно – більш як сотню. У 1999-2001 рр. був міністром культури, з 2001, після смерті Сергія Данченка, очолював театр імені Франка.
***
У ці липневі дні 2014 року українські військові звільнили від російських окупантів Сєвєродонецьк, Лисичанськ та Рубіжне. Операція із визволення цих населених пунктів розпочалась 19 липня. Зранку 21-го Рубіжне було повністю звільнене та зачищене від бойовиків. У місті була відновлена законна українська влада.
22 липня українські війська почали штурмувати Сєвєродонецьк і вибили окупантів.
Местные жители встречали освободителей с национальной символикой (Автор: Facebook/Генеральный штаб ВСУ)
Місто перебувало під окупацією сепаратистів з червня 2014 року. Операцію здійснювали бійці Криворізької бригади Національної гвардії України під керівництвом полковника Олександра Радієвського.
В той же день, 22 липня, була звільнена і Попасна.
В наступні дні атакувальний тиск сил АТО на озброєних бойовиків продовжився.
22-24 липня активні бойові дії відбувались у Лисичанську.
23 липня полковник Олександр Радієвський загинув від кулі снайпера під час запеклого бою в Лисичанську. Тоді, намагаючись врятувати свого командира, також загинули командир батальйону Криворізької бригади нацгвардії підполковник Павло Сніцар і солдат Ігор Коцяр.
24 липня Лисичанськ було звільнено. Вже ввечері бійці батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» підняли український прапор над будівлею Лисичанської міської ради.
Цього дня народилися:
143 роки від дня народження Януша Корчака (справж. – Генрік Гольдшмідт; 1878-1942), польського письменника, педагога, лікаря. Автора повістей «Діти вулиці», «Моськи, Йоськи й Срулі», «Банкротство малого Джека», «Король Матіуш Перший», «Щоденника».
Януш Корчак закінчив Варшавський університет. Був успішним лікарем. Отримував високі гонорари від багатих пацієнтів і безкоштовно лікував дітей з бідних родин. В 1911 р. очолив Будинок сиріт. Під час Першої світової війни перебував в Україні, брав участь в організації будинку для польських дітей у Києві. Загинув у гітлерівському таборі смерті Треблінка разом із 200 своїми вихованцями.
«…Варшава – моя, і я – її. Скажу більше: я – це вона… Мені сказав один хлопчик, залишаючи Будинок сиріт: «Якби не цей будинок, я б не знав, що на світі існують чесні люди, котрі не крадуть. Не знав би, що можна говорити правду. Не знав би, що на світі існує правда…»
«Поливаю квіти. Моя лисина у вікні – гарна ціль. У нього карабін. Чому він стоїть і дивиться спокійно? Немає наказу. А може, він до військової служби був сільським учителем або нотаріусом, двірником? Що б він зробив, якби я кивнув йому головою? По-товариськи помахав би рукою? Можливо, він не знає навіть, як все насправді? Він міг приїхати лише вчора, здалеку…» – це останні рядки з щоденника Януша Корчака, який він вів у гетто. Великий життєлюб і гуманіст шукав людину навіть в есесівці.
139 років від дня народження Ярослава Антоновича-Гординського (1882–1939), українського історика літератури, філолога, письменника.
Після закінчення філософського факультету Львівського та Віденського університетів викладав українську та класичні мови у гімназіях Львова і Коломиї, читав лекції на Вищих учительських курсах у Львові. Працював у філологічній секції Наукового товариства ім. Шевченка.
Автор виданої у 1939 році в Українській Могилянсько-Мазепинській Академії наук у Львові «Літературної критики підсовєтської України», де у 18 розділах автор розглядає радянську літературну критику, літературні журнали того часу, витоки «пролетарської» літератури й марксистської критики, літературні дискусії того часу, висловлюючи при цьому влучні зауваження щодо національного питання.
Роковини смерті:
День пам’яті Олександра Олеся (справж. – Олександр Іванович Кандиба; 1878-1944), українського прозаїка, драматурга, поета.
Його називали «українським Гейне» і «українським Надсоном». Понад вісімдесят композиторів – українських, російських, чеських, французьких – клали його вірші на музику. Його успіх перед Першою світовою війною, та й згодом, після буремних подій Української революції, коли чимало українців роз’їхалося по світам, був колосальним.
Його син Олег Ольжич називав батька «поетом гімназистів і телефоністок». Сам Олександр Олесь жодним чином не претендував на звання «високочолого пророка» чи «володаря дум». Його цілком влаштовувала любов гімназистів і телефоністок.
«Популярність, – писав Олесь у листі до відомого мецената Євгена Чикаленка, – се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається».
Чоловік Лесі Українки Климент Квітка згадував, що Леся «…по виході першого тому віршів Олеся сказала, що він випередив її яко ліричний поет, і притім не зажурилася і сказала тільки, що їй вже писати ліричних віршів не варто». Микола Зеров у 1920 роках закидав Олесеві, що той, мовляв, «весь ніби зроблений був по мірці тодішнього масового читача».
Втім, як виявилося, скептик Зеров помилявся. Читач (чи, радше, слухач) Олеся не перевівся й до сьогодні.
www.ukrinform.ua/rubric-society/3284652-22-lipna-pamatni-dati.html
