День 18 листопада. Пам’ятні дати та події

18 листопада 1918 року, в приміщенні Національного театру Риги, Латвійська Народна рада оголосила про створення нової держави. Але боротьба за фактичну незалежність Латвії тривала після цього ще два роки.

В січні 1919 року, під натиском частин Червоної армії, тимчасовий уряд Латвійської Республіки був змушений залишити Ригу.

З січня по травень 1919 року тривав період радянської влади в Латвії, потім була боротьба з армією Бермонта-Авалова і німцями, і знову з комуністами. Лише 11 серпня 1920 року Радянська Росія визнала незалежність Латвії.

У січні 1921 року це зробили Англія, Франція, Італія і Японія, а у вересні нову державу прийняли в Лігу націй. Перша незалежна латвійська республіка проіснувала до червня 1940 року, коли Латвія була включена до складу СРСР – за секретними протоколами пакту Молотова-Ріббентропа країна підпадала саме під сферу впливу Радянського Союзу.

З липня 1941 по жовтень 1944 року у Латвії тривала нацистська окупація, а потім знову – радянська. І лише 4 травня 1990 року Верховна Рада Латвійської РСР більшістю голосів прийняла Декларацію про відновлення Латвійської республіки.

Під час розпаду Радянського Союзу, у вересні 1991 року, незалежність Латвії була відновлена.

Окрім того, цього дня відзначається Європейський день захисту дітей від сексуального насильства та сексуальної експлуатації, який було започатковано у 2015 році.

Наразі сексуальне насильство є реальністю для 47 країн-членів Ради Європи, і українське суспільство тут не є винятком.

Для подолання грубих порушень прав дитини потрібно об’єднувати зусилля міжнародних організацій, представників громадського сектору та держави.

ПОДІЇ ДНЯ

18 листопада 1932 року, вийшла Постанова ЦК КП(б)У «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель», яка передбачала покарання за невиконання планів заготівлі зерна – сільські господарства каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м’яса.

Згодом перелік компенсаційних харчів було розширено картоплею і салом, наприкінці року – продуктами тривалого зберігання.

Окрім того, видана цього ж дня Постанова «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» дозволяла відбирати у селян хліб за статтею «контрреволюційні злочини».

Вже за кілька днів, 26 листопада вийшов наказ наркома юстиції і генерального прокурора УРСР, в якому наголошувалося на тому, що «репресії є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі».

Таким чином, штучно створений голод став добре продуманою та ретельно замаскованою каральною операцією. Передусім, в українських селян було відібрано вирощене ними зерно, далі численними натуральними штрафами та обшуками були відібрані останні крихти їжі. У грудні у 82 районах України була заборонена торгівля продуктами, також припинилися поставки промислових товарів.

На початку 1933 року забороною виїзду із охопленої голодом України селян було позбавлено останніх надій на порятунок. Конфіскація усіх виявлених продовольчих запасів призвела до масового голоду зими 1932-1933 років.

У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ

Кость Левицький (1859-1941), громадсько-політичний і державний діяч, адвокат і публіцист, дійсний член НТШ і «Просвіти».

З 1890 року займався приватною адвокатською практикою у Львові.

Наприкінці ХІХ–поч. ХХ ст. Левицький, сприяючи піднесенню українського підприємництва в Галичині, брав активну участь у створенні цілого ряду важливих економічних організацій – «Народна Торгівля», страхова компанія «Дністер», Крайовий Союз Кредитовий (згодом – Центробанк).

У 1889–1900 рр. редагував «Часопис Правничий», був багаторічним президентом Товариства Українських Правників у Львові. В 1899 виступив співзасновником, а згодом обраний і головою Української національно-демократичної партії. В 1907 році обраний депутатом австрійського парламенту, наступного року – галицького сейму, керував діяльністю Українського парламентського клубу у Відні.

9 листопада обраний головою уряду ЗУНР – Державного Секретаріату ЗУНР – ЗО УНР. Після окупації Галичини польськими військами (1919) був членом закордонного уряду Диктатора Петрушевича у Відні, в якому займав пост уповноваженого з питань преси і пропаганди, а з 1921 – уповноважений закордонних справ ЗУНР.

1924 року повернувся у Галичину, де продовжував громадську і наукову діяльність. У 1920–1930-рр. очолював Союз Українських адвокатів, був членом Ради адвокатів у Варшаві, директором Центробанку.

В 1939 був заарештований органами НКВС, але після дворічного ув’язнення – звільнений. У липні 1941 став засновником і головою Української Національної Ради – органу, який мав представляти інтереси українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою (ліквідована за наказом Гіммлера в березні 1942).

Помер у Львові. Є автором цінних історичних праць: «Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914», «Великий зрив» та ін.

***

Михайло Масютко (1918-2001), дисидент, політв’язень, письменник.

Народився у с. Чаплинка, нині – Херсонської області. Важко пережив голодомор 1932-1933 років.

1934 року вступив на історико-філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту. 1937 року, на третьому році навчання його виключили з інституту і заарештували. Вирок – 5 років – відбував у таборах і золотокопальнях Колими.

1942 року Масютка мобілізували до Червоної армії – пройшов фронтовими дорогами до Берліну. По тому працював педагогом у Криму, пізніше – в Дрогобичі.

Від 1948 року навчався у Львові в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова, одночасно закінчив екстерном Львівський педагогічний інститут.

1953 року, в переддипломний рік, Михайла знову виключили з інституту – цього разу за написання реферату під назвою «Норми комуністичної моралі», який було визнано «ідеологічно хибним».

Певний час працював у Музеї Івана Франка у Львові, а після– викладачем української мови та літератури в школах на різних теренах України: Галичина, Волинь, Київщина, Крим, Херсонщина.

Від початку 1960-х років, під час «хрущовської відлиги», брав активну участь у національному русі, написав низку публіцистичних статей, які поширювалися самвидавом по Україні.

1965 року Мийхала заарештовано у Феодосії, де він жив з матір’ю. У нього вилучили величезне зібрання самвидавних матеріалів, які дозволили кегебістам вийти на інших учасників українського національного руху.

Самого Масютка засудили закритим судом на 6 років тюремного й табірного ув’язнення.

Після звільнення прописатися у Феодосії у власну хату йому не дозволили. Мусив осісти в селі Дніпряни поблизу Нової Каховки без права виїзду і під пильним наглядом агентів КГБ – і так аж до розвалу Радянського Союзу.

Упродовж 30 років, які судилося прожити в Дніпрянах, Михайло Масютко написав більшість своїх літературних оповідань.

2007 року у Львові вийшла друком «Химера» – найповніше в Україні видання творів Михайла Масютка. Повість «Химера» та оповідання «Дзвонарка» чудом збереглися в архівах КҐБ. Інші твори невеликим накладом було надруковано в книжці «Досвітній сполох». Деякі оповідання та вірші М. Масютка з коротким життєписом автора увійшли також до книжки В. Чорновола «Лихо з розуму», що кількаразово видавали в діаспорі та Україні.

***

Галина Назаренко (1968), художниця, майстриня Петриківського розпису.

Народилася у Петриківці на Дінпропетровщині. Навчалась у Петриківський дитячій художній школі, у Миргородському керамічному технікумі.

З 1989 року працює у Петриківці, в Експериментальному цеху петриківського розпису, який в 1998 році перейменували на Центр народного мистецтва «Петриківка».

Галина Назаренко – одна з найбільш активних і знаних сучасних петриківських майстринь, провела кілька десятків виставок, зокрема близько 30 персональних, у багатьох країнах світу – Франції, Болгарії, США, Канаді, Грузії, Білорусі, Кувейті, Узбекистані, Китаї, Туркменістані, Іспанії, Греції, Нідерландах, Японії.

Мисткиня розписує церкви і інтер’єри, випускає листівки і календарі зі своїми роботами, регулярно проводить майстер-класи, усіляко популяризує мистецтво Петриківського розпису.

***

Дмитро Лазуткін (1978), поет і журналіст, спортивний коментатор.

Народився в Києві. Закінчив Національний технічний університет України («НТУУ КПІ»).

Працював інженером-металургом, тренером з карате, журналістом, телеведучим.

Перша поетична збірка «Дахи» побачила світ 2003 року – за неї автор отримав премію «Гранослов».

Популярність поету принесла «Червона книга» (2015), в якій, зокрема, знайшли втілення враження від зустрічей з бійцями АТО під час виступів у прифронтовій зоні.

Остання на цей час збірка Лазуткіна – «Артерія» (2018).

Дмитро Лазуткін є автором вірша «Реквієм на дощі», який, покладений на музику Аллою Загайкевич, став однією з частин ораторії «З нами Бог» режисера Сергія Проскурні. Ця ораторія, присвячена Героям Небесної Сотні та військовим, що воюють на сході України, була поставлена на Софіївській площі до 23-ї річниці Незалежності України.

Дмитро Лазуткін разом з композитором Борисом Севастьяновим створили музично-літературний проєкт «Артерія».

Першою роботою проєкту стала пісня «Забувай», створена під враженнями від спілкування з бійцями під час волонтерської поїздки на Луганщину.