Ми, українці, іноді ремствуємо, що Європейський Союз надто повільно реагує на наші потреби, пов’язані з російською агресією. І вже зовсім не поспішає, коли йдеться про майбутній вступ нашої країни до цієї шляхетної компанії цивілізованих держав.
Проте європейці вважають, що Україна просувається на цьому шляху велетенськими кроками, а щодо їх неквапливості… Вона має підстави і логічне пояснення. Про це йшлося на тренінгу «ЄС: просто про складне», який пройшов наприкінці листопада у Дніпрі за підтримки Представництва ЄС в Україні.
У нас досі дехто вважає, що ЄС за структурою нагадує радянський союз чи США. Різниця між тим принципова. Що СРСР, де національні республіки лише формально мали власні органи управління, що США з певною свободою самоврядування в окремих штатах, – є окремими суверенними державами. А Європейський Союз державою не є. Він являє собою спільноту рівноправних незалежних держав-членів, де до уваги беруться інтереси навіть найменших за територією та чисельністю населення країн. Головними серед цих інтересів від початку були економічні.
Як розповів провідний експерт із тем, пов’язаних з ЄС, ГО «Інтерньюз Україна» Костянтин Ромашко, після завершення другової світової війни політики обмірковували ідею надійного запобіжника проти виникнення війни у майбутньому.
9 травня 1950 року дипломат, міністр закордонних справ Франції Робер Шуман виступив з Декларацією про необхідність об’єднання виробництва вугілля і сталі, яке зробить війну між Францією та Німеччиною практично неможливою. Спільне виробництво також “закладе підвалини для розвитку економіки, першого етапу європейської федерації”.
За рік (1951) створення Європейського ринку вугілля та сталі було закріплено Паризьким договором, який підписали Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург.
Розвиток економік країн-учасниць призвів до розуміння, що спільний ринок може поширитися і на інші галузі. У 1957 році Римський договір зафіксував створення Європейської економічної спільноти, Європейської спільноти атомної енергії та Європейського інвестиційного банку. Поетапне будівництво спільного ринку мало базуватися на чотирьох свободах переміщення (товарів, людей, капіталів, послуг), а поступове зниження митних зборів призвести до створення митного союзу.
Результати виявилися надихаючими:
- 1973 року до угоди приєдналися Велика Британія, Ірландія та Данія;
- 1981 року – Греція;
- 1986 року – Іспанія та Португалія;
- 1990 року (після падіння Берлінського муру) – Східна Німеччина.
Коли розпався радянський союз, європейські країни усвідомили необхідність більш міцної політичної надбудови, яка могла би реагувати на світові виклики. Тож
у 1992 році Маастрихтським договором був формально заснований Європейський Союз.
Три його стовпи: спільна зовнішня політика та політика безпеки, зміцнення позицій юстиції та права; запровадження спільного європейського громадянства.
Наступного року (1993) були затверджені Копенгагенські критерії, відповідність до яких теоретично відкривала дорогу до ЄС усім бажаючим. Головними серед критеріїв є:
- стабільність інституцій, які гарантують демократію, верховенство права, права людини, повагу і захист меншин;
- існування функціональної ринкової економіки, так само як і здатності впоратися з конкурентним тиском та ринковими цінами у межах ЄС.
Оскільки з цим у Швеції, Австрії та Фінляндії не було проблем, вони приєдналися до ЄС 1995 року.
Наступне розширення стало найбільшим в історії Євросоюзу: 2004 року його членами стали 10 країн, більшість із яких належала до колишнього соціалістичного табору (Естонія, Литва, Латвія, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Мальта і Кіпр).
На початку 2007 року до ЄС приєдналися Болгарія та Румунія.
Після цього до ЄС приєдналася лише одна країна – Хорватія (2013). Натомість 202 року Велика Британія вийшла з ЄС.
У грудні 2007 року був прийнятий Лісабонський договір, який остаточно закріпив політичний конструкт ЄС, який є доволі складним.
Ключові інституції ЄС:
- Європейська рада, яка складається з перших осіб (президенти чи голови урядів держав-членів), які задають політичний тон;
- Рада ЄС – у ній по галузевих питаннях (сільське господарство, економіка, закордонні справи, торгівля тощо) спільну позицію виробляють профільні міністри країн-членів;
- Єврокомісія – виконавчий орган, який володіє законодавчою ініціативою та впроваджує рішення Ради ЄС. Єврокомісія захищає інтереси Євросоюзу, а не окремих країн-членів;
- Європарламент – єдиний орган, який обирається прямим голосуванням і представляє інтереси громадян ЄС.
- Наймолодшим органом є Європейська служба зовнішньої дії (створена 2011 року) – має дипломатичне представництво у 145 країнах світу.
Як видно з інфографіки Костянтина Ромашка, взаємодія між цими інституціями вимагає чимало часу через необхідність узгодження позицій усіх сторін. Хоча Лісабонський договір спростив прийняття багатьох рішень до кваліфікованої більшості, однак питання безпеки, зовнішньої політики та розширення, які наразі є ключовими для України, продовжують вимагати одностайності.
Втім, після початку повномасштабного вторгнення Євросоюз почав переглядати свої позиції в обох питаннях.
Зокрема, заступник посла Європейського Союзу в Україні Гедимінас Навіцкас сказав: “ЄС ніколи не сприймався як військовий актор, але зараз це змінюється. Бо Україна бореться не тільки за себе, а і за всіх нас”. Тож за неповних чотири роки повномасштабної війни Євросоюз та країни-члени спрямували 66 мільярдів євро на військову підтримку України.
Також Місія ЄС з військової допомоги Україні задовольняє потреби Збройних сил України у навчанні та підготувала 83 400 українських солдатів.
Як змінилося ставлення до перспектив членства України в ЄС та на якому етапі цього шляху ми знаходимося, «МИГ» розповість незабаром.
Ганна ЧУПРИНА, фото Аліни Ягельської, співавтор Інна БАХТІНА
