Ще минулого року ми мали побачити та навіть потримати в руках нову книгу – результат роботи наших краєзнавців, постійних авторів нашої газети. Зазвичай ця подія відбувалась у бібліотеках та на музейних майданчиках міста. Через війну подія була відкладена.
Зустрічаючись із Юрієм Віліновим, якій займається волонтерською діяльністю навіть не з 2022-го – з 2014 року, допомагаючи жінкам, які плетуть захисні сітки для наших військових, ми поговорили про можливість публікації деяких текстів із книги, яка практично готова до друку.
Юрій привіз декілька текстів.
І ми готові запропонувати їх любителям краєзнавчих пошуків, викладених у неповторному авторському стилі.
Четверта книжка серії «Спадщини» була вже змакетована у січні-лютому 2022 року і після чистової вичитки мала вийти рік тому…
Та безліч чому в Україні завадила новітня війна, зламала не тільки плани – обірвала десятки тисяч життів. І, здавалося б, чи на часі зараз, у самий її розпал, публікувати якісь довоєнні краєзнавчі дослідження? Дивним чином з’ясувалося, що значна кількість їх виявилася не просто актуальною, а була передчуттям чи, навіть, передбаченням того, що відбувається нині.
Кремлівський куратор «українського напрямку», манкурт-кавказець із роду Дудаєвих, відомий як Сурков, розпалюючи гібридну війну на Донбасі, принизливо обізвав українську історію «кривавим краєзнавством» і етнографією. Ну що тут скажеш? У певному сенсі можна це навіть визнати, бо усе і вся, що хоч якось дотикалося до московщини, рано чи пізно вмивалося кров’ю і слізьми.
А з іншого боку, мабуть, і не відаючи того, кремлівський лакуза віддав належне важливості нашої дослідницької роботи. І недарма ж московитський піп Гундяєв так опирається проведенню хоча б якихось археологічних розкопок на території Москви і Кремля. Колись граф Уваров, після розкопок тисяч рязанських курганів, не приховав повної відсутності у похованнях слов’янських ознак, а краніологічні вимірювання тільки підтвердили фіно-угорське походження небіжчиків. Отож є, хоч і невеличка небезпека, що і зараз з’ясується щось, що не впишеться у кремлівську догматику. Щоправда, побоювання марні, бо у сполученні «русский учёный», історик, чи там хто, завжди ключове слово «русский», що передбачає повну підлеглість владним установкам, якої б галузі вони не стосувалися. Та й людей честі у московський науці більше не залишилося.
Уся серія «Спадщини», як і майбутня четверта книжка, є ще й відповіддю деяким нашим співвітчизникам, які розгубили чи розчинили у «пушкініанах» власну ідентичність та навіть зараз виправдовуються, що в Україні, мовляв «борються з пам’ятниками». Та не пам’ятники ми рушимо, а ідолів-кумирів, чужих, а до всього ще й нав’язаних нам силою і хитрощами – повним гібридним арсеналом.
Юрій Вілінов за грою проєкту “Яка твоя історія?”. 8 березня 2023 року
А якщо зважити на те, що вже цілий рік робить московитська орда з нашими музеями, як нищаться українські книжки, грабуються, крадуться вивозяться і привласнюються історичні та культурні цінності тощо, то стає більш ніж очевидним, чому на за будь-яких часів окупованих і колонізованих московітами територіях завжди превалює їхня псевдокультура. Це «стратегія зозуленяти у чужому гнізді».А значить, нам роботи тільки додалося, і починати чи продовжувати її маємо вже зараз.Українське «відьмацтво» [Демонологічні уявлення українців у загальному контексті циркумпонтійських, близькосхідних, західноєвропейських та північно-східних вірувань]
…До написання цього розділу авторів підштовхнула випадкова знахідка на Полтавщині – з легкої руки М.В. Гоголя чи не найвідомішому в Україні «відьмівському» краї. Не пошкодуємо кількох абзаців і красномовства, аби описати романтичні, майже містичні обставини «обретіння» речі із якоїсь, сказати б, паралельної реальності, що тим не менше співіснувала поряд із складними технічними пристроями, вже доволі високими знаннями та іншими досягненнями людства.
Зазвичай у своїх розвідках і мандрах ми рідко пересуваємося автівками, хіба можемо десь під’їхати попуткою. З вікна небагато чого побачиш, та й потім, безпосередньо на місці пошуків, із «колесами» мороки не оберешся: десь треба залишити, наглядати тощо. Буває, що кудись і справді простіше дістатися транспортом, але іноді ми влаштовуємо таке собі піше паломництво чи «хадж» до якихось особливих місць. Так кружними манівцями ходили ми до могил археолога Олександра Бодянського у Петрополі та героя «Небесної Сотні» Сергія Синенка під Володимирівкою.
Отож, наїздившись та вже находившись теренами Полтавщини, вирішили від валів Бельського городища через Опішне у Диканьку протовктися пішки. Діло було під осінь, тож, мало що сутеніє рано, так ще й туманом дорогу накрило. Вирішили отаборитися на ночівлю у покинутому хуторі Безруки.
Розвалені хати та обійстя заросли буйними соковитими травами, із яких де-не-де стирчать чорні зотлілі хрести – був на Полтавщині такий звичай ховати небіжчиків у своїх садибах. Здичавілі темні сади невдовзі стали осипати з листя рясні краплини роси. Шукаючи хоч якогось сухого місця, наткнулися на хатину, над якою ще збереглися залишки солом’яної стріхи. Аби розпалити багаття для вечері, стали смикати з-під неї віхті сухої соломи. Аж гульк – стирчить уламок іржавої пилки і якийсь цупкий пакунок, перемотаний задубілим ретязком із сириці. Забулися враз і неприємності від роси, і вечеря: ну скарб – не скарб, а це ж, мабуть, справжня, не новітня «етнографія». Під трьома шарами порепаної, ламкої від віку клейонки, замотана ще й у дерюжину, знайшлася незвичайна річ. Зізнаємося, самотужки ми так і не «вкурили», що ж воно таке. Самим собі було важко зізнаватися у профанстві, от і заходилися довільно фантазувати про килимарські човники, або висувати неймовірні здогади, аби ж не виглядати бевзями.
Індикатор відьом» з хутора Безруки. [Полтавщина]
Легесенька, звітрена часом дощечка на півтори п’яді загальним обрисом нагадувала кавказький кинджал, але у нижній частині мала обриси жіночої статури. Анатомічно окреслені ноги донизу були загострені як кілок. У лоні наскрізь стирчав прямокутний іржавий кований залізний клин, загнутий на зворотньому боці. Замість голови було вистругане кільце навкруг висохлого сучечка, який був тут же у отворі завдяки зав’язці із пакляної шворки.
Покрутивши у напівпітьмі дощечку і так і сяк, нічого путнього ми не второпали, й таки заходилися вечеряти та вкладатися до сну. За вранішніми клопотами – а це не так вже й легко у мокрій траві зібгати намет, не погубити серед трав’яних джунглів похідне майно, вийти на шлях «з найменшими втратами» – не до знахідки стало.
Потім були неймовірні враження від Музею гончарства у Опішному [саме так називає містечко тутешній люд – Опішне]. Далі ми почимчикували напрямом на Диканьку. Небо «розвезло» і, встановлюючи намет у вологій лісосмузі [а це вам не запорізькі сухі «вітроупори»], ми жартували, що, мовляв, ось диканьські відьми і чорти чогось нас до селища не пускають. Під ранок на виході з намету стояла суцільна стіна проливного дощу і, схоже, найближчі кілька днів розпогоджуватися не збиралося. Врятував нас від зливи і поступового провалювання у родючий полтавський чорнозем [дивись, ще трохи і самі корінням проросли б] добросердний родич із Артемівки – Анатолій Васильович Шишка. Склали мокрі, як хлющ, лахи у багажник його автівки і, як були замурзані, поїхали дивитися Диканьку.
Вже аж за кілька днів, відмившись, сухі і чисті, впорядкувавши шлунки від похідних консервів щедрим полтавським домашнім частуванням, ми згадали про нашу знахідку з покинутого хутора. Літні діди розтовкмачили нам, із чим ми стикнулися. А виявилося, що це такий своєрідний «індикатор» відьом. Робився він з осикової чи вільшаної дощечки, та не з простої. Був по селах серед людей у літах звичай робити собі труну наперед. Зберігалася вона на горищі, і сохла там до часу іноді й десятки років. Ото як з котрої дошки випадав усохлий сучечок, то дошку ту виймали і з неї робили отакий «прилад». А у символічне «лоно» забивався вухналь, обов’язково від знайденої підкови – у цьому теж виявлялася якась тутешня сільська магія.
Іноді сучасні люди вживають вираз «перевести на вухналь» [навіть викривлено «на ухнарь»], не дуже розуміючи про що мова, просто вживаючи як усталене словосполучення. Вухналі чи ухналі – це огранені гвіздочки, якими підкови прибиваються на кінські копита. Вухналики самі по собі маленькі, гвіздочок – він і є гвіздочок. Отож, коли недосвідчений коваль із великого шматка у давнину дуже цінного заліза виковував усього лише вухналь, все інше спаливши у горні, тоді й казали: «Перевів на вухналь», тобто звів майже нанівець цілий шмат заліза. [Те ж саме, що «Скував з лемеша пшик» або «Перевів на циганський пшик»].
Від тогочасної цінності заліза походить також повір’я, що знайдена підкова приносить щастя. Хтось через загальну дугоподібну форму ототожнював її з місяцем, а для когось вона символізувала чашу, можливо, у якомусь сенсі священний Грааль. І вже від того, як саме її прибити над дверима житла, рогами вгору чи вниз, залежало, буде вона «збирати щастя» у дім, як чаша [пам’ятаєте вираз «дім – повна чаша»] чи навпаки втрачати його, як з перевернутої посудини. Вистачало у народі фантазії на символізми!
Так як же все таки користувалися отим приладом? З’ясувалося, що коли вийняти сучечок і піддивитися через вічко жіночку на підозрі, то коли вона справді відьма – покажеться з хвостиком.
Один із авторів цих рядків заради жарту підглянув на кількох своїх знайомих. Поки що не пощастило! Чи навпаки – дуже поталанило? А що коли і справді у котроїсь хвоста вгледів би? Навіть уявити боязко…
Жарти жартами, а все ж ми вперше тримали в руках наочний, матеріальний доказ – ні, не беззаперечного існування відьом у загальноприйнятому містичному сенсі, а доказ глибокої вкоріненості в народній свідомості віри у їхнє буття, і то не у якихось волохатих язичницьких віках, а ось тут, зовсім поряд у двадцятому сторіччі.
У книжці «Українці: народні вірування, повір’я, демонологія» [Київ. «Либідь». 1991] серед інших наводяться кілька способів виявлення відьом, при яких обов’язково використовуються «невипадкові» дерев’яні речі.
Упродовж Великого посту кожної неділі, починаючи від Сиропуста, треба кидати на піч за комин по дерев’яній галузочці, а на Світле свято, повернувшись із церкви, треба зібрати усі сім паличок і запалити їх на припічку. Відьма з’явиться просити вогню.
Як узяти на Івана Купала липову хворостину і гнати нею у череді корову, то відьма прийде і буде випрошувати ту лозину.
На Трійцю був звичай прикрашати долівки і двори різними духмяними травами і молодими гілками дерев. На долівку стелилися лепеха та полин, коли по них ходили, вони пахли особливо гостро і яскраво, а ті пахощі відганяли нечисть. За образи закладалися деревні пагони з листям – клечання. Якщо листя упродовж клечального тижня почорніє, то у хаті начувайся чиєїсь смерті. Власні обійстя і церковний двір теж прикрашалися свіжими зеленими гілками, для яких дірочки у землі робилися особливими загостреними «клечальними» кілочками. Після Трійці такий кілочок треба було зберегти, а на наступну Паску із ним, сховавши у рукаві, стати на виході із храму. Коли люди виходитимуть, то кілочок тихцем виставляти, наскільки висунеш кілочок з рукава, настільки у відьми висолопиться язик і вона біля дверей стане оглядатися. Але відьминого язика не бачитиме ніхто, окрім того, у кого кілочок.
За нашими розпитуваннями, іноді замість кілочка згадується паличка із того клечання, яка була на Трійцю за образами, але ми не дізналися чи із просто засохлого, а чи з почорнілого гілля.
Усі згадані тут дерев’яні «прилади» близькі до знахідки у Безруках, а клечальні гілочки ще й стосуються передбачень покійника у господі, що теж «ідейно» дотикається до гробової дошки із всохлим сучком. Клечальний кілочок із нашою знахідкою єднає і те, що відьмин язик або хвіст може бачити тільки власник «індикатора».
Згадана книжка [«Українці: народні вірування…» – це не узагальнена пізня компіляція, а записані з народних вуст повір’я із збереженням усіх розмаїтих мовних зворотів. Багато відомостей стосуються не тільки відьом, а й відьмаків, перевертнів-вовкулаків, упирів, розказано про боязнь нечистю ярчуків, про способи обернення між увіткнутими ножами, про похорони відьом з пробиванням серця осиковим кілком тощо. Півсторінки стислого тексту відведено «соковитим» давнім побутовим, на межі магічних, прокляттям, до того ж примічено, що кляло здебільшого жіноцтво, чоловіки лаялися інакше.
Серед авторів книжки і збирачів розповідей – Н.А. Маркевич, П.В. Іванов, В.П. Милорадович, І.Я. Франко, П.С. Єфименко, В.Я. Дашкевич, Д.М. Щербаківський, Х.П. Ящуржинський та інші.
Ото з тієї незвичайної знахідки почалося наше велике дослідження «відьомства» на Вкраїні, тим більше, що збоку на «індикаторі» ми вгледіли три зарубки – такі іноді ставлять снайпери на прикладах гвинтівок…
Сергій ШИШКОВ, Юрій ВІЛІНОВ
Далі буде
