Із родиною Наталії Шибишій ми познайомилися у Запоріжжі, завдяки міжнародній благодійній організації СОС Дитячі Містечка та Громадській організації “Українське жіноцтво”.
Багатодітній родині ці організації прийшли на допомогу одними з перших.
До окупації сім’я Наталії жила у Василівці, мали свій будиночок. Невеликий, але місця вистачало всім.
Жінка працювала кухарем у Василівській школі. Діти ходили до школи та садочка.
“Спочатку тримали господарство, але коли я пішла працювати, то часу на нього забракло. Ще й мама лежача була. Вона жила окремо, ми відвідували її по черзі – то я, то донька, то син”, – розповідає Наталя.
У Наталії шестеро діток.
Старшій, Даші 20 років – навчається в ЗНТУ на соцпрацівника. Данилу – 16, він – учень у ПТУ.
Далі – Артем, йому 13; Маші – 10 років; Ігорю – 8 років.
І найменшій, Ариші – чотири рочки.
– Як життя вашої великої родини змінилося з початком війни?
– Змінилося повністю. Ховатися було ніде. У нас в домі є погріб, але ми туди не ризикнули перебратися – дуже ненадійно, боялися опинитися під руїнами.
Вдень ще більш-менш, не так страшно. А вночі…
Літали ракети о 12-й, другій, третій годині ночі.
Здалеку чути, що гуде, – діти біжать до мене в кімнату.
Ховалися в кімнаті на моєму ліжку, а останнім часом і спали всі разом. Хто на ліжку, хто поруч.
– Ось так усі на одному ліжку поміщалися?
– Ну, ліжко велике, двоспальне. Хтось біля мене, старші на матраці на підлозі. В тісноті, та разом.
Головне – що тепло було. Тому що в перший день обстрілів вимкнули газ.
– А як ви готували їжу на таку велику сім’ю?
– У нас була мультиварка. Ще син зробив мангал на дворі – там і готували. В основному, каші, супи, макарони.
Діти дякували і за те, що мали.
Бо грошей не було, дитячих виплат також.
Тому рятувалися тим, що було у погребі.
Добре, що старша донька, Саша, ще встигла виїхати на самому початку війни. Вона навчається у Запоріжжі. Завдяки її підробіткам ми всі трималися на плаву.
Ще сусіди допомагали їжею. Борошна дали, цукру трохи – і на цьому дякуємо.
Хоч якогось критичного дефіциту не спостерігалося, але ціни були в два-три рази вищі, ніж до війни.
– Що стало останньою краплею, і ви вирішили виїжджати?
– Коли над нашими городами летіла ракета, в сусідньому домі ходором ходила газова труба. Ми страшенно перелякалися, щоб, не дай Боже, вона не вибухнула. Хоч газу в нас не було, але в трубах він залишався. Якщо б це сталося, ми би злетіли у повітря.
Ще раніше, далі по нашій вулиці, – поцілило в газову трубу, згорів будинок.
До того ж, моя лежача мама померла – вивезти її було проблемно, тому трималися, скільки вона жила. І потім я вирішила: досить ризикувати, треба виїжджати.
– І як це вам вдалося?
– Це було в травні, через останній офіційний коридор, під наглядом ООН, але з великими проблемами.
Автобуси подали із запізненням на чотири години. При цьому приїхали не наші, а «їхні», російські.
Перед посадкою нас всіх прискіпливо обшукували, ледь не роздягали. Страшно було.
Так доправили до села Кам’янське, а там нас знімали на камери – на підтвердження того, що евакуація відбулася.
Змогли прийти до тями і трохи відпочити лише коли нас пересадили в українські автобуси.
Це було таке полегшення, не передати словами.
О третій ночі були в Запоріжжі.
– Як у вас далі склалося із поселенням? Адже на таку велику сім’ю непросто знайти окреме житло.
– Так, це була величезна проблема. Тим паче, що ми були з подругою. У неї семеро дітей, у мене – п’ятеро.
Ніхто не хотів нас брати, взагалі ніхто. Коли говорили, що у нас на двох 12 дітей – люди сахалися.
Пропонували поселити платно, але ми собі не могли це дозволити – грошей не було зовсім.
Нарешті нас поселили у дитячому садочку, де ми трохи відіспалися з дороги.
А вже потім волонтери допомогли знайти окрему квартиру.
Ще дуже вдячні за допомогу по програмі #SOSДіти, від міжнародної благодійної організації СОС Дитячі Містечка та громадської організації “Українське жіноцтво”.
Нам допомогли талонами на гарячі обіди та юридичними консультаціями.
Наталя каже, що ніяких планів нині не будує – просто хоче спокою, особливо з урахуванням подій останнього місяця.
“Не знаю, чи повернуся додому. Місце, де я працювала – розбомбили, школи немає, садочок напівзруйнований.
Зараз я зосереджена на навчанні дітей: четверо займаються дистанційно. Треба приділити час урокам, позайматися з кожним.
І на роботу вийти не можу: часу бракує, та й варіантів не густо.
А ще дуже страшно кидати дітей самих, бо нема кому за ними наглянути.
Тому залишається одне: вірити у нашу перемогу. І повернення до нормального життя”, – зазначає Наталя.
Фото надані благодійною організацією СОС Дитячі Містечка
*Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту з NDF. Погляди авторів необов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
