Коли драматургиня Наталія Ігнатьєва запросила мене до Запорізького академічного обласного театру юного глядача (Театр молоді) на перформативне читання “Ісіда в Таврії”, я знайшла в Інтернеті текст п’єси, переглянула, спіймала, так би мовити, тему, і вважала себе психологічно підготовленою.Та от дивилася, ковтала сльози і думала: ну чого, дурепа, одразу не витягла носовичок?.. У повній тиші зали, що, затамувавши подих, переймалася драматичними пригодами героїні, копирсатися в сумці, яка більше нагадує тривожну валізку, було би, м’яко кажучи, недоречно. Ще й сидячи у першому ряду камерної зали, просто навпроти актриси…
І як це я забула, що катарсису в театрі ніхто не відміняв?!! А емоційний струс був такий, що два тижні не знаходила собі місця. Перебираючи в пам’яті побачене/почуте/вистраждане – мало не вперше аналізувала не поведінку героїнь, – живих і міфічних, відсторонених і гарячих, молодих і стареньких, яких утілила одна-єдина актриса Олеся Плохоткіна, – а свою душу.
Важкі питання – наче батоги
… Давня єгипетська легенда оповідає про богиню Ісіду, яка шукає свого чоловіка Осіріса, полоненого й живцем замурованого до саркофагу братом-нелюдом. Їй по силах оживити коханого – вони ще мають дати життя сину…
Коли ж вчергове у світі на поверхню вилізають мерзенні потвори, а життя перетворюється на жахіття, Ісіда знову вирушає у путь… Цього разу її шляхи – степовою Таврією…
Їй зустрічаються волонтерки, лікарки, військовослужбовиці, переселенки, мешканки окупованих територій, мами, дружини, сестри…
І кожна маленька історія шмагала мене наче батогом.
- Чи могла би я, долаючи гуркіт грому та переслідувань, сказати – чи радше заволати: “Я не боюся тебе, паскуднику!”?
- Чи вистачило би духу дивитися у крокодилячі очі орків і мстиво мріяти: “Ви ж мене визволили від мого спокою… Я вам буду до всирачки рада. Я вам і борщу наварю… от якби в мене був мішечок щурячої отрути…»
- Або стати невільним свідком звірств, залишитися при розумі і наче відсторонено міркувати: “Люди не розрізають, не шматують інших людей на частини. Не розкидають ці частини. Не хизуються цим, безкарно, безбожно, на весь світ…”
Я зовсім не відчуваю себе згустком енергії. А коли дивлюся в люстерко і бачу свої попелясті скроні, не можу усвідомити, як жінка може радіти, коли стала старою сивою бабою. А ця змарніла красуня, якій би кохати й кохатися, – радіє. Бо їде на окуповані території, везе гуманітарку. Яку, дуже можливо, відберуть кляті орки. І на стару бабу звернуть менше уваги…
Де взяти сили усе це витримати й винести?!!
“Кожна з нас – Ісіда”?
Навіть богиню Ісіду, у якої купа власних клопотів, торкають ці питання… І вона порушує заповіт – не перейматися болем і горем людей. Рятує поранене осколками дитинча… Допомагає пройти блокпост виснаженій жінці…
Довго ще в голові билася думка, яку я почула після перформативного читання: “Кожна з нас Ісіда…” Погоджувалася із нею і сперечалася.
З одного боку, якщо не кожна, то більшість не може залишатися байдужими. І в той чи інший спосіб намагається хоч чимось допомогти майбутній перемозі людяності над жорстокістю, кохання над смертю, добра над злом. І, як та бабця в розтрощеній хаті, готова поділитися з нужденними коли не останньою грушею, то хоча б консервами чи одягом.
Та з іншого боку,
чи достатньо ми робимо для нашої перемоги?.. Чи не складаємо часом руки, бо не маємо чарівної магії богині?..
Отакі-то роздуми огортали мене після перформативного читання “Ісіда в Таврії”.
Цей ескіз майбутньої вистави драматургині Наталії Ігнатьєвій та акторці Олесі Плохоткіній допоміг втілити головний режисер Театру молоді, заслужений діяч мистецтв України Геннадій Фортус. І я досі шаленію від Дива Творіння.
Більшого мінімалізму у сценографії годі уявити. Два звичайнісіньких стільці – уся декорація. А це і кабіна автомобіля, яким подорожує Ісіда, і берег південного моря зі спогадів однієї з героїнь, і обійстя на тимчасово окупованій території…
На виконавиці усіх ролей Олесі Плохоткіній ви не побачите єгипетських шат чи камуфляжу. У білій блузі з чорними легінсами актрисі вдається більш ніж переконливо грати усі oбрази. Єдиним засобом перевтілення слугує блакитний шалик, і як майстерно вона з ним вправляється!
Та головне – голос і пластика. В одному “кадрі” інколи були присутніми навіть не дві, а три героїні, і в кожної були власне обличчя і власний характер.
І ще: як акторці вдається більше години вести глядача карколомними стежками потужних емоцій – і самій втриматися на піку й не зірватися, – творча загадка, що межує з містикою.
…Богині Ісіді час прямувати далі. Та ще довго чутимеш слова надії, що відлунюють у душах смертних:
небо над степом злітає
кидає тіні від крил
кличу гукаю шукаю
ти дочекайся
лише дочекайся
сил мені стане
на двох маю сил…
Залишається привітати Запорізький академічний обласний театр юного глядача з успіхом і чекати на прем’єру. Навряд чи авторам доведеться щось багато доопрацьовувати)
А пані Наталію Ігнатьєву привітаємо ще з однією знаковою подією: 29 червня на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки відбудеться прем’єра вистави за її п’єсою “ЗВІР”.
Хай щастить!
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки
ДОВІДКОВО
П’єса Наталії Ігнатьєвої “ЗВІР” у 2020 році здобула першу премію на Міжнародному конкурсі “Коронація слова”.
