У лютому минулого року, нервово збираючи так звану «тривожну валізу» [у мене це наплічник, бо зі мною мама та кицька], впіймала себе на суто жіночому питанні: яку річ я зненавиджу першою?
А, може, це буде згадка про рідний дім?
Думка ця повертається лише при погляді на наплічник, бо за рік ставлення до побуту, до речей змінювалося декілька разів.
…лляні рушники із етикетками…
Не забути ту легкість, з якою люди у перший місяць війни ділились із гуманітарним штабом при п’ятій обласній лікарні швидкої допомоги та через неї – опосередковано, із передовою нового етапу війни – речами, які часто й не встигли використати вповні у минулому житті. Рушники та простирадла, що берегли «на потім», велика кількість нового одягу… Несли постільну білизну, яку вигрібали із шафів, знаючи, що поруч на фронті ллється кров, і потреби нині зовсім не мирні… А країна майже не готова, бо – весна… та інші меми, які не хочеться наводити тут. Бо тоді до сліз доходило, коли приймав із рук бабусь лляні рушники із етикетками, скатертинки та навіть вишивки. Із рук молодих – куплені шкарпетки, білизну, продукти.
То думки про сезонне оновлення гардеробу відлетіли… як уламки від ворожих ракет.
Біженці у прокопчених куртках
А відзвуки російських обстрілів задзеленчали у наших вухах вже у березні, у гуманітарному центрі «Завжди разом», який разом із іншими міськими штабами приймав, як хвилю горя, людей із зраненого Маріуполя, з-під територій Запорізької, Херсонської, Харківської, Донецької областей, які швидко стали смертельно небезпечними.
Ось тоді ми побачили жінок із дітьми, які тікали, рятуючи життя, – в одній кофтинці чи футболці, у прокопчених куртках… Таким людям треба було лише мати щось перевдягнутись. І я навіть із розумінням бачила купки одягу у місті, скинуті як страшний сон, щоб не згадувати сидіння біля пічки у підвалах будинків під час обстрілів та дим пожеж поруч.
Речі, які у гуманітарному центрі розвантажували, сортували та роздавали тоді, мали різні країни походження. Американська християнська місія, якою керує Джон Кахельман jr, надавала якісну медичну та гуманітарну допомогу Україні з 2013 року. А тоді, у березні, завдяки оперативності та авторитету особисто пана Джона ми отримували допомогу з Канади, Італії, Німеччини, Франції, Північної Ірландії… Із листами підтримки, дитячими малюнками та молитвами за Україну та українців.
Дякуємо вам, запоріжці
…І майже у той самий час, з весни, розпочався благодійний квест із передачі одягу, іграшок та навіть деяких побутових речей нашими знайомими, сусідами, знайомими знайомих… Виїздили із Запоріжжя, вивозили від небезпеки дітей, та якось знаходили контакт, телефонували мені та передавали або привозили машинами речі, які колись мали сенс – дитячі іграшки, дитячий одяг, речі для дорослих, ковдри та білизну… Зараз неможливо перерахувати усіх, та згадаю імена: Тетяна із родиною, Марина, Наталя та її мама, Оксана, Вікторія, Стефан, який виїхав у 2014-му з Донецька та жив у нашому будинку, а після обстрілів привіз купу іграшок та поїхав із дитиною у безпечніше місце… Олена, яка передала мішок нових речей та взуття із словами: “Буде комусь радість”… Хазяйка трикотажного виробництва Маріанна, яка подарувала нашому центру офісні меблі [дещо стало у пригоді нашим переселенцям], залишки ниток, які із вдячністю розібрали для плетення шкарпеток [особливо розчулила Наталя, мініатюрна жінка, яка перебувала у Запоріжжі на ротації та шукала, як зайняти себе, щоб хвилюватись за своїх побратимів на фронті]…
Коли намагаєшся когось згадати, дивишся на фото. Коли вдається когось трохи розрадити, маєш усміхнені фото. Знаю, що наші жінки завжди намагаються виглядати красиво, розуміють та цінують файні речі – як-от, трикотаж віл Маріанни. І такі моменти, буває, засяють чимсь, що колись хотілось мати, а не було, або пасує так, що всі помічають. Та найчастіше, повірте, звучить: “Більше, ніж треба, нам не треба. Нехай ще комусь буде”. Хоча, трапляються пані, що не можуть зупинитися – сприймаємо це як своєрідне лікування від стресу.
Коли до нас приходять вагітні жінки – на радість, зазвичай маємо, чим допомогти.
Шукаємо й можливості перевдягти за сезоном дітей, які підросли, вже перебуваючи у Запоріжжі – як-от, допомагаємо дружній гуляйпільській громаді.
Коли разом із матусями приходять дітки, які часто – сенс вимушеного переїзду, їх не цікавлять речі – іграшки!
Коли закінчились іграшки від наших приватних донаторів, восени разом із одягом отриманим із Германії від Olga Mayr та організації Blau Gelbes Herz e V. і громад Berg im Gau та Schrobenhausen, ми отримали декілька коробок цієї дитячої радості. Та посміхаються і матусі, і бабусі. І батьки, і дідусі!
В кожній зустрічі я бачу історію. Віра, що виїхала із зруйнованої Лиманщини, передає потрібний одяг дітям, які намагаються там вижити. Матуся семи діточок бере одяг для молодших п’яти [найстарший на фронті, найстарша живе окремо, а для наймолодшого з радістю бере іграшку]. Іноді маємо радість бачити хлопчика, народженого рік тому, вже у Запоріжжі, і допомагаємо мамі та її сестрі із окупованої Федорівки вдягати по сезону трьох діточок. І таких, вже знайомих нам людей – сотні, тисячі.
Є у роботі нашого складу одягу і такий важливий аспект, як збір речей на передову – і через контакти з жінками воїнів, і через БФ «Солдатські матері», співпрацюють також із медичними закладами. Зібрали необхідні речі до лікарень для поранених. Тут спрацював міцний зв’язок із Волонтерською сотнею «Доброволя» з Києва – співпрацюємо із квітня минулого року, мали від них білизну, одяг та іграшки.
Передавали допомогу деокупованим територіям Херсонщини – на Бериславський район, до села Козцького поїхав одяг, наданий саме Волонтерською сотнею «Доброволя».
Більш ніж півроку співпрацюємо із швейцарською некомерційною неурядовіою організацією SWITLO та благодійною організацією БФ «Вільне Запоріжжя». Робимо фотографії біля листочків із логотипами наших благодійників, і намагаємось вхопити мить розради та вдячності за підтримку, мить розуміння, що потрібне знайдеться, необхідне є, і ми ці важкі часи переживемо всі разом.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора та волонтерів ГЦ «Завжди разом»
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
