Подорож на Верхню Хортицю здійснили у Великодню суботу 11 квітня запорізькі краєзнавці: Юрій Вілінов, Сергій Шишков, Валерій Кемєнов та Микола Баришев.
Побували біля руїни 700-річного Запорозького дуба та подивилися на 350-річного, ще живого.
Художник Іван Конопкін (1919-2017), який жив у Запоріжжі з середини 1930-х років, спочатку – у землянці, як багато хто з родин втікачів від репресій. А після Другої світової працював на кабельному заводі та жив неподалік запорозької реліквії…
Він неупереджено й аргументовано мені пояснював, що дуб запорозький був останнім одинаком із великої дубової родини, яку вирубили під час забудови довколишньої території. І коріння цих дубів не мало змоги через близький до поверхні землі кам’яний щит стелитися глибоко, бо він лежить на глибині до трьох метрів від поверхні. Спліталося коріння, і в цьому дуби мали міць та підтримку… Тож, і загинули дуби, коли почалося риття котлованів під забудову, прокладання доріг, канав… Коріння рубили, дуби падали. Через те, вважав Іван Васильович, й захворів, а згодом і загинув 700-річний Запорозький дуб [цього художник вже не побачив, – авт.].
А плекав дуб у післявоєнні роки [після свого заслання, постраждав від репресій] Никифор Антонич Дейкун.
Дід Дейкун став неофіційним хранителем пам’яті. Для Дейкуна дуб був живою істотою.
Він зустрічав делегації з усього світу, розповідав байки та легенди так, що навіть скептики починали вірити у магічну силу дерева.
Його пам’ятають у солом’яному брилі, з вусами, почуттям гумору та народною дотепністю.
Знав та пам’ятав Никифора Дейкуна краєзнавець-байкар Володимир Шовкун, археолог з неймовірною чутливістю Анатолій Ширяєв [його знахідка скіфського золота у 1960-ті на Кічкасі – останній коштовний експонат Запорізького обласного, тоді просто краєзнавчого музею, – авт.].
Знав та спілкувався з Никифором Дейкуном запорізький скульптор Владлен Дубінін (1931-2018). Він до речі, мимоволі отримав звання народний, не в тому сенсі, якого бажав та не мав, а в тому, як в анекдоті: “музика народна, слова теж мої”. Бо недавні повідомлення про появу на Хортиці ніби то поновленої скульптури бандуриста та створення 3D-копії фігури Нестора Махна, яка стояла в Гуляйполі, – імені Владлена Костянтиновича навіть найчастіше не мають, навіть як згадки. На Хортиці, біля Бандуриста, – є.
Так само, як і ця фігура біля покинутого музейного комплексу.
Макет своєї роботи Владлен Дубінін щиро передав організаторім фестивалю біля Запорізького дуба. Сподіваючись, що і його, як автора, покличуть для творчої роботи.
Покликали. Щоб побачив, як за створеним ним ескізом скульптури вирізали бензопилою щось подібне, з двох дерев’яних колод.
У Дубініна заболіло серце від образи та видовища того, що вийшло.
То, не думаю, що він хотів би мати авторський підпис цієї роботи. Між тим, десь є оригінал, який мав би стати основою справжньої пам’ятки про діда Дейкуна.
Відносно вічні тут старі жорна та гармани, – бо це камінь. Міцний, як той, по якому стелилися коріння родини дубів. Чи той, з якого мріяв вирізати свого Бандуриста та Діда Дейкуна, а, може, – й Махна – скульптор.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Валерія КЕМЄНОВА
