Велику справу рблять журналісти телеграм-каналу БердянсЬк Сьогодні: вони підтримують постійний зв’язок з бердянцями, які заишилися в окупованому ворогом місті, доносять їхні думки до всіх, хто так чи інакше пов’язаний з Бердянськом. А з цим містом на березі теплого Азовського моря пов’язані, мабуть, усі запорожці. Втім, не лише запорожці.
Бердянськ – це Україна. Ми про це завжди пам’ятаємо.
А ось про що думають бердянці в окупації (витяги з листів, оприлюднених на каналі):
«Мене ніколи не тягнуло розбиратися в походженні слів, але в слові «окупація» явно чується купірування, обрізання, знищення – частини тебе самого. І загалом усе сходиться: окупація обрізає, позбавляє тебе можливості вільно дихати, вільно думати, висловлювати свої думки. Ти більше не можеш вільно пересуватися – у тебе забрали таку можливість».
І відповідь:
«Саме такі почуття відчуваю і я: ти в один момент втратив право бути собою. В тебе більше немає рідного моря, улюбленой Верхової (віддалений мікрорайон, розташований у курортній частині Бердянська). В тебе немає Приморки (центральна площа Бердянська), бо там багато зеленого комуфляжа – рашистських вояк, тобто. На ринку ти чуєш слово «братан» і бачиш чужинця з автоматом.
Раніше, влітку, різні мови, акценти, діалекти – це було нормою. Не подобається: підкопив грошенят і поїхав у гості до родичів або до іншіх морей. А зараз навіть до Запоріжжя немає дороги.
Все місто обляпано тусклими плакатами з реченнями кремлівської молі (мається на увазі проклятий путлер). Очі натикаються на ганчірки кольору аквафреш.
Ти спілкуєшся з малим колом друзів, бо ти не знаєш, що в голові в твоїх знайомих.
Що лишається? Небагато: 4 стіни та вихід на подвір’я, коли вже нікого нема. Тоді ти підіймаєш голову і бачиш різні кольори заходу сонця. Так красиво воно заходить лише в Бердянську. І ти розумієш, що десь за наш Бердянськ наші бійці віддають свої життя…
Треба чекати, бо інакше неможливо».
*
Фото: t.me/brdVP, t.me/berdmisk
