Ностальгія по справжньому
Бердянськ: місто на березі самого синього моря
Від назви цього міста навіть зараз, після багатьох місяців його окупації путлерівсько-фашисткою нечистю, виходить тепло і світло. Так було раніше, так буде завжди.
Бердянськ – це наше місто. Це моє місто, моя батьківщина. При тому, що я вперше побував у ньому років у тридцять п’ять. І Бердянськ прийняв мене, як сина. І одного разу вночі – це було влітку 1998 року, коли на морі був шторм, я почув його освідчення в коханні. Бердянськ дуже тихо сказав мені на вухо: я люблю тебе. Вітер, бродяга та хуліган, зірвав у нього з губ ці слова, але я їх почув. Я чуйно реагую на Любов. А море – це моя стихія. Мені воно снилося, навіть коли я був у морі – під час служби на флоті.
Зайшовши в каюту, а це було на борту теплохода, який знаходиться за кілька десятків кілометрів від Бердянська, я записав перше, що мені спало на думку. Цитую за щоденником:
«Бердянськ: і цим усе сказано. Ви тільки-но починаєте вимовляти «Бер …», а перед очима вже з’являється синє-синє море, що переходить на горизонті в сині небеса. Причому цей перехід настільки природний, настільки гармонійний, що здається, ніби море – скрізь: біля ніг, над головою… усюди.
Ось такий він, цей Бердянськ на річці Берді, берегами якої раніше бродили… ні, не відпускники, а… ведмеді: слово «бер» у всіх європейських мовах – це ведмідь, а слово «берлога», відповідно, – це лігво беру.
Моє лігво, коли мені захочеться справжнього, тепер завжди буде у Бердянську – у місті на березі самого синього моря».
Підписуюсь під кожним словом. І фото – з того часу.
Володимир ШАК
