Хортиця зберігає багато спогадів, відбиток історії може ховатися у краєвидах та навіть у примхливих малюнках на стовбурах дерев.
Вже бачили ми козаків на Хортиці.
А нині – бачимо чумаків, що везуть сіль з Криму…
На рубежі XV-XVI століть у Подніпров’ї і на Поділлі активно росли міста, жителям яких потрібно було все більше солі. Але дістати цей товар в ті часи було непросто: на дорогах до Чорноморського узбережжя та Криму, де містилися солоні озера, подорожніх могли пограбувати і навіть убити кочівники, які бродили по степу. Не дарма на середньовічній карті степові території нинішньої України названі camporum desertorum (дике поле).
Є такому нашому минулому й художні зображення.
Ось Айвазовський, «Чумаки на відпочинку».
Безмежний степ, блакитне небо, по дорозі неспішно плететься низка возів – так ідилічно художники XIX століття зазвичай зображували чумаків.
Але родоначальники цієї професії, яких спочатку називали солениками, були далекими від такого образу. Ці відважні люди вирушали на свій промисел зі зброєю в руках, не сплачуючи при цьому жодних торгових мит.
Тому – блокпости на в’їздах до Криму, черги на митницях, розбиті дороги, побори місцевої влади, напади бандитів. Такими були будні чумаків, чиї вози з сіллю, рибою і навіть вугіллям роз’їжджали просторами України ще півтора століття тому.
Про це писав історик запорізького походження Роман Клочко у №24 журналу Корреспондент від 20 червня 2014 року.
“У безлюдних пустелях ночами, коли чергові чумаки осторонь від дороги пасуть волів, він криком своїм дає знати у темряві, де шукати вози. По ньому дізнаються котра година, коли ніч, коли північ і чи скоро світанок. Але, здається, швидше за все, півень милий блукачам особливо тим, що в глухих степах, сповнюючи дикі пустирі своїм криком, нагадує чумакам і рідне село, і рідний дім. Манірний і гордий, сидить він на курному возі, розглядаючи з його висоти проїжджих, або на стоянці ходить поблизу і клює під колесами добірне, збережене йому зерно. На думку інших, він ще рятує від придорожнього біса”.
Ну, що ж, вирушаємо на пошуки нових малюнків Хортицької природи.
Інеса АТАМАНЧУК, фото та знахідка Миколи БАРИШЕВА
