Наприкінці 1971 року було підготовлено до запуску в прокат український художній фільм режисера Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (прем’єра відбулася 17 січня 1972 року), що посідає восьму позицію в списку 100 найкращих фільмів в історії кіноіндустрії України. Це відомий – навіть тим, хто не дивився картину, факт.
Мало хто знає, що історію цю розповів світові запорожець – кінооператор Вілен Калюта, уродженець Гуляйполя, земляк Нестора Махна.
Не буду переказувати півторагодинну картину – після Вілена Олександровича це зробити складно), якщо можливо взагалі. Зазначу лише, що в цьому фільмі вперше було заявлено на весь світ про героїчну боротьбу УПА – Української повстанської армії, а також про те, що тільки українцям вирішувати, кому жити на їхній землі. І більше нікому. Привітання повстанців «Слава Україні!» теж уперше прозвучало на весь світ у цьому фільмі. А особисто мені назавжди запам’ятався епізод, як хлопчисько рве яблука в чужому саду і, пробуючи кожне, випльовує надкушене. А потім заявляє господині саду: не потрібні мені твої яблука, я хочу бути як Бог – пізнати добро і зло. Я й зараз іноді, пригощаючись яблуками, а в Україні вони, гадаю, майже такі ж за смаком, як у раю, вимовляю при цьому про себе: хочу бути як Бог…
Вілен Калюта був людиною, як кажуть у таких випадках, свого часу. Він навіть ім’я носив відповідне епосі: після народження – 22 жовтня 1930 року, його назвали на честь «вождя світового пролетаріату». Вілен – це ж В.І.Лен(ін), зовсім не типове ім’я для столиці махновської вольниці, але цілком типове для епохи кінця 20-х – початку 30-х років минулого століття. І професію в житті Вілен Олександрович обрав відповідну стрімкому часу: закінчив Васильківське військове авіаційно-технічне училище.
Слово «авіаційне» в назві училища деякі автори публікацій про оператора з Гуляйполя прийняли за головне, оголосивши його льотчиком: мовляв, літала собі людина, а потім штурвал літака несподівано поміняла на кінокамеру. Що несподівано – факт. Але не штурвал: авіатехучилища в СРСР готували технарів, як вони самі себе називали – технічних фахівців. До слова зауважити, окрім різноманітних нагород, у Вілена Олександровича була й особлива – спеціальний приз кінофестивалю в Карлових Варах за повітряні зйомки: перша професія, виходить, допомогла її здобути.
Помер Вілен Олександрович, який категорично відмовлявся від переїзду з Києва до Москви, 3 листопада 1999 року. А 2000 року став лауреатом Шевченківської премії (посмертно).
Володимир ШАК
*
Фото з відкритих Інтерент-джерел
