До початку повномасштабної війни Наталя (прізвище не називаємо з міркувань безпеки) працювала контролером енергозбуту Якимівського міжрайонного РЕМ, жила тихим, розміреним життям. Робота, родина, клопоти по господарству… 24 лютого 2022 року все змінилося в одну мить.
– Із самого першого дня ми чули вибухи, і ніхто не розумів, що відбувається. Скрізь черги – і в магазинах, і в аптеках, і на заправках, люди налякані, розгублені, – пригадує Наталя. Невдовзі селище було окуповано рашистами. Відтоді, за словами Наталі, мешканці жили, як на військовому полігоні, та ще й під постійним тиском окупаційної «влади».
– Ось виходиш на вулицю – і бачиш, як над тобою ракета летить. А літаки – взагалі постійно кружляють. Скрізь – військові зі зброєю. Та це ще не найгірше. Найгірше – що весь час тиснули на нас, аби зреклися України, аби із ними співпрацювали. У травні мені зателефонували з роботи. Прийшла, кажуть – пиши заяву. Я питаю – яку заяву? Ми, – кажуть, тепер будемо у російській компанії працювати. Довго вмовляли – подумай, як будеш жити, гроші ж усім треба… Та не треба мені їхніх грошей, якось без них проживу, але на росію працювати не буду. Наталя зізнається, що дуже виручило особисте господарство – бо і город мала, і корів зі свинями тримала, тож голодувати не довелося. Навпаки – харчувалися краще, ніж ті, хто був змушений купувати продукти у рашистських магазинах, бо там, – пригадує жінка, – про жодну якість не йшлося.
– Зрештою окупанти оголосили, що всі діти мають йти до їхньої школи, або ж їх примусово заберуть у батьків. Тоді ми онуків з дочкою відправили на підконтрольну територію. А потім до нас прийшли із обшуком – напевно, хтось доніс, що мої син та зять служать у ЗСУ. Розмахували автоматами, горлали, залякували, нишпорили по всіх кутках, на горище лазили, знайшли стару футболку «а-ля тільняшка», що ми колись на ринку купили, і давай розпитувати, де чоловік служив. На щастя, нічого «забороненого» не знайшли, відчепилися. Але як почали тиснути, аби змусити брати російські паспорти, ми з чоловіком зрозуміли, що далі тут жити вже не зможемо. Зібрали, що могли, знайшли перевізника та поїхали.
Наприкінці березня цього року Наталя із чоловіком виїхали. Чотири доби у дорозі, «дерев’яні» від тривалого сидіння ноги, втома, страх. Чонгар, Кримській міст, російська територія – і скрізь блокпости, скрізь – перевірки та обшуки, десь порівняно швидко, десь по кілька годин. Потім – перетнули кордон із Литвою, далі – Польща, вже звідти – до Львова. А там – на потяг і – до Запоріжжя.
– Чому Запоріжжя? В мене тут дві доньки, тут поруч мій син служить. Як же я можу їх покинути? – каже Наталя. Після приїзду до Запоріжжя вдома довго не сиділа, пішла до відділу кадрів своєї компанії. Там на неї вже чекали – так само, як чекають на кожного працівника «Запоріжжяобленерго», що виїхав з тимчасово окупованих територій.
– Мені одразу запропонували посаду контролера у Запорізьких міських електромережах, наразі вже навіть стажера маю. Звісно, є відмінності – вдома практично всіх споживачів знаєш особисто, а тут – і людей набагато більше, і трохи вони інші. Буває складно, звісно, але – є робота, є дохід, а головне – я живу в Україні, серед своїх. І тому я дуже хочу на власному прикладі показати тим, хто ніяк не наважиться виїхати з окупації, що це – можливо. І дуже сподіваюся, що моя історія допоможе комусь з моїх колег ухвалити це непросте – але правильне – рішення.
Колектив «Запоріжжяобленерго» пишається кожним працівником, хто знайшов у собі мужність протистояти тиску загарбників та рішучість виїхати на підконтрольну територію, хто після всіх поневірянь повернувся працювати до нашої компанії. Розповідають на сайті “Запоріжжяобленерго”. Ми не втомлюємося звертатися до наших колег, які наразі все ще перебувають на тимчасово окупованій території: друзі, виїздіть, приходьте до нас, ми обов’язково вас працевлаштуємо та у разі потреби допоможемо облаштуватися. Ми чекаємо на вас.
Фото Сергій Томко “МИГ”.
