Рівно 100 років тому у Новогород-Сіверському районі Чернігівської області народився Григорій Шак, мій батько, герой війни з німцями, який отримав тяжке поранення під час висадки морського десанту влітку 1944 року.
Батько тоді взагалі із десанту один вижив. Причому завдяки тому, що, схопивши кулю в живіт, поплив… ні, не до берега – у відкрите море, де його через якийсь час підібрали на борт катера, що йшли з боєприпасами для десанту. Для вже знищеного десанту. Батька серед хвиль зумів розгледіти морячок-катерник, якому батько був завжди вдячний.
Та спроба висадитися на берег залишилася міткою на тілі батька – зашитою раною на животі. А на піджаку – орденом Вітчизняної війни. І посвідченням інваліда війни першої групи (батько його наприкінці життя отримав – раніше просто не звертався до медиків).
У 1951 році батько перевіз сім’ю – мою маму, теж учасницю війни з німцями, колишню операційну сестру фронтового медсанбату, моїх старшу сестру та старшого брата, на край світу – на найдальший Далекий Схід: у тайгове село у Приморському краї з китайською назвою Табахеза. Я там і народився потім, 1959 року. А батько на той час уже був начальником лісопункту. За тамтешніми мірками це як голова колгоспу в степовій зоні: в руках батька була зосереджена, можна сказати, вся влада в селі. Він міг карати та милувати. І більше милував, ніж карав. Вмів прощати.
Це при тому, що на Далекий Схід батько їхав з посвідченням про закінчення курсів тваринників: ні про яку тайгу не думав і не бачив її навіть уві сні. Але життя змусило, і він став лісорубом.
Українці – дивовижний народ: вміють пристосовуватися до обставин. Точніше, обставини вміють пристосовувати під себе і ставати господарями життя, керувати його течією.
1964 року батька перевели до райцентру з українською назвою Чугуївка (місто Чугуїв – батьківщина великого художника Іллі Рєпіна, нагадаю між іншим), де він для всіх нас збудував великий будинок. Одна з його кімнат була площею 36 квадратних метрів: 6 м на 6 м. Так батькові захотілося – щоб у його будинку була простора кімната, де можна прийняти багато гостей. У цій кімнаті, до речі, зіграли три весілля, включаючи моє – у лютому 1987 року, коли моєю дружиною погодилася стати уродженка Запоріжжя з неймовірним ім’ям Лариса.
Батько регулярно дзвонив мені у Запоріжжі до самої своєї смерті, що трапилася за два тижні до його вісімдесятиліття (з того часу я побоююся днів народження – мені здається, що до них тягнеться смерть). Цікавився життям в Україні, моїм заробітком, шкодував, що ми розділені величезною відстанню. Батько уявити не міг, що мине час і якась плешива кремлівська смердючка з гебістів зуміє так обдурити росіян, що вони лютими ворогами вважатимуть нас, українців, яких ще вчора називали братами. Не лише вважати – вони в Україну з війною вторгнуться і мирні українські міста та села розстрілюватимуть ракетами та бомбуватимуть фосфорними бомбами. До речі, одного разу Геббельс у пориві відвертості заявив: дайте мені країну з сильним лідером і я, спираючись лише на свій пропагандистський апарат, дуже скоро перетворю її на відхоже місце.
З вихідцями із цього відхожого місця сьогодні українці ведуть смертельну війну.
Не маю сумніву, що батько був би на нашому боці.
Володимир ШАК
