“Рік тому. Рідний степ, – згадує на сторінці у соцмережі оріхівський краєзнавець Іван Панченко, роздивляючись фотографії довоєнного часу. – ...Але зараз мене ріжуть по шматках. Відрізали все миле серцю степовика.
Знекровлюють степи і поля.
Відрізали Кам`яну Могилу, Кам`яні Могили, Більмак могилу.
Я просто на фізичному рівні відчуваю фантомні болі!
Це все просто неможливо передати словами.
Це ріжуть мене – і мою душу!
Розбомбили мій будинок.
Але для мене – домівка – це не мій будинок.
Домівка – це козацький степ з його могилами та скіфськими скульптурами і ковилевими хвилями.
Я просто фізично відчуваю як їм боляче, Як вони потерпають від ран на своєму тілі!
Козломорді вбивають мій край! Вбивають нещадно градами,ураганами, смерчами,бомбардуванням авіацією, ракетами, танками. Знищують все на своєму шляху ні перед чим не зупиняючись!
Все горить і палає! Але перемога буде за нами! Слава Україні!”
І згадує слова поета Івана Низового:
Пишаюся тим,
Що козацького роду,
Що я українець по мові й крові…
Великому роду нема переводу –
Ми досі живі,
Після всього – ЖИВІ!
